Психоаналіз це психологічна система, що вибрала в якості предмету свого дослідження несвідоме життя та його прояви. Зрозуміло, що було дуже цікаво спробувати використати методику психоаналізу при тлумаченні мистецтва і пов’язаних з ним питань. Раніше психоаналіз працював з такими фактами проявів несвідомого як сновидіння і невроз. Він пояснював і розумів їх як відоме протистояння або суперечність між свідомим і несвідомим.

Закономірно було зробити спробу погляду на мистецтво на основі цих обох ключових різновидів прояву несвідомого.
Тому психоаналітики і розпочали саме з цього. Вони стверджували, що мистецтво займає щось середнє між неврозом і сновидіннями. Також, на їх думку, в його основі покладена суперечність, яка вже «перейшла для сну, але ще не стала патогенною». У ній однаково, як і в інших двох різновидах, проявляється несвідоме, але дещо інакшим способом, не зважаючи що воно має ту ж саму природу.

Щоб легше можна було уявити собі як мистецтво пояснюється за допомогою психоаналітики необхідно послідовно простежити як пояснюється творчість поета і як вона сприймається читачами за допомогою даної теорії. На думку Фрейда до мистецтва підходять найближче так зміни дійсності і форми прояву несвідомого як дитяча гра і фантазії наяву, ніж сновидіння і невроз. Він каже, що несправедливо думати начебто погляд дитини на створений нею світ є несерйозний. Якраз навпаки, у дитини дуже серйозне відношення до гри, вона привносить у неї багато натхнення.

Дитині, що перестала грати, дуже важко відмовитися від насолоди, яку їй раніше приносила гра, тому в дійсності дитині тяжко даються пошуки того, що б приносило їй таке ж задоволення. Тому з часом гру їй починають замінювати так звані ”сни наяву” та фантазії, яким люди віддаються в мріях.

У фантазій наяву є декілька значущих моментів, що відрізняють їх від гри і наближують до мистецтва. Так це те, що в першу чергу в фантазіях, в якості головного матеріалу, мають змогу проявлятися і важкі переживання. Проте ці переживання не завжди змушують людину страждати, а можуть навіть приносити їй задоволення. Даний випадок дуже схожий на зміну афекту в мистецтві.

До другого відноситься джерела, з яких вони починаються. В даних фантазіях це дуже важливо для розуміння мистецтва. Не зайвим буде сказати що до фантазій схильні не щасливі люди, а навпаки – незадоволенні. Саме незадоволенні бажання є для фантазії рушійними стимулами. За кожною фантазією ховається здійснення бажань та виправлень до не задовольняючої дійсності. Тому, на думку Фрейда, в основу поетичної творчості, саме так як і основу сну і фантазій, складають незадоволенні бажання. Дуже часто ці бажання такі, що ми їх соромимося чи повинні приховувати це від самих себе. Саме тому вони змушені витіснятися в несвідоме.

За принципом своєї дії в даному відношенні мистецтво дуже сильно нагадує фантазії. Так, збудником фантазії є зазвичай сильне, справжнє переживання, що пробуджує страшні спогади в пам’яті письменника. Дуже часто ці спогади мають відношення до переживань в дитини, вихідних пунктів бажання, що проявляються у творі. Творчість є сном наяву. Вона є продовженням і заміною давньої гри з дитинства. Тобто можна говорити що для поета, його художній твір є способом задоволення його незадоволених і нездійснених бажань, що не отримали реалізації в справжньому житті.

Щоб зрозуміти як все відбувається необхідно звернутися до теорії афектів, що розвинена в психоаналізі. Згідно з цією теорією афекти мають змогу зоставатися несвідомими, при цьому дія цих афектів, що незмінно входить в свідомість, не втрачається. Насолода, що потрапляє певним шляхом в свідомість, або ж відчуття їй зворотне скріплюються з тими чи іншими афектами, або ж уявленнями які до них відносяться. Між ними обома повинен існувати міцний асоціативний зв’язок. По дорозі, прокладеній цією асоціацією і переміщуються насолода і поєднана з нею енергія.

На цих засадах рядом дослідників розвивається теорія поетичної творчості в якій художник порівнюється з невротиком. Проте дехто вважає абсурдним проведення зближення між божевільним та генієм. Для них поет є цілком нормальним. Він є невротиком і проводить психоаналіз своїх поетичних образів. Дзеркалом своєї душі так він тлумачить чужі образи.

Дехто є схильним думати про те що поезія є для людини хворобою і вони ведуть суперечки тільки проте до якого виду душевної хвороби потрібно прирівнювати поета. На думку Ковача поет рівняється до параноїка, який має схильність проектування свого «Я» зовні, а читач уподібнюється істерику, що має схильність до перекладання на себе чужих переживань. На думку ж Ранка не читач, а художник є істериком. В будь-якому разі всі погоджуються що у своїй творчості поет емансипує свої підсвідомі потяги використовуючи механізм перенесення чи заміщення, пов’язуючи минулі ефекти з новими уявленнями.

Нам відоме знамените зізнання Гоголя, що стверджував начебто він ліквідував власні недоліки і погані потяги, наділяючи ними персонажів своїх творів. Так в своїх комічних персонажах він відображував власні вади. Цілий ряд таких визнань засвідчений багатьма іншими творчими особистостями.

Деякі психоаналітики без жартів висловлюють думку начебто Достоєвський і Шекспір, зображуючи у своїх творах вбивць, самі не перетворилися на злочинців тому що таким чином вони позбувалися своїх злочинних схильностей. Для них мистецтво було чимось на кшталт терапевтичного лікування — засобом владнати конфлікт з несвідомим, без впадання в невроз.

В основі мистецтва завжди лежать несвідомі і витіснені, тобто такі що не погоджуються з нашими моральними і культурними вимогами, потяги і бажання. І тому такі заборонені бажання задовольняються саме за допомогою мистецтва в художній формі

В даний час психоаналітичний метод лише здійснює пошук свого практичного застосування і можна тільки говорити про те, що він повинен реалізовувати на ділі і на практиці всі ті великі теоретичні знання, що закладені в його основі.

В загальному ці знання зводяться до того що: до привернення уваги несвідомого, для більш розширених сфер дослідження, до вказівок , як несвідоме в мистецтві стає соціальним.