Зазначимо, що під категоріями естетики слід розуміти фундаментальні та найсуттєвіші дефініції естетичної теорії, що втілюються у духовних моделях естетичної практики, а також в естетичному освоєнні світу загалом. Вони не тільки відтворюють сутність естетичних явищ, а й відображають оцінне ставлення людини до естетичного, визначаючи його цінність в духовно-практичному житті як всього суспільства, так і окремої людини зокрема. Через систему категорій естетики можливо осягнути й саму специфіку її предмету.
Серед основних категорій естетики В. Панченко виокремлює такі категорії як «гармонія» і «міра», «прекрасне» і «потворне», «піднесене», «героїчне» та «низьке», «трагічне» і «комічне» та категорію «естетичне» («Етика. Естетика», 2014).
Інший вітчизняний автор, Г. Фесенко, визначає значно вужче коло основних категорій естетики прекрасне, піднесене, трагічне, комічне, драматичне («Етика. Естетика», 2009). Але вважаємо, що цей перелік є доволі обмеженим і неповним.
У навчальному посібнику «Естетика» під редакцією Л. Газнюк (2011) у якості основних категорій естетики розглядаються категорії «прекрасне» і «потворне», «піднесене», «низьке», «трагічне» і «комічне».
Як бачимо, основні категорії естетики розкривають не лише позитивні, гармонійні естетичні якості, але й дисгармонійні, негативні.
Провідною категорію, навколо якої концентруються всі інші категорії естетики є універсальна категорія прекрасного.
Прекрасне виявляє ту площину естетичного осягнення світу, що відповідає людським ідеалам і супроводжується емоційним почуттям естетичної насолоди. Еталони прекрасного визначаються у залежності від позицій суб’єкта чи об’єкта. З позицій об’єкта мірою прекрасного є гармонія, пропорція, симетрія, симфонія, злагодженість, ансамбль його природних властивостей, які забезпечують позитивну роль явищ для людини; з боку суб’єкта мірилом прекрасного є духовне багатство особи вільної, яка невимушено, безпосередньо та природно, а також без прагматизму сприймає світ. Таким чином, категорія прекрасного розкриває сутність явища у контексті досконалості, що має найвищу естетичну цінність.
Разом з тим, зауважимо, що погляди про ідеали краси не є стабільними, застиглими в часі категоріями, а виявляються рухливою та активною конструкцією, оскільки й самі уявлення про прекрасне постійно зазнають змін. Тривалий час категорію прекрасного визначали головною в естетиці, так як в ній втілювалась ідеальна ситуація діалогу людини та світу, до цієї ідеї гармонії і порядку прагнули ще з античних часів.
Погляд на прекрасне з точки зору постмодернізму знаходимо в книзі «Лексикон нонкласики. Художньо-естетична культура ХХ ст.» під редакцією В. Бичкова (2003), де ця категорія естетики імплікується як сплав чуттєвого, моральнісного та концептуального, що обумовлюється його інтелектуалізацією, випливаючою з ідеї алгоритмічної й екологічної краси, орієнтуванні на дисгармонійну цілісність другого порядку як естетичну норму постмодерну, красу асиметрії та дисонансів, а також неогедоністичною домінантою, поєднаною з концептами тілесності, текстового задоволення, нової, вільної фігуративності в мистецтві.
У некласичній естетиці, як зазначає Т. Філевська, знецінення естетичної значущості прекрасного, втрата ним центрального місця в естетичному відбувається стирання меж між прекрасним та потворним, розчинення прекрасного у близьких семантичних дефініціях. Вже в ХХ ст. некласична естетика (нонкласика), як відзначає Т. Мальчукова, ставить під сумнів вищість прекрасного, обґрунтовуючи цю думку тим, що все частіше мистецтво і робить потворне власним предметом зображення, що, у свою чергу, може свідчити про порушення діалогічної гармонії людини та світу.
У сучасній естетичній науці формулювання поняття потворного здійснюються у двох аспектах: потворне як спростовування прекрасного; потворне як діалектичний складник прекрасного інтегрального характеру, а також комічного та піднесеного.
Таким чином, відповідно до першого аспекту формулювання потворне інтерпретується як антицінність. Отже, якщо цінностями прекрасного є не утилітарні істина, добро та краса, то потворне пов’язується з брехнею, злом та страхіттям. У зв’язку з потворним виникають негативні почуття: невдоволення, пригніченість, гнів, сум тощо.
Потворне пов’язується з певним духовним чи фізичним порушенням. Зокрема йдеться про дисгармонійність форми предмета: втрата симетричності, злагодження, співвідношення частин порушені. Також, потворне визначається як втрата духовної, внутрішньої краси; недоцільність предмета взагалі. Потворне ще може тлумачитись як порушення певного внутрішнього влаштування буття, що якимось чином виявляється зовні.
Цікаво, що потворне володіє якоюсь дивною привабливістю. Людська душа схильна тягнеться до потворного, як до чогось незвичного, невизначеного й таємничого. Цю тезу засвідчують приклади з творчості символістів, романтиків та модерністів. Тим більше, що незаперечним є той факт, що потворне присутнє в житті, в якому існує незрозуміле, приховане, нез’ясовне, що здатне іноді приносити руйнування та шкоду.
Є ще й інше розуміння потворного. Г. Шипіцина у статті «Потворне як основа комічного» (2012) потворне пояснює як неосяжні грані буття, неоформлені та позбавлені розуміння. У такій імплікації потворне ніби вивільнюється від диктатури прекрасного, існує самодостатньо, не потребує впорядкування. Потворне ототожнюється з потойбіччям життя, позалюдським існуванням, несвідомим.
Така категорія естетики, як піднесене асоціюється з вічністю та нескінченністю світу, внутрішньою могутністю людини, втілюється в природі і олюднює природу. Піднесене є естетичною ознакою таких явищ та предметів, які за рахунок своїх грандіозних обсягів не можуть бути повною мірою освоєні людством на сучасному етапі розвитку і, тому, є сприятливим підґрунтям життєтворчості людства.
При цьому піднесене викриває подвійну людську природу: з одного боку пригнічуючи людину як фізичну істоту, змушує усвідомлювати власну обмеженість і скінченність, а з іншого – возвеличує людину як істоту духовну, підіймає її до розуміння моральної переваги над природою. Категорія піднесеного висвітлює моральну красу людини, применшуючи значення всього буденного та низького в житті людини, спонукає людську істоту до боротьби за високі моральні ідеали.
«Низьке» як одна з основних категорій естетики відтворює негативні, небезпечні процеси явища соціальної дійсності та життя окремої людини та зумовлює виникнення відповідної негативної естетичної реакції зневаги та презирства. на противагу піднесеному низьке є звичайним та буденним. Низьке можна тлумачити як крайній ступінь жахливого та потворного, як вкрай негативну естетичну цінність.
«Героїчне» як естетичну категорію вперше було обґрунтовано М.Киященком, який вбачав зміст героїчного у відданості суспільним ідеалам, наголошуючи, що героїчним є саме вчинок, визначений його значущістю в суспільстві та історії. Оцінка суті героя і героїчного зокрема змінювалась разом із розвитком всього людства. У цьому сенсі М. Каган зазначає, що у часи, основною умовою, щоб вижити була могутня сила та витривалість, героїчними персонажами епосу були герої з надприродною, богатирською силою (Котигорошко, Кирило Кожум’яка та багато ін.).
У світлі науково-технічного прогресу такі здібності втратили свою значущість і на їх зміну прийшли суспільно-моральні, духовні цінності. Пов’язується це перш за все з тим, що для того, щоб вижити людству у майбутньому, потрібно перебороти в споживацькі, захопницькі стратегії життя та почати жити в повній та беззаперечній гармонії в з Природою, Суспільством та іншими людьми.
