Антична естетична думка

AntikПерші естетичні погляди виникли ще в далеку давнину, в час перших цивілізацій в Китаї, Єгипті Вавилоні, Індії, Греції. У центрі естетичних роздумів виникло питання про відношення естетичних думок до дійсності. Предмет естетики перетворювався в ході розвитку соціуму і його культури. Разом з процесом росту суспільно-історичної практики і загальним розвитком людського знання збільшується сфера явищ і предметів, які є дослідженням естетики, модифікація і поняття про них. Вважати, що естетична думка розглядає природу, головні закони прогресу і функціонування в суспільстві естетичного , природі, спілкуванні людей, способі життя, а також форми естетичної свідомості, основні закономірності виникнення, розвитку і місця в бутті суспільства творчості, як вищої форми показу естетичного.
Антична Естетика, що є початком і основою історії європейської естетики, охоплює майже тисячолітній період: вона зародилася в VI столітті до н.е. і ще розвивалася в III столітті н.е. Майже тисячолітня історія античної естетики мала свої періоди напруги і розквіту, повні відкриттів і нових ідей, але також і періоди застою, коли пережовують старі ідеї.

Вважається, що антична естетика спочатку була виключно плодом творчості греків, і лише в елліністичному періоді головним осередком культури та естетики стає язичницький Рим.

З ступенем естетичного прогресу особистості і соціуму, зі здатністю людини відкликатися на прекрасне і творити за законами прекрасного закономірно зіштовхують прогрес людства в усіх областях життєдіяльності, результати прояву мистецької енергії та хотіння людей, наочно представлені в досягненнях світової культури.
Проблеми естетичної культури надзвичайно складні, тому що складний сам об’єкт дослідження. Можливо, цим пояснюються різноманітні, а іноді виключають один одного підходи до визначення поняття «естетична культура особистості» в роботах філософів, соціологів, педагогів, психологів, а також суперечливі трактування її сутності, специфіки, взаємозв’язку з іншими видами культури, її структури.

При вивченні проблеми формування естетичної культури особистості важливим є питання про розвиток уявлень про культуру та естетиці в роботах мислителів і філософів від античності до нашого часу.

Антична культурологічна та естетична думка розвивалася в рамках філософії, середньовічна — втеології, в епоху Відродження естетичні уявлення розроблялися переважно самими художниками, композиторами, тобто у сфері самої художньої практики. У XVII і XVIII ст. естетика інтенсивно розвивалася на грунті художньої критики і публіцистики. В даний час культура і естетика розуміється як переживання цінності і розглядається в рамках філософії цінностей. Розвиток естетичної думки породжувався її опорою на різні філософські вчення.

Антична естетика

Антична естетика - це естетичнi судження, що мали розвиток в Римі і Стародавній Греції в час з VI ст. до н. е. по VI ст. н. е.. Маючи своїм витоком міфологічні уявлення, антична естетика створюється, проходить час розквіту і деградує в рамках рабовласницької формації, ставши одним з найбільш відомих виразів мистецтва того часу. В історії античності представляються такі періоди:

1) рання класика (космологічна естетика);
2) середня класика (антропологічна естетика);
3) висока (зріла) класика (ейдологічна естетика);
4) ранній еллінізм;
5) пізній еллінізм.

Космологізм як підстава античної естетики

До естетичних поглядів характерний виділений космологізм. Космос, з точки зору давніх, хоча і просторово обмежований, але вирізняється милозвучністю, домірністю та правильністю в ньому руху, представлявся як уособлення краси. Творчість в ранній період античних уявлень ще відмежовувалася від ремесла і не показувалось в якості самостійного естетичного предмета. Для стародавнього грека творчість була виробничо-технічним процесом. Звідси невід’ємна єдність практичного і естетичного відношення до явищ і предметів.

Докласична естетика

У найбільш безпосередньому і чистому образі антична естетика, що уособлювалася в міфології, утворилася в первод первіснообщинної формації. Вкінці II і на початку I тисячоліття до н. е. були в Греції періодом епічного мистецтва. Грецький епос, який зафіксовано в творінні Гомера «Одіссея» і «Іліада», якраз і виходить тим джерелом, з якого зародилася антична естетика.

У Гомера прекрасне було божеством і головними творцями були боги. Боги були не тільки космічними принципами, що знаходяться в фундаменті космосу як витвори мистецтва, але ж такими вони були і для людського мистецтва. Аполлон і музи навіювали співаків, і в творчості гомерівського співака головні ролі грають не сам співаки, а саме боги, насамперед Аполлон і музи.

Прекрасне мислилося Гомером у вигляді найвитоншої, прозорої, світлоносниї матерії, у вигляді живого потоку. Краса показувалася як якесь легке сяйво, що може огорнути, наділити речі.

Естетичні ідеї ранньої класики

Рання класики — перший період. Після краху родової громади започатковується аристократичний поліс і, прогресуючи у боротьбі демократії з аристократією, йде до вищої точки свого розквітнення в середині V ст. до н. е.. Період ранньої класичної естетики можна назвати і космологічним.
Прекрасне і творчість постають у цей час, як і раніше чимось матеріальним, чимось зовнішнім.

Піфагор дійшов до думки, що все в світі встановлюється відносинами чисел. В підсумку — застосування пифагорівських чисел до творіння буття виходив музично-числовий космос зі сферами, що знаходяться один щодо одного згідно числовим і гармонійним відносинам, виконуваними як музичний інструмент, налаштований в потрібній тональності і подає музику «гармонії сфер».

Геракліт вчив про ієрархію прекрасного. Краса і богів, і людини, і тварин були міцно встановленими ступенями краси, не підданими переміщення однієї в іншу. Ним же була введена досить важлива категорія естетики — міра. Світ започатковується з вогню і знову звертається у вогонь, і ця зміна здійснюється систематично протягом вічності.

Естетика періоду середньої класики

AmforaПеріод нестійкості рабовласницького поліса — другий період, що закінчився повним його провалом, — викликав до життя нову,нікому невідому силу — силу індивідуальної самостійності особистості, людини, індивідума більш-менш відокремленого від навколишнього. Цей період започаткував свою антропологічну естетику, яка зявилася на заміну космологічній естетиці . Це період, коли на заміну чуттєво-наочному баченню про космос надходить інтерес до самого пізнання його особою.

Софісти — це першоначальний етап естетичного сприйняття світу, що переходив від об’єктивного космологізму натурфілософів до суб’єктивного антропологізму. Софісти вивчали, що в світі немає ніяких узгоджень і ніяких норм, а якщо ці норми виявляються, то вони суто емпіричного роду. Творчість є наскрізь суб’єктивна праця, що нічого конкретного в собі не має, а коли ця конкретність присутня в ньому, то причиною є тільки збіг з життям самого соціума. Взагалі нічого законмірного не має ні в творчості ні в природі. Закономірність скрізь є діло капризу і випадку, за які ніхто не повинен нести відповідальності.
Погоджуючись з софістом Алкідамом, статуї дають задоволення, проте безкорисне. «Художники» — писав Горгій, — «Очаровывают глаз, из многих цветов и тел образуя одно тело, один образ» [Татаркевич В. Античная эстетика, с. 90] .

Риторика набула великого значення для естетики софістів. Вона давала найбільшу волю для словесних і суб’єктивних хитрощів.
Краса завжди не тільки відносна і чуттєво виразна, вона захоплює громадську індивідуальність,збагачує її пристрастю і кличе в нескінченні далі переживань, поглиблень, акторських перевтілень і риторичних боїв.

Сократ вважав, що прекрасне те, що свідомо, що має буття. Те, що прекрасне може бути дійсністю свідомості, анітрохи не заперечує тому, щоб вона тоді була і чинником матеріального світу. Краса сама по собі виокремлюється від різних гарних об’єктів, яких безліч і які дуже різноманітні, а проте їм належить одне і те ж красиве. Прекрасне не просто відмінне від красивих речей, але воно є їх «основне положення», їх «принцип» , їх смислова «спільність».
Естетична наука, яка вперше з’являється у Сократа, — це наука про те, що прекрасне і благо є доцільність.

Висока класика

Це період відновлення молодого рабовласницького поліса. Даний етап класичного періоду естетики античності названий «ейдологічним» так, як на зміну космосу першого ступеня і на зміну людського суб’єкта другий його щаблі — з’являється особливого роду буття — ейдосів.

В естетиці Платона основним є вчення про ідеї, яке досить пов’язане з космологічними баченнями античного об’ектіного ідеалізму. Естетичний принцип Платона є єдність зовнішнього і внутрішнього , або об’єкта та суб’єкта , або знання і чуттєвості, або задоволення і розумності, або частин і цілого, або матеріального і ідеального, або одиничного і загального і так далі. Платон старається показати матеріальне і ідеальне початку, трактуючи матеріальне — як здійснення ідеального, а ідеальне — як принцип побудови матеріального. У цьому сенсі творчість є,в першу чергу, найпростіша праця, але тільки надточна, організована і тому довершена.

Аристотель створив вчення про Розум, яке є першим в античності вченням про самодостатню естетичну цінность. Розум – не матеріальний і дуже віддалений від матеріальних дій на матерію. Проте, розум виступає в якості першодвигуна, оформлювача всієї дійсності, всього існуючого. Він навіть має особисту, точніше мислиму матерію. Розум — ідея всіх ідей, і він ототожнює собою сміливо всяку реальність. Розум — це цілком самодостатнє надбання, яке для свого аргументування абсолютно не потребується ні в яких інших цінностях. Проте він сам є нормою надбання для всього живого, і все існуюче гарне тільки завдяки своєму залученню до цього Розуму.

Перехідний темперамент естетики еллінізму

Еллінізм - період значних завоювань — спочатку Олександра Македонського, а потім — Риму — і виникнення великих багатонаціональних держав, де Греція була лише маленькою провінцією. Щоб зрозуміти естетичне уявлення та мистецтво еллінізму як результат показу його соціального життя, потрібно спочатку взяти до уваги ту нову позицію, яку зайняв індивід в цьому новому суспільстві.

Одразу кидається в очі недостатність безпосередності і простоти, яких не займати грецькій класиці. В цей час формується особистість з вельми диференційованою і вельми витонченою суб’єктивною психікою. Народжується вишукана культура суб’єктивних відчуттів, роздумів і настроїв людини, яка хоче піти у далекий самоаналіз і самозамилування.

Стоїки оголошували світовий вогонь творчим або художнім початком, що створює всю природу і весь світ. Хрисипп відмічає: «Вся природа художественная, поскольку она будто имеет определенный путь и правило, которого придерживается» [ Баумгартен А. История эстетики. Памятники мировой эстетической мысли, с. 141].

Епікурейці не зважаючи на стоїків, що створили внутрішню тишу і непохитність особистості людини на розумі, унаслідувати природу, цю суб’єктивну самозадоволеність ставили в залежність від почуттів. Задоволення — є максимально природним, максимально потрібним і є чинником для всього зовнішнього і внутрішнього життя людини.

Скептики займали проміжну позицію між науками стоїків і епікурейством. Але також були синтезом епікурейства і стоїцизму. Скептицизм не заперечує ні мислимого буття, ні чуттєвого. Скуптицизм стверджує, що ні про чуттєве, ні про мислимоме нічого справжнього сказати не можна: різні доведення про те й інше буде досить рівносильно протилежним твердженням, тобто заперечення першого твердження.
Естетика грецького скептицизму тримала виключно негативний характер.

Неоплатонізм, найважливіший філософська течія III — VI століть н. е.., з’явилася не тільки останнім періодом грецької філософії, але і розпочинаючи з архаїчних часів. У ній спадаюча античність дала собі принципове оцінення і підвела підсумки свого багатолітнього розвитку.

Найпрекрасніше Єдине — Благо, джерело прекрасного, далі йде Розум — саме прекрасне, первинна прекрасне, ще нижче — Душа, яка існує становленням Розуму, і, нарешті, Тіло, підпорядковане влади Душі. Значить, краса ієрархічна, а «внутрішній» ейдос має ієрархічне будова.

Неоплатонічна естетика показала немічність античної культури впоратися з суперечками думок і відчуття, тобто, зрештою, з протиріччям фізичної та розумової праці.Для античної неоплатонической естетики властиве глибоке протиріччя, характерне і для всієї античної естетики, але виглядало в неоплатонізмі особливо голосно.

Отже, в історії розвитку естетики її завдання і предмет змінювалися. Для Аристотеля естетика — це питання поетики і питання філософської природи мистецтва та краси; для Платона — проблеми державного контролю над творчою діяльністю і ролі останнього у вихованні особистості.

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *

Можно использовать следующие HTML-теги и атрибуты: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>