Австрійський філософ та психолог Франц Брентано (Franz Brentano,1838–1917) вивчав філософію у Мюнхені, Вюрцбурзі та Берліні, зокрема у А. Тренделенбурґа (очевидно, тому він і починає власні дослідження з психології Арістотеля), а також теологію, і навіть певний час мав свяще- ницький сан. У 1866 р. він починає викладати у Вюрцбурзі, але занадто вільні висловлювання стосовно непогрішимості папи призвели не тільки до втрати сану, але й до необхідності змінити місце роботи. У 1874–80 р. Брентано був професором у Відні, пізніше викладав як приват-доцент – його слухачами були Е. Гуссерль, З. Фрейд, К. Твардовський, А. Мей- нонґ, К. Штумпф та інші, згодом досить відомі вчені.
Ф. Брентано виступає, перш за все, як психолог, але його психологія – це, скоріше, загальна методологія науки, при цьому вона сама має бути «строгою наукою» (якщо скористатися більш пізнім образом Гуссе- рля відносно феноменології). До числа принципових обставин, які силь- но стримують прогрес психології, Брентано відносив наявність «багатьох психологій, висхідні принципи яких відрізняються». Він вважав, що якщо відбудеться заміна багатьох психологій на одну психологію, це посприяє подальшим дослідженням у цій галузі.
У своєму вченні про свідомість Брентано висуває на перший план проблему кардинального розрізнення як фізичних так і психічних фено- менів. При цьому він розрізняє не психічну діяльність та фізичні об’єкти як такі, а способи їх прояву у свідомості. Джерелом психічних феноменів Брентано вважає внутрішнє сприйняття, яке співіснує в одному акті свідомості з будь-якою формою психічної діяльності. Зроблений Брентано у «Психології з емпіричної точки зору» («Psychologie vom empirischen Standpunkt», 1874) поділ психології на «описову» («чисту» від фізіології) і «генетичну» (що включає в себе еле- менти фізіології) став спробою нового підходу до традиційної психофі- зичної проблеми.
Методологічна настанова Брентано спрямована на дослідження одиничних фактів та їх поступове теоретичне узагальнення, що надає його філософії емпіричного і «наукового» характеру. Головна відмінність емпіричної психології Брентано у тому, що вона не ґрунтується перева- жно на спостереженні.
Повторюючи Конта, він заперечує можливості інтроспекції, як спо- стереження за ментальними процесами: він говорить, що спроба спо- стерігати, наприклад, свій гнів одразу ж його руйнує. Але Брентано не погоджується з Контом у тому, що психологія має бути просто замінена соціологією.
На його думку, у розпорядженні психолога є й інші засоби спостереження, зокрема зовнішнього. Але головне навіть не в цьому. З точки зору Брентано, фундаментом психології є той факт, що ми може- мо сприймати власні ментальні акти, хоча й не спостерігати їх. Усвідом- люючи «уявлення», ми одночасно усвідомлюємо сам акт, що нам його уявляє; так само ми не можемо чути, якщо не усвідомлюємо не тільки сам звук, але також і акт слухання. Немає двох окремих актів свідомості, а є лише один акт з двома різними об’єктами – це, наприклад, звук («пе- рвинний об’єкт») і акт слухання («вторинний об’єкт»).
Але намагатися спостерігати акт свідомості – означає намагатися зробити його «первин- ним об’єктом» ще одного акта, а це неможливо, і тут Брентано повністю погоджується з Контом. Таким чином, Брентано постулює важливе розрізнення між психоло- гією та будь-яким іншим емпіричним дослідженням: у психології ми «сприймаємо», в інших науках – «спостерігаємо».
У цьому перевага пси- хології, адже природознавець не має прямого доступу до тих об’єктів, які він спостерігає, він ніколи не «сприймає» фізичний об’єкт як такий, іншими словами – не може безпосередньо його усвідомлювати. Навпа- ки, психолог безпосередньо схоплює реальності, що є предметом його дослідження; кожний акт свідомості сприймає сам себе безпосередньо як свій «вторинний об’єкт» – не як «явище», не як щось, з чого треба ро- бити висновок про дійсний характер ментального акту, а таким, яким він є в дійсності.
Саме тому для Брентано, як і для Юма, психологія – пер- ша серед наук: обидва приймають картезіанську тезу про те, що наше знання про власну свідомість є прямим і достовірним, на відміну від знання про будь-яку іншу річ. Проте Брентано не ототожнює «менталь- не» з «ідеєю», як це зробив Локк. Він вводить поняття інтенції, яке надає ментальному характер акту, у той час як нементальне, навпаки, зовсім нездатне «вказувати» або «мати зміст».
Характерна риса «психічного феномену» полягає якраз у тому, що він «вказує на певний об’єкт», або «відноситься до певного змісту». Оскільки фізичні «явища», на думку Брентано, є лише «знаками» речей, а не самими речами, вони не можуть бути джерелом достовірного, фактичного знання про речі і про саму дійсність. Дійсності Брентано протиставляє світ фізичних та психічних явищ, а причинний зв’язок дійсного світу і світу явищ виявляється в тому, що світ явищ складається із «знаків» предметів дійсності.
Ця семі- отична точка зору і семантичний характер відношення двох світів є сут- тєвою складовою методології Брентано, що вплинула на реформування традиційної логіки. Брентано не визначає безпосередньо ані психічних, ані фізичних явищ, але він встановлює розрізнення між ними, і це розрі- знення як раз полягає в тому, що психічні явища супроводжує інтенцій- ність, що тільки психічні явища є предметом «внутрішнього досвіду», що вони екзистують як єдність, відрізняються безпосереднім переживан- ням, незмінністю, очевидністю і є реальними.
Розкриваючи поняття «інтенціональність», Брентано пише про те, що вже давно психологи звернули увагу на певну спорідненість, аналогію, яка існує між усіма психічними феноменами, у той час як фізичні феномени цієї здатності не мають. Будь-який психічний феномен містить у собі щось у якості об’єкта, хоча й не однаковим чином. В уявленні щось уявляється, в судженні щось стверджується або заперечується, в емоціях – щось є об’єктом любові або ненависті [Брентано Ф. Избранные работы / Франц Брентано; сост., пер. с нем. В. Анашвили. – М.: Дом интеллектуальной книги, 1996. – C. 33].
У доповіді 1889 р. «Про походження морального пізнання» («Vom Ursprung sittlicher Erkenntnis») Брентано розвиває комплекс ідей дескри- птивної психології, як поглиблення та вдосконалення поглядів «Психоло- гії з емпіричної точки зору». Між іншим, він звертає увагу на вчення Гер- барта як споріднене власному. Але він не приймає Гербартову естети- зацію етики. Натомість походження моральної свідомості Бренатно ґрунтує на дескриптивній психології.
Походження усіх наших понять пов’язується із певними конкретно- наочними уявленнями. Йдеться не тільки про почуття – на противагу чистому сенсуалізму, Брентано визнає також «споглядання психічного змісту». Психічне характеризується свідомістю, тобто інтенціональністю, «спрямованість на щось». Інтенціональні відношення у психічних спогля- даннях так само багатоманітні, як чуттєві якості у спогляданнях із фізич- ним змістом; ці розбіжності встановлюють класи психічних феноменів. Брентано проводить класифікацію психічних феноменів відповідно до їх інтенційної природи, тобто способу покладання об’єкта. Існують три класи таких феноменів, які не редукуються один до одного.
Перший – акти уявлення, «він включає в себе конкретно-наочні уявлення, напри- клад, у тому вигляді, у якому їх поставляють нам чуття, а також ненаочні поняття». Другий – це акти судження. «До уявлення тут додається інше інтенціональне відношення до предмету, що уявляється, – відношення визнання (des Anerkennens) або невизнання (Verwerfens)». Нарешті, третій клас – це клас емоцій (Gemuetsbewegungen), у якому інтенціона- льним відношенням є любов або ненависть, симпатія або антипатія [Брентано Ф. О происхождении нравственного познания / Франц Брен- тано; пер. с нем. А. А. Анипко. – СПб.: Алетейя, 2000. – 202 с.].
У більш пізній період Брентано наголошує, що наша психічна дія- льність спрямована на речі, під якими маються на увазі не тільки тіла, але й «духи», тобто щось ідеальне. Ці речі беруться в якості об’єктів у різний спосіб. Тільки речі мають існування у власному сенсі слова, їх вище родове поняття – реальність.
Те, що взяте у якості об’єкта, існує лише у не власному сенсі: наприклад, тілесність, а не індивідуальне тіло; любов, а не той, хто любить; безкінечний простір, а не просторо- вість; універсалії, а не індивіди, які мислять загальне.
Отже, наслідую- чи традиції номіналізму, Брентано стверджує, що реальним може бути тільки індивідуальне. Ані зовнішнє, ані внутрішнє сприйняття не дають ознаки, що індивідуалізує. Розглядаючи теорію суджень Брентано, зокрема, його розуміння ек- зистенціальних суджень, Б. Домбровський звертає увагу на те, що іс- тинність суджень виявляється у нього релятивізованою до станів свідо- мості.
Брентано першим запропонував тетичну форму екзистенціально- го судження, матерія якого повинна складатися з одного члена [Домб- ровский Б. Франц Брентано как предтеча аналитической философии / Борис Домбровский // Sententiae: збірка наукових праць Спілки дослід- ників модерної філософії (Паскалівського товариства). – Вип. XXV (2/2011). – С. 89–90].
Брентано, при цьому, наголошував, що в екзисте- нціальному судженні даний акцидентально розширений предмет уяв- лення, і основною впевненості в існуванні такого предмету є акциденції, які неявно виступають в якості оцінок. «Саме на підставі винесених у внутрішньому досвіді оцінок відбувається ствердження існування. Роз- ширений акцидентально предмет – це не ідея, не поняття, але визнаний на підставі оцінок предмет внутрішнього досвіду» [Домбровский Б. Франц Брентано как предтеча аналитической философии / Борис Дом- бровский // Sententiae: збірка наукових праць Спілки дослідників модер- ної філософії (Паскалівського товариства). – Вип. XXV (2/2011). – С. 95].
Але, якщо для того, хто висловлює екзистенціальне судження, акциден- ції є оцінками, то для того, хто сприймає його в інтерпретації, таке су- дження перетворюється на дескрипцію. Категорія оцінки і семантична категорія предикату вочевидь не збігаються.
Тому Б. Рассел і наступна аналітична філософія, як зазначає Б. Домбровський, сприйнявши ідею дескрипції, могли трактувати акцидентальне розширення предмету тільки як предикат, а не як оцінку. «І в цьому не можна не побачити за- хисного механізму мови, яка відмовляється визнавати категорію оцінок семантичною категорією, оскільки оцінка – категорія психологічна, а аналітична філософія, що з’явилася у результаті боротьби з психологіз- мом, безумовно, не могла зарахувати оцінку в арсенал своєї зброї» [Домбровский Б. Франц Брентано как предтеча аналитической филосо- фии / Борис Домбровский // Sententiae: збірка наукових праць Спілки дослідників модерної філософії (Паскалівського товариства). – Вип. XXV (2/2011). – С. 96].
Ідеї Брентано, безумовно, сприяли формуванню феноменології, а також і аналітичної філософії. Проте, на відміну від своїх «спадкоємців», він зовсім не боявся звинувачень у психологізмі – скоріше навпаки, його теорію пізнання цілком можна вважати психологістською, тільки зовсім в іншому сенсі, ніж, скажімо, той, у якому вище йшлося про психологізм у логіці Х. Зіґварта, Дж. Ст. Мілля та інших. Психологізм Брентано не означає релятивізму та суб’єктивізму.
Навпаки, він спрямований на встановлення об’єктивного і постійного критерію розрізнення психічних та фізичних феноменів – критерію, який одночасно дає змогу говорити про більш об’єктивний (адекватний) характер психології порівняно з іншими емпіричними науками. Відповідно, психологічне обґрунтування, наприклад, морального пізнання надає йому такого самого характеру об’єктивності та науковості. Таке «антипсихологістське» спрямування Брентанового психологізму формувало об’єктивні передумови для ан- типсихологістської спрямованості Гуссерлевої феноменології (одночас- но надаючи останній виразних рис – або «рудиментів» – психологізму), хоча сам Брентано не прийняв такого її антипсихологістського ухилу [Історико-філософська рефлексія психологізму : на перетині філософії і психології [Текст] : монографія / І.М. Гоян. – Івано-Франківськ : Симфо- нія форте, 2011 – С.289].
Автор І. М. Гоян.
