Трагедія в мистецтві

TragediyaОднією з моральних та соціальних проблем в мистецтві є трагедія. Класичною формою якої є зростаюче розуміння людиною протиріччя між свободою вчинків і діяльністю та дійсністю, яка протистоїть людській волі. Першою формою конфлікту в трагедії є конфлікт життя і смерті.

Трагічність смерті усвідомлюється тільки тоді коли вже усвідомлено безсмертя людського роду, яке стало можливим завдяки історії, тобто трагічна свідомість є естетичною формою історичної свідомості. Істинний трагізм виникає коли центральною фігурою є особистість. Кожна епоха має свої риси в трагічному. Наприклад,грецькій трагедії притаманний відкритий хід дій.

Грекам вдалося зберегти цікавість до трагедії хоча часто глядачі бачать волю богів або про подальший перебіг їм передає хор. Цікавість такої трагедії ґрунтувалась на логіці а не на несподіваних сюжетах. Нещастя і загибель трагічного героя завчасно відома в цьому наївність, краса, свіжість давньогрецького мистецтва.

Такий хід відігравав велику художню роль і підсилював трагічну емоцію глядача. Героям часто притаманне бачення майбутнього через віщі сни, прорікання, слова оракулів і богів. Він ніколи не в силах запобігти трагедії, він діє,бореться і через його дії тільки відбувається те, що має відбутися.

Таким в трагедії «Едіп-цар» Софокла герой який по своїй волі хотів дізнатися всі причини нещастя жителів міста Фів. І коли взнається, що винним є сам Едіп який по волі рока вбив батька і одружився на матері від до кінця він не припиняє пошук,і доводить його до кінця. Прометей робить подвиг задля служіння людям цим розплачується за передачу вогню людям.

В середньовіччі трагедія виступає як мученицьке а не героїчне, його мета-втіха. Якщо порівняти трагедію Прометея і Христа то остання пронизана повність скорбними нотами та мучеництвом. В середньовічному театрі завжди підкреслювали мученицьке в акторській грі, і деколи герой настільки вживався в образ, що сам опинявся на грані смерті. Мучениками були герої середньовічної трагедії. Головна логіка в ній те,що герої кращі ніж ти але їм набагато гірше ніж тобі, тому радій в своїх стражданнях бо люди мучаться ще більше але заслуговують на це менше ніж ти. Втіха земного посилюється втіхою потойбічного.

На відміну від античної трагедії тут все відбувається надприродне, має місце чудесність. На початку епохи Відродження постає величність Данте. В «Божественній комедії» реальність нереального притаманна трагедії середньовіччя. Світ богом пояснювала людина середньовіччя, людина нового часу доказує, що світ є причиною самого себе. В мистецтві цей принцип втілив Шекспір,причина його трагедії в ньому самому. Для нього світ трагедії не потребує пояснень, в ньому не лежить злий рок, чари.

Епоха Відродження по своєму вирішила це питання першою показала природу трагічного. Затвердила в людині волю і свободу. В одному з афоризмів Б. Шоу сказано,що розумний пристосовується до світу,а дурний пристосовує світ до себе і тому світом правлять дурні. Цей афоризм підходить до гегелівської концепції трагедії. Розсудлива людина керується здоровим глуздом і забобонами свого часу,а трагічний герой діє вільно так щоб здійснити себе,незважаючи на обставини. Розв’язка закладена в ньому самому,ніхто і ніякі зовнішні причини та чинники на нього не впливають він сам несе свою загибель в цьому і е його трагічна провина. Н. Г. Чернишевський говорив, що бачити винного в загинувшому думка не правильна і жорстока,а провина лежить не на герою а на суспільстві яке потрібно змінити. Проте ми не можемо не враховувати гегелівську концепцію провини тому,що герой чинить опір обставинам та прагне вирішити найскладніші питання буття.

Епоха Відродження відображає трагедію особистості. Єдиним критерієм для людини стала остання заповідь Телемської обителі «Роби,що хочеш» Рабле. Звільнившись від середньовічної моралі людина втратила совість,мораль,честь. Епоха індивідуалізму перетворила тезис «Роби що хочеш» в гасло Гобса «Війна всіх проти всіх». Химерними виявились сподівання гуманістів,про те ,що позбувшись середньовічних обмежень можна буде розпоряджатися своєю свободою.

В 17 ст. у Франції це проявилось у політиці-абсолютистська держава,у науці і філософії-про метод Декарта,що вводить думку людську в строгі правила,у мистецтві-в класицизмі. На зміну утопічній трагедії приходить трагедія особистості. Боргом особистості до держави виступають обмеження її поведінки ці обмеження являються протиріччям свободі людини її пристрастям і бажанням. Це є центральним конфліктом в трагедії Расіна і Корнеля. Стан світу відображається через стан духу в мистецтві романтизму (Ф. Шиллер,Г. Гейне,Ф. Шопен,Дж. Байрон.).

Після Великої французької революції породжується характерна для романтизму світова скорбота. В романтизмі появляється трохи божественності і диявольська природа здатна нести зло. В трагедії Байрона ( «Каїн» ) є неминучість зла і вічна боротьба з ним. Втіленням всесвітнього зла є Люцифер. Каїн не мириться з обмеженням свободи ні з обмеженням людського духу. Його життя це-бунт,протистояння вічному злу,прагнення змінити становище в світі. Герой не може перемогти всесильне зло навіть ціною своєї смерті. Для романтичної свідомості ця боротьба не є абсурдною:герой не дозволяє злу на землі панувати. Трагізм критичного реалізму відкрив в особистості і суспільстві. Прикладом є трагічний твір А. С. Пушкіна « Борис Годунов ». Герой хоче на благо народу використовувати владу. Щоб добратись до влади він убиває царевича Дмитрія. Між народом і Борисом виникає відчуження і гнів. Автор показує,що можна боротись за народ без нього.

Своїм характером і особливостями Борис нагадує Шекспірівських героїв. Однак є велика відмінність:особистість стоїть центром у Шекспіра,в пушкінській трагедії доля народу. В народженні нової доби народ як дійова особа і суддя вчинків героя. П’ята симфонія Бетховена мала має велике значення для розвитку трагічних музичних творів. В реалізмі 19 ст. (Бальзак,Діккенс,Гоголь,Достоєвський,Толстой,Стендаль) дають нетрагічний характер своїм трагічним героям. З цього часу як жанр в мистецтві трагедія зникає,як елемент вона потрапляє в усі жанри мистецтва. Суспільство має стати людянішим щоб трагізм перестав бути супутником життя. Цю тему в критичному реалізмі реалізували в 20ст. (Г. Бебель,Ф. Фелінні,Е. Хемінгуей,У. Фолкнер та інші). «Людина та історія »важлива тема в трагедії. Революція-справжня тема трагедії так вважав К. Маркс.

В трагічному мистецтві глядач співчував герою,а також співпереживав. В значенні загальному трагізм в мистецтві є боротьбою ідеалу моралі з об’єктивною реальністю.

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *

Можно использовать следующие HTML-теги и атрибуты: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>