У другій половині 17 ст. відбулася зміна ціннісних орієнтацій на території Європи. Настала доба Просвітництва. В ідеологічно – науковому аспекті її база була сформована науковими дослідженнями Ісака Ньютона та Готфріда Вільгельма Лейбніца.

Незважаючи на те, що обидва науковці у своїх філософських поглядах людину ставили лише на друге місце після Бога, однак саме на неї, як на істоту, здатну до самопізнання та самокритики, вони покладали надію на докорінні зміни в суспільному житті та встановленню верховенства справедливості та розуму по всьому світу.

Впродовж другої половини 17 ст. та всього 18 ст. у філософії панувала течія об’єктивного ідеалізму. Вищий розум (Бог, абсолютна ідея тощо) вважався творцем існуючого всесвіту та людини. Відповідно до цього в сфері образотворчого мистецтва та естетики зусилля митців стали спрямовуватися на пошук абсолютного і незалежного від людської волі (тобто трансцендентного) ідеалу.

Цей ідеал намагалися втілювати у живописі (особливо портретному та пейзажному), скульптурі та музиці.

Перш за все живопис за доби просвітництва досяг досконалості. Було встановлено правильні пропорції людського тіла, обличчя, а також масштабне співвіднесення людини та оточуючого її інтер’єру або пейзажу. Творам художників 18 століття властиво органічний та вдалий підбір палітри кольорів, правильне розташування світла та тіні, а також не перенасиченість зображеної композиції надмірною кількістю дрібних деталей.

В царині скульптури було нарешті встановлено правильну пропорцію частин тіла людини та його реалістичність. Здебільшого, це були пам’ятники та бюсти відомим державним діячам, полководцям тощо. Скульптори намагалися надати своїм витворам супердетальної точності та виразності.

Саме епосі Просвітництва людство завдячує появою класичної музики. У той час остаточно сформувалися основні принципи музичного мистецтва в цілому: логічність та цілісність композиції, наявність головної теми, єдиний ритм для всіх інструментів та голосів (гомофонія).

Однак, попри всі позитивні здобутки естетики 18 ст., не можна ігнорувати її негативні ознаки.

По – перше, стиль рококо, що панував у 18 ст., був цілком поставлений на службу аристократії та новим багатіям. Скульптори, архітектори та художники мусили виконувати лише замовлення феодалів, одночасно будучи позбавленими власної ініціативи. Тобто можна стверджувати, що у 18 ст., мистецтво мало цілком утилітарний характер. А через те, що в картинах та скульптурах того періоду не закладався філософський чи повчальний сенс, Гармонію та Міру в цих творах можна вважати досягнутими лише ззовні. Така собі довершена форма, порожня всередині.

Саме тому твори стилю рококо були позбавлені глибинного духовного та морального змісту. Вони відображали лише раптові примхи.

По – друге, важко не помітити те філософське протиріччя, яке наростало впродовж епохи Просвітництва: з одного боку, мислителі, митці та вчені плекали ідеал мудрої, демократичної, хороброї людини, яка слугує людству в цілому, а з іншого боку – дедалі гострішав контраст між бідністю та багатством, благородством та лицемірством; всюди панували підлабузництво, корупція та чинопочитання.

За таких обставин естетичні категорії Прекрасного та Потворного, а також Високого та Низького виявлялися дуже аморфними, оскільки було незрозуміло – де істина, а де брехня; що вважати Добром, а що – Злом, що – прекрасним, а що — потворним.

Зокрема, французький мислитель Жан – Жак Руссо висловив думку про заангажованість мистецтва, яке поставлено на обслуговування інтересів панівної верстви: «люди вже не наважуються видаватися тими, які вони насправді; і за такого постійного примусу ці люди, котрі утворюють стадо, поіменоване суспільством, поставлені в однакові умови, будуть все робити те ж саме, якщо могутніші причини їх від цього не відвернуть». У своїх творах «Еміль» та «Нова Елоїза» Руссо з прикрістю зазначав, що розвиток цивілізації не сприяє ні моральному, ні духовному, ні фізичному розвиткові людини, а лише розбещує її.

У Німеччині впродовж всього століття тривала дискусія між двома мистецтвознавцями: Йоганн Іоахім Вінкельман вважав мистецтво вищим в своєму розвитку від природи, бо воно створює довершений ідеальний образ, а природа створює довершеність лише в окремих предметах, наприклад – в частині тіла людини. Однак, в той же час Готхольд Ефраїм Лессінг стверджував, що не можна трактувати Прекрасне, як щось ідеальне та незмінне, наводячи приклад античного мистецтва, яке зображувало людей з усіма притаманними їм недоліками. А також він стверджував те, що і природа, і мистецтво не є досконалими по – суті.

Отже, діячі епохи Просвітництва так і не дали єдиного визначення категорії Прекрасного.

Це були дуже суперечливі часи, за яких протиборствували дві абсолютно протилежні сили: на одному полюсі — беззмістовне мистецтво рококо, що обслуговувало капризи жадібних багатіїв та лицемірно жорстоких політиків, а на іншому – романтизм, котрий створив повноцінний і багатогранний за характером образ героя – бунтівника, що втілює в собі філософські ідеали гуманізму та розуму.