Іван Франко є вітчизняним поетом, прозаїком, філософом та громадсько-політичним діячем. Народився Іван Франко 27 серпня 1856 року в селі Нагуєвичі в родині коваля. Навчався в Дрогобицькій гімназії, Львівському та Віденському університетах.

Іван Франко має безліч праць, які стали об’єктом вивчення починаючи з початку ХХ століття. Його праці привертають увагу критиків, проводилися безліч дискусій. Вони досягли світового масштабу.

Іван Франко є основоположником етико-філософських ідей. Як будь хто інший він у своїх працях аналізував долю українського народу, його минуле та намагався проаналізувати сучасне майбутнє. Він намагався зіставити різні концепції буття, й застосувати різні методологічні пізнання.

Тобто, Іван Франко хоче відшукати ту істину яка б дала можливість покращити суспільне життя людства. Також намагається досягти ідеальності, тобто, збагатити значення духу, досягти найвищого рівня розвитку особистості. Шукаючи відповіді на питання буття, мислитель обгронтував етико-антропологічне розуміння тієї національної ідеї, яку він намагається розгадати, а його філософський пошук набув характеру подібного до екзистенційно-художнього. Сам Іван Франко став основоположником предтечі, саме вольового націоналізму який почав розвиватися в міжвоєнний період (добу).

Дане розуміння національного буття було сформоване саме в процесі певного вибору між національним і соціальним. Він вважав, що в епосі в якій він жив була подібною до імпульсивного «маятника» та з зовсім протилежними національно-ідейними думками, помислами.

Сама ідея Івана Франка ґрунтувалася на визначені нації як якогось неповторного та самосвідомого суб’єкта в історичному процесі, як явища духовного та цілісного. На його думку, нація створилася під впливом етносу, а сама ж нація це «суцільний культурний організм».

Головним завданням яке бачив Іван Франко це було вдосконалення української нації, її саморозкриття та самореалізації. Він розумів що для того щоб покращилося становище нації, потрібно щоб вона сама пройшла шлях до самореалізації. Нація повинна відчути і стати єдиним «організмом», єдиним цілим.

Для Івана Франка перелом ХІХ – ХХ століття є порою глибокої кризи, яке є пов’язане з тяжким становищем та різними випробуваннями для людей. Цей же період стає розвитком духовних пошуків, осмислення життєвої мудрості, згодом цей дух відстоюється, і нарешті переростає в дух гуманності та філософського спокою.

Розглядаючи одне із положень Івана Франка про ідеал «цілого чоловіка» випливають такі поняття як, «внутрішні» і «зовнішні» світи людини. На його думку, це є актуальна тема для вирішення питань проблеми гармонізації світів людини.

В даному підрозділі свого вчення Іван Франко робить такі висновки, що кожна людина є неповторною особистістю, вона є тим центром який зацікавив автора до вирішення даної проблематики самого людства. Найбільшим осередком даного вчення для Іванка Франка є душа людини.

Він вважає, що людина є найвищою щебінню вартості її моральних цінностей, вона сповнена мудрості і любові. Є тим ідеалом всебічного та гармонійного розвитку. Для Івана Франка це є початком творчих натхнень, людина є апогеєм який дає йому можливість творити. Іван Франко писав, що взірцем досконалості самої людини, є той самий образ «цілого чоловіка». Тобто, на його думку, це є найкращим показником для виявлення тільки кращих якостей людини.

Найголовнішим здобутком в даній роботі, і взагалі, є те, що мислитель віднайшов новий спосіб для вирішення постановки проблем людини. Його робота дає нам змогу відшукати ті матеріали, які дають змогу більш детальніше вивчити поняття моралі.

У своїй роботі Іван Франко також приділяв увагу таким поняттям, як «щиролюдська моральність», «добро і зло» як морально-етичні координати людини в цілому. Автор вважає, що добро є природним компонентом людини, тому більше уваги в своїх роботи він приділяє цій темі. В творах він намагається проглянути та проаналізувати мораль злої людини, а саме намагається простежити її духовний занепад людини. Праці автора були присвячені цій проблемі для того, щоб людство мало змогу проаналізувати свої вчинки, а саме поміняти свої моральні якості і перейти до більш вищої сходинки розвитку.

Однією із проблем яку ще розглядав мислитель була саме «Проблема морального самовизначення людської особистості». В даній роботі І. Франко намагається розглянути та розкрити саме розуміння сутності існування людини.

Даний розділ проблематики він ділить на три підрозділи:

«Дві моделі життя».
«Праця як моральна цінність».
«Моральне виховання молоді».

В першому підрозділі автор розглядає дві моделі життя, такі як: діяльнісне чи спостерігальне. Розмірковуючи над цим він доходить до висновку, що перша модель «діяти» є більш важливішою ніж просто «спостерігати». На мою думку, щоб людині чогось добитися, перш за все їй потрібно діяти зради досягнення власних цілей та мотивів. А поняття «спостерігати» не притаманне для покращення життя. Воно навпаки пригальмовує людські можливості, не дає їй можливості реалізувати себе.

Другий підрозділ дає зрозуміти, що саме праця дає можливість вияснити всю сутність людини. А через її творчість розкриваються всі задатки та можливості, а саме головне, це прагнення людини до чогось найкращого.

В третьому підрозділі «Моральне виховання молоді» Іван Франко намагається розвинути в молоді ті моральні засади, які б на його думку, зробить людину щасливою. Тобто він намагається вдосконалити в молоді такі якості як, самозадоволення, любов та розуміння прекрасного. Для того щоб цього досягти, Іван Франко приходить до висновку, що головним компонентом у досягненні цього є націона

льне виховання. А саме виховання повинно ґрунтуватися на традиціях, звичаях та обрядах. Головне завдання яке він ставить перед людством, це зберегти й розвинути в людині головні моральні засади.

Основні етичні погляди та ідеї Іван Франка втілити в життя нові погляди, які дають змогу сформулювати саме нове бачення людини.