Театр — це публічність. Все, що відбувається публічно, — театрально, тому що з’являється глядач. Тотальність театру в тому, що він принципово заперечує самотність, всяке самотність публічно. Публічно саме буття.
Друга складова театру — гра. Гра так само абсолютна, як публічність. Публічність, гра, універсальні, онтологічні поняття. Публічність, передбачає і спілкування, тому що не можна знаходиться в присутності, не спілкуючись з присутнім. Гра це подання. Гра визначає здатність уособлення, в грі витоки пізнання.
Все це безпосередньо закладено в православній догматиці і богослов’ї. Театр, як і всяке мистецтво, ґрунтується не на філософії, що не на естетиці, а на богослов’ї. Яке богослов’я, такий і театр. Ми розглядаємо тут православне богослов’я. Саме воно сформувало існуючий в Росії театр.
Непросто складалися історичні відносини церкви і театру. Театр і церква — вічні антагоністи. Але їх взаємодія багато в чому було плідним.
Богослужіння багато свої форми почерпнуло з театрально-музичної культури. А сам театр розвивався під безпосереднім впливом церкви. Ці контакти, впливи були настільки близькими, що наступали періоди взаємного заперечення, поглинання одного іншим. У перші століття християнської ери міцно ввійшов у звичай театр, несподівано піддається різкому остракізму. Ця критика театру з моральної точки зору, яку почали святі отці Церкви, досі жива і актуальна. Наслідком такої критики стало відкриття нових театральних принципів, створення середньовічного театру і його жанрів: літургійної драми, містерій, мираклей.
Заперечення античного театру в середні століття Вчителями Церковними не носило онтологічний характер, а тільки моральний. Церкви приписується боротьба з театром. Навпаки, церква створювала театри. Наприклад, святитель Дмитро Ростовський, творець російської шкільного театру. Його п’єси входили до репертуару театру Федора Волкова, вони і сьогодні актуальні і затребувані театральним процесом.
Крайні думки виникають все ж не часто. Для цього повинні бути достатньо вагомі передумови. Тільки кілька ранньохристиянських апологетів 1 — 2 століть заперечували всю попередню культуру. Але таке ставлення до спадщини античності не знайшло підтримки у пізніших християнських богословів. Святі отці критикували театр тільки з моральної точки зору. А ось у наш час формулювалися більш різкі концепції.
Рідко виникають такі ситуації, коли театр вибирає дорогу, починаючи як би з нуля. При цьому театр, як вид мистецтва, з різних причин може заперечуватися. Сучасна ситуація дає можливість проявитися таким концепціям в повній мірі. Найбільш послідовно вони виникали в російській зарубіжжі, у творчість архієпископа Сан-Франциського Іоанна Шаховського, чиї праці тільки зараз доходять до нас. Це літературно обдарована людина, до свого звернення у чернецтво, він випускав літературний журнал, відомо його близьке знайомство з Мариною Цвєтаєвої, їх листування. Але несподівано відбувається різкий поворот, зміна світоглядних орієнтирів, про що свідчать багато наступні роботи. У них піддається ревізії взагалі вся культура, не тільки театр. А театр заперечується, як невідповідний християнським принципам. Наслідки революції багатьох змусили скептично переглянути підсумки людської цивілізації, розвитку культури. Співзвучні погляди поширюються і в пост перебудовний час. Виникають вони так само в основному в церковних колах, але це не дає право театрознавству не звертати уваги на подібні концепції.
Історичні відносини церкви та театру
Звернення до спадщини святих отців церкви для вивчення театру, дуже перспективно. Адже від театру за десять століть його існування (1 — 10 століття) практично не залишилося ніяких текстів. Однак ми знаємо, що театр в перші століття нашої ери процвітав як ніколи, і видовища були різноманітні, популярні. Вони залучали всі верстви суспільства. З творів святих отців ми власне про це і дізнаємося. З них же нам відомо, що на сцені в ті часи повністю відсутня класика. За класику в ті часи можна почитати давньогрецьку трагедію і комедію, а так само римських драматургів. Театральну практику аж ніяк не бентежило відсутність драматургії. Акторська професія могла бути і дуже дохідної, як про це свідчить житіє актора Вавили (Іоанн Мосх). Крім того, навіть якщо б до нас дійшли письмові свідчення про театр раннього християнства, то глядацькі відгуки знову треба було шукати в патристичній літературі. Тут цих спостережень збереглося безліч.
Святі отці були суворими критиками, сучасний їм театр вони повністю відкидали. Але вони ж малювали теоретично театр майбутнього. І це дуже цікаво. У тому театрі не повинно бути фальші, ось що, крім аморальності, найбільше обурює їх у театрі. Нова європейська драма виникла з літургійної драми, шлях східно-європейського театру дещо інший, не можна про нього сказати те ж саме, хоча форм середньовічного театру анітрохи не менше, ніж на заході. Вони тільки менше досліджені. Театр в Росії не виник з літургії. Але театр формувався в поле впливу церкви. Тому генезис простежити складніше, ніж західного театру.
Отці церкви не будували філософських систем. Вони не створювали естетичних теорій. Вони не виходили за рамки своєї компетенції, за церковні рамки, навіть коли писали про театр. Це дозволило їх витвори не застаріти до сьогоднішнього дня. У церковних колах їх авторитет непорушний досі. За Добротолюбия будують своє життя і сучасні християни. І ця якість патристичній літератури, — безчасовість, абсолютно унікально. Це дозволяє на її підставі вибудувати онтологію.
