Людське суспільство
створене людьми, отже,
людина може зрозуміти його.
Д.Віко
І. Поняття суспільства
Суспільство – одна з головних категорій соціальної філософії, історії та соціології. Тому поняття
? суспільне,
? суспільство,
? соціальне,
? соціум
широко поширені. Але на сьогодні поняття «суспільство»вживається у літературі у різних значеннях:
а. Суспільство як окреме суспільство, як самостійна одиниця історичного розвитку (суспільство Стародавнього Єгипту чи Афін, сучасної України, Німеччини чи Польщі).
б. Та чи інша конкретна сукупність соціальних організмів (суспільств) у цьому значені вживається, напр., поняття «європейське суспільство» «азійське суспільство» тощо).
в. Суспільство певного типу (первісне, феодальне, індустріальне чи постіндустріальне, інформативне).
г. Насамкінець, як сукупність усіх соціальних організмів, що існували й існували на земній кулі, тобто людство в цілому.
У філософії Нового часу були поширеними натуралістичні концепції суспільного життя, тобто пояснення суспільних явищ діями лише природних закономірностей: фізичних, географічних, біологічних тощо, або ж особливостями людини як природної істоти (раса, стать та ін.). Це – зведення людини лише на рівень природної істоти, соціальної форми руху до біологічної.
Отже, відбувається теоретичне обґрунтування індивідуалізму та егоїзму.
У ХХ ст. продовжується розвиток натуралістичних теорій: або історії і долі народів визначаються
— ритмами космосу (А.Чижевський, Л.Гумільов) чи сонячної активності,
— особливостями природно-кліматичного середовища (Л.Мечніков),
— еволюцією природної організації людини, її генофонду (соціобіологія).
Ідеалізм занадто одухотворяє людину, відриває її від природи, перетворює духовну сферу суспільного життя на самостійний і визначальний чинник його існування. Звідси суть суспільства – у комплексі тих чи інших ідей, вірувань, міфів тощо. (Отже, принцип «ідеї правлять світом»)
Найчіткіше такий підхід до суспільства відображений у філософії Г.Гегеля.
Поширеним є й релігійні концепції суспільства, адже світові релігії, як і національні, мають своє трактування суспільства й державного устрою, в основі якого – ідея божественної передвизначеності суспільного життя.
У марксистській філософії стверджується, що матеріальне виробництво становить основу суспільно-економічної формації як етапу розвитку суспільства.
Підсумовуючи, можна дійти висновку, що суспільство – це найзагальніша система зв’язків і відносин між людьми, що складається у процесі їхньої життєдіяльності.
2.Особливості соціального пізнання
У суспільстві діють люди, звідси – скільки людей – стільки й ідей, поглядів, міркувань. Суспільні відносини набувають форми суспільних почуттів і настроїв, потреб та інтересів, цілей тощо.
— Тому першою особливістю соціального пізнання є те, що воно вимагає врахування суб’єктивного фактора, тобто волі, цілей, мотивів людської діяльності, адже закономірності суспільного розвитку є закономірностями діяльності людей. Між законами природи і суспільного розвитку, крім спільності, існують і суттєві відмінності:
— Другою особливістю соціального пізнання є його історичність. Знання історії дає можливість пізнати тенденції розвитку, тому у минулому нас цікавить те, що впливає на сучасність.
— Третьою особливістю соціального пізнання є те, що у порівнянні з природними явищами або речами соціальна дійсність складніша й мінлива. Тому її важко відобразити в поняттях, у певній системі категорій.
— Сюди ж, на думку автора, варто віднести й те, що соціальне пізнання має ще одну специфічну рису – обмеженість застосування методу експерименту як різновиду практики. Згадаймо, що людству сумно відомі масові соціальні експерименти (холокост у нацистській Німеччині, ГУЛАГ, масові депортації народів в СРСР тощо)
3. Соціальна філософія у системі суспільних наук
Суспільство як соціальне явище пізнається системою суспільних наук, які називають і соціальними, а в даний час – гуманітарними. Предметом цих наук є окремі сфери суспільства – матеріальні чи духовні.
Отже, суспільствознавство є сукупністю наук про суспільство, його функціонування та розвиток. Кожна з цих наук вивчає:
— Процес виникнення суспільства (антропологія, археологія, історія первісного суспільства та інші);
— Процес функціонування суспільства відносно до видів суспільних відносин: економічні науки – від політичної економії до економік галузей виробництва; соціально-політичні науки – політологія; юридичні науки, психологічні тощо.
У вивченні суспільства значна роль належить соціології як науці про закономірності виникнення і розвитку соціальних систем, форм спільності тощо. Цю науку ви вивчаєте одночасно з філософією.
Філософія історії (про неї коротко розмова далі) розглядає й оцінює історію з точки зору виявлення закономірностей історичного процесу, вивчення специфіки історичного знання, сенсу і спрямованості людської історії.
Історична наука займається описом історичних подій, їх взаємозв’язку і послідовності; прослідковує дії загальних закономірностей у конкретній історії різних країн та народів; розкриває, власне, історичні закони, які визначають своєрідність історичних подій.
Головною ж особливістю соціальної філософії є те, що вона вивчає не ту чи іншу сторону життя суспільства, а суспільство в цілому, суспільство як цілісну систему – це і є її предметом.
Соціальна філософія є світоглядною наукою, оскільки вивчає закономірності й проблеми розвитку суспільства через вивчення місця і ролі в ньому людини. Отже, вона є розділом філософії, який включає в себе вивчення якісної своєрідності суспільства, його відмінностей від природи, відношення до держави, релігії, моралі, духовної культури; його цілей, суспільних ідеалів, ґенези і розвитку соціальної історії, її долі і перспектив.
4. Природа як умова буття людини і суспільства
Поняття «природа» є похідним від слів «при роді» (тобто родовій общині), «при родах», «при родильниці» (тобто при народженні, адже природа породжує людину, суспільство).
У найширшому розумінні природа – це все існуюче, весь світ у багатоманітності його проявів, тобто це поняття охоплює все сутнє, весь Всесвіт, воно близьке до поняття «матерія».
Але найбільш вживаним є розуміння природи як сукупності об’єктивних умов існування людства, навколишнього середовища, як частини матеріального світу, що певною мірою протистоїть суспільству.
Людина у своїй діяльності протиставлена природі, але водночас вона є частиною і продовженням великої «матерії — природи». Тому культурній історії людства передувала природна передісторія.
Природа для людини – не лише умова для її існування, не тільки сфера її перетворюючої діяльності. На цих засадах виникають і розвиваються й інші форми відносин людини з природою, зокрема, крім практичного, —
— Пізнавальне відношення, яке реалізується передусім у формі природничих наук;
— Оцінене ставлення до природи, яке відображається у поняття блага, краси, добра тощо.
— У сучасному світі людина (вперше за всю історію людства!) змушена брати на себе відповідальність за збереження природи.
Найзагальніше уявлення про взаємодію людини і природи дає нам поняття «навколишнє середовище», або сучасне – «довкілля». Його поділяють на природне на штучне, або на так звану «першу», не олюднену природу і «другу», тобто таку, яка вже охоплена практичною діяльністю людини, є її результатом, тобто середовищем культури.
До природного середовища належить гео- та біосфера – цілісна земна оболонка, охоплена життям і якісно перетворена ним. Просторово біосфера охоплює:
— тропосферу – нижню частину атмосфери до 10-15 км,
— кору вивітрювання на 2-3 км вглиб від поверхні Землі та
— всю гідросферу до її максимальних глибин.
До штучного середовища належить все, що охоплює матеріальні та соціальні умови життєдіяльності людини, об’єкти естетичного і морального ставлення людини до природи. Це створені людиною матеріальні речі, які не існують у природі, рослини, тварини, виведені людиною, суспільні відносини тощо.
Штучне середовище неминуче постійно наступає на природне, поглинаючи його. Це призводить до суперечностей, або навіть до «боротьби двох світів» – природного і штучного.
Поняття «ноосфера» виникло у 20-х роках минулого століття. Наукову концепцію ноосфери розробив В.І.Вернадський. він розумів її як сферу взаємодії суспільства і природи, в межах якої розумна людська діяльність стає головним, визначальним чинником, тобто як сферу, перебудовану колективним розумом. Людство, вважав вчений, має стати (за певних умов) вирішальною силою, яка надалі визначатиме еволюцію нашої планети. Але – на думку автора, в цій концепції наявний прояв утопії.
Природа є об’єктивною умовою функціонування та розвитку суспільства. Природні умови можуть або сприяти розвитку суспільства, або ж певною мірою гальмувати його. При чому на ранніх етапах розвитку людства природні умови визначали його розвиток, надалі, у зв’язку з розвитком продуктивних сил, суспільство починає вирішальним чином впливати на природу, хоча на його сфери й сьогодні впливають природні умови.
— Матеріально-виробнича сфера суспільства є визначальною у ньому. Вона здійснюється через людську працю, але природні умови впливають на розвиток продуктивних сил, їх напрям.
— Сімейно-побутова сфера життєдіяльності має також природний характер: народжуваність дітей різної статі у певній статистичній пропорції природно визначена; такі соціальні інституції,як шлюб, медичні заклади безпосередньо пов’язані з природою людини.
— Природні умови багато в чому визначають побут людини. Характер помешкання, форми розселення, необхідність певного одягу, різна калорійність продуктів харчування та ін. позначаються певною мірою на життєдіяльності людини і суспільства.
— Природним процесом є також зростання народонаселення як потреба суспільства.
— Природні чинники відіграють значну роль у соціальній сфері суспільства: весь світ соціальних спільнот як світ зв’язків, відносин тощо теж має відбиток природного. Проблемою номер один у цьому відношенні є вплив природних умов на виникнення, існування і розвиток етнонаціональних спільнот, але про них мова буде йти далі.
— Наявні певні аспекти природного і в соціально-класових поділах суспільства, хоча вони на сьогодні ще малодосліджені.
— Стосовно політичної сфери суспільства можна констатувати, що вона включає в себе природне як безпосередньо, так і опосередковано.
— Змістовним є взаємозв’язок духовної сфери суспільства і природи.
З розвитком людства вплив природи на розвиток суспільства ставав менш значним, посилюється вплив суспільства на природу, зумовлений зростання населення Землі, у результаті розвитку самих людей, постійним зростанням їх потреб.
Оскільки ставлення людини до природи ґрунтується передусім на виробництві, то перехід від одного стану взаємовідносин суспільства і природи визначається революційними переворотами у продуктивних силах суспільства. В історії мали місце три такі перевороти:
? Неолітична революція (виникнення землеробства, перехід від так званої «присвоючої економіки» до виробничої);
? Промислова революція (перехід від ремісничих знарядь праці до машин, розвиток промисловості);
? Науково-технічна революція.
Але старий тип відносин суспільства з природою на сьогодні себе повністю вичерпав. Людство стало перед альтернативою – або перейти до якісного нового етапу взаємодії з природою – практичного подолання відриву людини від природи і протиставлення людини природі, утвердженню їх єдності, або ж, знищивши природу, знищити і саму себе.
Насамкінець відзначимо, що поряд з довкіллям природним чинником розвитку суспільства є народонаселення, постійне відтворення людей. Його закони вивчає демографія.
5. Економічне життя суспільства
Суспільне виробництво включає в себе:
? матеріальне виробництво, виробництво речей, необхідних для задоволення людських потреб;
? духовне виробництво – виробництво ідей;
? виробництво суспільних відносин;
? виробництво людини, тобто формування певного типу особистості;
? виробництво потреб.
Матеріальне виробництво є основою виникнення всіх інших видів суспільного виробництва. Це – процес трудової діяльності людей, які за допомогою наявних засобів здійснюють перетворення природи з метою створення матеріальних благ, необхідних для задоволення людських потреб. Отже, воно має двоїстий характер, одночасно спрямоване і на перетворення природи, і на суспільне «самоперетворення» людини.
У структурі матеріального виробництва розрізняють дві взаємопов’язані системи: технологічний спосіб виробництва і економічний спосіб.
Перший (технологічний) є способом взаємодії людини з предметами і засобами своєї праці і з цього приводу між собою у зв’язку з технологічними особливостями виробництва. Другий – економічний – це спосіб взаємодії продуктивних сил і виробничих відносин, який дозволяє суспільству нормально функціонувати на даному етапі свого розвитку.
Продуктивні сили – це перш за все трудящі, які приводять у рух всі інші елементи продуктивних сил. Адже людина як виробник матеріальних благ характеризується деякими властивостями:
? рівнем і складом фізичних сил;
? навичками до праці, тобто вмінням оперувати знаряддями праці;
? психічними здібностями до праці, тобто мисленням, волею, знаннями.
Знаряддя праці – це змінена частина природи, за допомогою якої людина в процесі виробництва впливає на предмет праці. До них належать різноманітні механічні, фізичні, біологічні та інші засоби зміни речей і явищ у природі. Епохи розрізняються не тим, що виробляється, а тим, як виробляється, якими знаряддями праці.
Предмети праці є частиною природи, на яку спрямована праця людини. Вони поділяються на первинні, характерні для гірничодобувної промисловості та вторинні – компоненти обробнної промисловості.
Предмети праці – найконсервативніший елемент продуктивних сил. Але з розвитком науки виникли і такі предмети праці, яких немає у природі – синтетичні матеріали тощо. Наука перетворилася у безпосередню продуктивну силу.
Виробничі відносини. В них виявляється соціальна природа виробництва, друга сторона способу виробництва. Це відносини між людьми, які складаються в процесі виробництва і включають у себе:
? відносини з приводу знарядь, предметів, засобів праці, які складаються залежно від того, кому належать ці знаряддя. Отже, відносини власності є основною, визначальною стороною виробничих відносин;
? ці відносини поширюються і на вироблені продукти, які створені для використання. А для цього вони повинні бути попередньо
? розподілені,
? потім обмінені і
? спожиті.
З цієї схеми випливає один із основних соціологічних законів – закон відповідності виробничих відносин характеру й рівню розвитку продуктивних сил.
Отже, продуктивні сили є змістом способу виробництва, а виробничі відносини – його формою, їх взаємодія є одиничним проявом діалектики форми і змісту.
6. Сутність і соціальні наслідки НТР.
У 50-ті роки ХХ ст. починається науково-технічна революція. У своїй основі вона є докорінним, якісним перетворенням продуктивних сил в результаті перетворення науки на провідний чинник суспільного виробництва в цілому, матеріального – зокрема.
Як соціальний феномен НТР має такі особливості:
? по-перше, це докорінні зміни як у науці, так і в техніці; в минулому не було такого взаємозв’язку відкриттів у науці з якісними змінами у техніці;
? по-друге, якщо раніше якісні зміни відбувалися в окремих сферах науки і техніки, то НТР є всеохоплюючими якісними змінами у всіх основних сферах науки і техніки;
? по-третє, змінюються зв’язки науки і техніки: якщо раніше наука у своєму розвитку відставала від техніки, йшла «слідом» за виробництвом (В Н), з ХІХ ст. наука починає «наздоганяти» техніку, то у процесі НТР наука все рішучіше випереджує техніку (Н Т), тобто вона все більше стає безпосередньою продуктивною силою. Стає чи стала – це предмет дискусій);
? по-четверте, це якісні зміни характеру праці: людина все більше звільняється від нетворчої продуктивної діяльності, за нею зберігається творча сторона участі у виробництві.
Для більш детального розуміння феномену НТР виділимо її основні напрямки:
? автоматизація виробництва як вища форма механізації є технологічною суттю НТР, зміна ж у процесі автоматизації місця людини у системі виробництва, характеру і змісту праці людини є соціальною сутністю науково-технічної революції;
? відкриття і використання нових джерел енергії – перш за все атомної, а в перспективі – екологічно чистої термоядерної енергії;
? хімізація промисловості і сільського господарства – виготовлення штучних, синтетичних матеріалів із наперед заданими властивостями, тобто нових предметів праці.
? якісна зміна транспорту, зв’язку, комунікацій. Створення ракетної техніки й освоєння космосу, надпотужних повітряних та океанських лайнерів, телебачення, лазерні засоби зв’язку та інше – все це революціонізувало цю сферу;
? вровадження біології у виробництво, так звана «біологічна революція» привели до широкого використання біологічних технологій, успіхи сучасної генетики;
? освоєння космосу, тобто «космизація» науки і виробництва;
? революція в сфері розумової праці, тобто кібернетизація або комп’ютеризація виробництва та управління. Вперше в історії людства виникла можливість «механізації» чи «автоматизації» розумової праці.
Сьогодні мова йде про якісно нове, інформаційне суспільство, про соціальні наслідки НТР.
До таких наслідків належать:
— проблеми зайнятості, робочого часу;
— зміна галузевої структури виробництва;
— географічне розміщення продуктивних сил;
— зростання і розвиток міст, тобто урбанізація;
— форма, структура управління підприємствами й організація праці, зміна її характеру та змісту, покращення умов;
— проблеми перепідготовки робітників, ІТР та менеджерів;
— це також проблеми побуту та сім’ї, демографічних процесів;
— проблема культури, зокрема формування масової культури, про що йтиме мова у відповідній темі лекції та розділу підручників, посібників.
Про соціальну структуру суспільства дає уявлення ця схема. Можливий і більш детальний розгляд цієї структури, що відображено в подальшій схемі.
Конкретно розглянемо соціальну структуру:
? Демографічна структура суспільства. Народонаселення – постійно відтворювальна сукупність людей, основна спільнота демографічної структури. В цьому плані мова йде про народонаселення Землі, окремих країн, регіонів тощо. Поряд із природним середовищем воно є найпершою умовою життя і розвитку суспільства, передумовою і суб’єктом історичного процесу. Прискорені чи уповільнені темпи суспільного розвитку значною мірою залежать від таких демографічних показників, як:
— загальна кількість населення;
— його густота;
— темпи зростання;
— статевовікова структура;
— стан психофізичного здоров’я;
— міграційної мобільності тощо.
Виділяються два напрямки взаємодії демографічних процесів і станів: населення – економіка і економіка – населення. Останній значно краще відображений у літературі. Але вплив демографічних чинників виявляється у всіх складових суспільства, він не обмежується лише економікою, відбиваючись у моралі, політиці, праві, у суспільній психології, менталітеті.
Вивчається ця структура демографією та іншими науками.
? Поселенська структура населення. Це поняття відображає стосунки людей з характером їх помешкання, точніше – за належністю до одного й того ж або різних типів поселення: звідси поділ на міське та сільське населення.
Відмінності між містом і селом, нерівномірність їх розвитку, в тому числі і в Україні, перетворюються на протилежності. Цей феномен має й міжнародний аспект – поділ планетарного простору на «світове місто» (умовно – північ) та «світове село» (умовне – південь).
Історія цивілізації може бути розглянута як історія урбанізації, зростання ролі міст, поглинення ними більшої частини населення.
? Професійно-освітня структура суспільства. Цієї структури суспільство набуває тільки в результаті трьох великих розподілів праці:
— відокремлення скотарства від землеробства,
— ремесла і торгівлі від сільського господарства,
— праці розумової від праці фізичної.
Наслідком цих розподілів праці – особливо останнього – стало виникнення інтелігенції (від латин. «мислячий»). Вона є одночасно і професійною, і освітньою спільнотою, яку прийнято розуміти як прошарок, адже інтелігенція ніколи не була класом. Вона поділяється на:
— культурно-творчу,
— інженерно-технічну,
— військову,
— управлінську.
Є й такі загони інтелігенції, які обслуговують інтереси суспільства в цілому: у науці, управлінні, освіті, охороні здоров’я, обороні країни, мистецтві тощо.
Внаслідок високого освітнього рівня саме в інтелігенції сконцентрований основний інтелектуальний потенціал суспільства. Отже, суспільство, яке не розуміє цього і ставиться до інтелігенції зі зневагою, не має майбутнього.
8. Етнонаціональне буття суспільства
Неймовірна строкатість сучасної етнічної картини світу: понад 2 тис. народів (все частіше вживається поняття «етнос», що в перекладі з грецької й означає «народ»).
Під етносом ми розуміємо стійку людську спільноту, що історично склалася і має характерні ознаки, тобто етнос – це народ, який перебуває на певній стадії етноісторичного процесу. Таке розуміння дозволяє виділити певні його історичні типи, адже етноси з кожним етапом розвитку людства набувають нових історичних форм.
Відносно всебічно цей розділ розглядається у всіх нині діючи посібниках/підручниках, особливо виданих у Київському славістичному університеті.
Тому обмежимося лише короткою характеристикою ланцюжка понять
Рід ——> Плем’я ——-> Народність ———-> Нація,
зупинившись в основному на проблемі визначень нації в західній та вітчизняній літературі.
Рід – первинний етнічний колектив докласового, первісного суспільства, члени якого об’єднувалися спільністю походження, мови, звичаїв, вірувань, побуту та деяких елементів первісної культури. Це також найперша виробнича група людей.
Етапами розвитку роду були матріархат та патріархат – належність до роду визначалась чи за материнською лінією, чи за батьківською (зв’язок з характером праці).
Об’єднання щонайменше двох родів – це вже плем’я, поява якого зумовлена необхідністю збереження території проживання, місць полювання та рибальства, а також запобігання виродженню роду в зв’язку із забороною (табу) сексуальних стосунків між кровноспорідненими хомо сапієнс. Ця спільнота сприяла удосконаленню знарядь праці, виробленню норм і правил соціальної поведінки, розвитку первісної культури і мови спілкування. По суті, суспільство вперше отримало можливість зберігати виробничий досвід, форми соціального управління, початку культури, досягнення в розвитку мови, вірувань, традицій тощо.
Для свого часу родоплемінна спільнота була найоптимальнішою, вона відповідала й стимулювала виробничу діяльність. Саме тому вона існувала практично і всіх народів і зберігається у деяких регіонах світу й сьогодні (напр., Африка, Азія, Південна Америка, Океанія).
З розвитком суспільства виникає потреба у новій, більш досконалій спільноті, яка б відкривала нові можливості для подальшого розвитку. Такою формою спільності людей стала народність.
Народність складалася з кількох племен, близьких за походженням та мовою (згадаймо «Повість минулих літ» – перелік племена та їх об’єднань, з яких виникла давньоруська народність, чи формування польської народності). Її головною ознакою є наявність територіальних зв’язків. Народність можна визначити як спільність людей, які проживають на одній території, об’єднані спільністю мови, особливостями психічного складу, культури і способу життя, що закріплені у звичаях, традиціях.
Із розвитком капіталістичних відносин посилюються економічні зв’язки, виникає національний ринок, ліквідується господарська роздробленість народностей, тобто – народності перетворюються у нації.
Визначень поняття нація на сьогодні існує понад 20. Деякі дослідники вважають – і не безпідставно! – що єдиного визначення цього феномену дати неможливо. Але наявні визначення можна умовно класифікувати таким чином:
? психологічні (нація – це «дух, духовний принцип» – Е.Реннан);
? культурологічні (нація – «культурний союз» – К.Реннер (Шпрінгер));
? етнологічні – спільність походження, самосвідомість;
? етатичні – пов’язуються з теорією держави;
? біологічна – нація – біологічна популяція, частина біосфери (Л.Гумильов);
? історико-економічна (К.Каутський, Й.Сталін).
На сьогодні вважаю можливим виділити такі ознаки нації:
Актуальними на сьогодні є проблеми формування української нації. Плідним є поділ націй на:
? етнічні,
? політичні,
? титульні тощо.
(зауважимо, що на історичних факультетах читається спеціальний курс «Націології», етнографії, етнології та інших наук; у Київському славістичному університеті для істориків введений курс «Національні проблеми сучасного світу»; у міжнародників – спецкурс «Культура міжнаціональних відносин»).
Особливе місце у теорії нації займає проблема самосвідомості (чи самоідентифікації) і малодосліджене розуміння національного менталітету як манери мислення, його склад, особливості, його своєрідність, тобто – це емоційні та ціннісні орієнтації, колективна психологія, спосіб мислення і людини, і, в даному випадку, нації.
Цей феномен можна визначити й таким чином: менталітет є психічним складом розуму, душевним складом, напрямок думок, способом думок або характером роздумів, духовним світом (дещо опоетизовано, це – душа, серце і розум народу).
Звернемо при самостійному, більш глибокому опрацюванні теми увагу на специфіку формування українського менталітету, його характерні ознаки.
9. Духовне життя суспільства
Важливою стороною розвитку та функціонування суспільства є духовне життя. Його основою є духовна діяльність, виробництво, як діяльність свідомості, в процесі якої виникають ті чи інші думки та почуття людей, їх образи та уявлення про природні та соціальні явища. Результатом цієї діяльності стають певні погляди людей на світ, наукові ідеї і теорії, мораль, мистецтво, релігія, філософія тощо.
Особливим видом духовної діяльності є поширення духовних цінностей з метою їх засвоєння людьми. Підсумком її є формування духовного світу людини.
Основною рушійною силою духовної діяльності є духовні потреби – внутрішнє спонукання людини до духовної творчості, до створення духовних цінностей та їх споживання, до духовного спілкування.
Суттєвою складовою цієї сфери життя суспільства є також духовне споживання, тобто споживання цих духовних цінностей, спрямоване на задоволення духовних потреб людей. Останнє може бути стихійним, а може нав’язуватися людям рекламою, ЗМІ, масовою культурою тощо. У такому випадку відбувається маніпуляція свідомістю людей, що призводить до усереднення й стандартизації потреб та смаків багатьох людей.
Виробництво та споживання духовних цінностей опосередковується духовними відносинами як відносинами людини до тих чи інших духовних цінностей, тобто – схвалення чи відкидання їх, а також відносини між людьми щодо цих цінностей; до виробництва, поширення, споживання, збереження.
Виділяють такі види духовних відносин, які пізнавальні, моральні естетичні, релігійні та ін. Отже, вони перш за все є відносинами розуму та почуттів людини до певних духовних цінностей і, відповідно, до всієї дійсності. Проявляються вони у повсякденному міжособистісному спілкуванні – у сімейній, виробничій, міжнаціональній сфері тощо.
Суспільна та індивідуальна свідомість
При розгляді теми «свідомість» ми схематично розглянули структуру індивідуальної та суспільної свідомості. Тому обмежилося лише визначеннями цих взаємопов’язаних видів свідомості.
Індивідуальна свідомість є відображенням в голові людини окремих сторін, рис та зв’язків зовнішнього світу, а також сукупність її почуттів, настроїв та поглядів на світ. Її зміст залежить від індивідуальних особливостей психіки людини, тобто її природжених задатків, здібностей, схильностей, від особливостей її виховання.
У ній проявляються особливості життєвого шляху (неповторності людського буття і діяльності, особистий життєвий досвід, а також особливості характеру, темпераменту, рівень духовної культури та інші обставини суспільного буття людини.
Все назване формує неповторний духовний світ окремих людей, проявом якого є їхня індивідуальна свідомість.
І суспільна, і індивідуальна свідомість відображають суспільне буття
Суспільна свідомість є сукупністю почуттів, настроїв, різноманітних поглядів, ідей та теорій, які відображають ті чи інші сторони суспільного буття.
Вона має соціальну природу, виникає із суспільної практики людей як результат їх виробничої, сімейно-побутової та інших видів діяльності. Адже у процесі спільної практичної діяльності люди осмислюють навколишній світ з метою його використання у своїх інтересах. Різні суспільні явища і їх відображення в образах та поняттях, ідеях та теоріях є двома сторонами практичної діяльності людей.
Суспільна свідомість, її форми при всій залежності від суспільного буття мають відносну самостійність. Вона полягає в тому, що:
? як відображення, осмислення суспільного буття суспільна свідомість має тенденцію відставання від буття; водночас вона може й випереджувати суспільне буття;
? спадкоємність у розвитку суспільної свідомості, завдяки якій зберігається і розвивається духовний спадок поколінь, накопичених у різних сферах суспільного життя. Отже, ця свідомість має свою внутрішню логіку розвитку, свої принципи і традиції. Показовим у цьому аспекті є розвиток науки, мистецтва, моралі, релігії, філософії;
? відносна самостійність суспільної свідомості виявляється також в її активному впливі на суспільне буття, відіграючи прогресивну, або, навпаки, реакційну роль у розвитку суспільства, сприяючи збагаченню суспільства, його зміцненню й розвитку або ж вести до руйнації і деградації суспільства.
10. Структура суспільної свідомості
Цю структуру можна розглядати в різних аспектах, її поділ за
? рівнем,
? ступенем та глибиною проникнення у дійсність,
? узагальненого відображення суспільного буття.
достатньо глибоко відображений у вітчизняній та зарубіжній літературі.
Буденна свідомість означає емпіричне, теоретично не узагальнене відображення життя суспільства, людини, яке охоплює досвід і спостереження у тісному зв’язку з практичною діяльністю.
Теоретична свідомість є усвідомленням явищ суспільного життя через розуміння їх сутності та об’єктивних умов розвитку. Це стосується економічної, соціальної, політичної та духовної сфер життя суспільства, тому ця свідомість – більш високий, порівняно з буденним, рівень суспільної свідомості.
Суспільна психологія є сукупністю емоційних станів соціальних груп, їхніх переживань і світовідчуттів, їхніх радощів і турбот, ритуалів та традицій. В них вкорінені мотиви економічної, політичної і моральної поведінки, прихильності людей до певного способу життя й соціально-економічних стандартів. Але в ній наявна і безпосередня реакція груп чи спільнот на економічні, соціально-політичні та культурні події.
Сюди належать такі психологічні аспекти, як установки, настрої і переживання, які впливають на поведінку людини як у соціальній групі, так і в суспільстві в цілому.
Ідеологія відображає об’єктивні потреби та інтереси різних соціальних груп, націй на більш високому рівні. Як система поглядів та установок, ідеологія є теоретичним відображенням соціально-політичного ладу суспільства, його соціальної структури, потреб та інтересів різних соціальних сил. У ній може чітко відобразитися відношення тих чи інших груп, політичних партій і рухів до існуючої політичної системи суспільства, державного устрою, до окремих політичних інститутів тощо.
Виступає ідеологія у вигляді теоретичних концепцій, повинна (!) науково відображати процес суспільного розвитку, розкривати сутність політичних, правових та інших явищ і закономірностей їх розвитку.
Але у кожній ідеології є частина однобічності, суб’єктивізму, класової чи станової обмеженості, яка не дає можливості зрозуміти і тим більше повністю відобразити інтереси всього суспільства. Нерідко вона є теоретично оздобленою мрією груп, спільнот, людей.
Відносно форм суспільної свідомості зауважимо, що критерієм їх розмежування є наступні:
1. За предметом відображення тих чи інших сфер суспільного життя: політичної, правової, наукової чи релігійної;
2. За способом відображення: наука у вигляді понять, концепцій, гіпотез та теорій; мистецтво – у формі художніх образів, релігія – в догматах тощо;
3. За роллю і значенням у суспільстві, що визначаються тими функціями, які виконує кожна з них:
? пізнавальну (напр., наука, філософія);
? естетичну (мистецтво);
? виховну функцію, а також функції;
? морального, правового, політичного регулювання поведінки людей та їх суспільних відносин.
Варто визначити й таку функцію, як збереження духовного спадку суспільства в науці, мистецтві, а також прогностичну функцію науки, філософії та інших форм суспільної свідомості.
На аналізі (вивченні) специфіки кожної із форм суспільної свідомості зупинятися не будемо, їх характер визначається певними сферами життєдіяльності суспільства і відображені в їх назвах.
До роздумів
Вся історія людства при старанному розгляді зводиться в кінцевому результаті до історії винаходу все кращих знарядь праці.
Е.Капш
Якщо ти даси людині рибу, то нагодуєш її тільки один раз.
Якщо ти навчиш людину ловити рибу, то навчиш рятуватися від голоду.
Східна мудрість
В античності «правила бал» філософія; в епоху Середньовіччя – «релігія», у Новий час – «філософія – наука»; в Новітній – «політика»
Влада клімату сильніша всіх інших влад. В жарких кліматах… панує деспотизм.
Ш.Монтеск’є
Сила економічна завжди багато значила: без неї сила моральна, що душа без тіла.
П.Куліш
Народ – це та частина населення, яка не знає, чого вона хоче.
Гегель
У суспільстві, позбавленому надії, завжди з’являється гостра потреба в ілюзії «для справдовування необхідності в ідейно-психологічному маніпулюванні особистістю».
К.Ясперс
Громадська думка – це думка тих, чия думка звичайно нікого не цікавить.
К.Теплиц
Люди не можуть дати силу праву і… дали силі право.
Б.Паскаль
«Держава – це я» (Людовік ХІV)
«Держава – це не я». ?
Все куплю сказало злато,
Все возьму сказал булат.
О.Пушкін
Можна завжди обдурювати декого; можна деякий час обдурювати всіх; але не можна завжди обдурювати всіх.
Т.Джеферсон
Адам и Ева были беспартийными.
Ковчег построил беспартийный Ной.
Все партии с ухмылочкой противною
Черт выдумал – у черта вкус дурной.
Є.Євтушенко
