Естетичні категорії є особливими поняттями, якими описується предмет естетики. Такі моделі духовної естетичної практики людей, як гармонія, трагічне і комічне, піднесене, низьке, прекрасне та потворне. І ця практика творить не лише багатство цінностей і потреб естетика, але й категорії та поняття, де закріплено знання набуті в процесі засвоєння світу людиною в естетичній сфері. У таких логічних формах представлено різні види дій зафіксовані в конкретних провах думки. Завдяки цьому розуміння суті головних категорій естетики та закономірностей існування естетичних явищ є головними завданням естетичної науки.
Давні поняття про гармонію, що в перекладі з грецької – лад) знаходяться ще в античній міфології. У відомому античному міфі про Гармонію, яка була дочкою Арея, бога війни та Афродіти, богині краси та кохання, можна дізнатися, що Зевс видав Гармонію заміж за Кадма, засновника відомого міста в Греції — Фіви. На їхньому весіллі у гостях були всі відомі боги. Ковдра та намисто, що були виготовлені Гефестом, стали подарунком подружжю. Той факт, що Гармонія є дочкою богів війни та краси, напевно, не є випадковістю. Саме як породження двох основ – любові і війни, уявлення про гармонію залишилося у міфі.
Інший міф говорить про походження світу, коли гармонія являється антонімом, котрий є однією з перших основ появи усього,що існує. Ця першооснова описується як щось, що немає нічого якісного, визначеного, є якимось порожнім, безформенним, розпорошеним. На противагу, гармонія позначає цілісність, присутність форми цілого як сукупності частин.
В період грецької класики з’явився ряд вчень про гармонію, що вплинули на пізніший розвиток естетичної науки та становлення системи понять, які відображали специфіку практики в естетиці. Вчення піфагорійців тут дістало особливе місце. Вони акцентували увагу на побудові світу в повній гармонії, не виключаючи природу, людину, весь космос. Це засвідчують множинні фрагменти, що залишились від піфагорійського вчення.
За Філолаєм гармонія вважалася внутрішнім зв’язком явищ і речей природи, без чого космос не існував би. Приміром, гармонія означала поєднання безмежного і межі , але вона являється не лише основою світу – душа теж є гармонія. За словами Аристотеля, піфагорійці думали, що душа «це якась гармонія, а гармонія – це злиття протилежностей». Коли б усі речі були схожими між собою і не відрізнялися, то гармонія була б непотрібною, вона не здійснювала б єдності протилежного і різноманітного.
Докорінно нове розуміння про гармонію сформував грецький діалектик Геракліт. Його вчення про гармонію базується на ідеї співпадінні протилежностей, на протиріччі множини і єдності. У Геракліта гармонія виникає через боротьбу протиріч. Гармонія у нього створюється не змішуванням окремих частин одного цілого, і не числами, а є власне тією річчю в її цілісності і протиречивій схожості з іншими речами.
Великий внесок в розвиток гармонії як категорії зробили відомі філософи Древньої Греції: Арістотель, Платон та Сократ. Останній ввів до естетики ідею доцільності, що дозволило подивитися на зміст гармонії по-новому. Вона вже не була зведена, як у піфагорійців до фізичних симетрій та пропорційності. В поняття гармонії Сократ вніс такі моменти, як відносність, доцільність та функціональність.
Як і Сократу, Платону теж не довподоби була суто математична та космологічна теорія гармонії, як у піфагорійців. Він думав, що гармонія більше відноситься до моральної сфери і в своєму розумінні розглядає її як відповідність між зовнішнім та внутрішнім: «Справді, коли я чую, що говорять про доброчесність чи якусь мудрість людини, яку воістину можна назвати людиною що сама цілком відповідає тому, що говорить, я незвичайно радію, дивлячись водночас і на того, хто говорить, і на те, про що він каже, як одне другому пасує й узгоджується. Тоді така людина здається мені воїстину музикальною, тому що добула вона найпрекраснішу гармонію не з ліри чи якогось іншого засобу гри, а з самого життя, погодивши в собі самій слова з ділами…».
Естетика середньовіччя що витесувала своє розуміння гармонії, потрапила в складне і суперечливе становище щодо спадщини античності. Античні уявлення згідні з гармонічною побудовою космосу, та мірним обертанням небесних сфер не були тотожними біблійським поглядам про світобудову і його походження. Необхідністю стало обґрунтовування нової християнської космогонії, для того, щоб ідея космічної гармонії замінилася ієрархією небесного й земного, Божого і людського. Але повністю відмовитися від античного поняття гармонії служителі культу не мали змоги. Григорій Низький говорив, що гармонічна влаштованість і систематизованість світу є прямим доказом слави Божої. В новину стала ідея про уявлення гармонії як тотожності частини та цілого.
Разом переналаштуванням і пристосуванням вчень античності до нових ідей щодо гармонії формуються в Середньовіччі досить оригінальні погляди.
Фома Аквінський виділяє два головні моменти в розумінні сутності гармонії. Перший, його розумінні гармонії акцентує увагу не на фізичній, а саме на духовній стороні справи. Тобто, гармонія розглядається перш за все як духовний принцип, що відноситься не до предметного світу, а швидше до пізнання внутрішнього світу людини. Другий момент передбачає розгляд гармонії в розумінні не як кількісного, а насамперед як якісного принципу. Вона не виключає відповідність між річчю та її образом, відносить форму з матерією. Саме цим Фома Аквінський значно відрізняється від попередників у середньовічній естетиці.
Категорія гармонії популяризується і у Новий час, проте вона вже не є головним поняттям естетики, яке допомагає усвідомлювати нові проблеми естетики. Деякий підсумок розвитку розумінь гармонії можна знайти у Гегеля. Він розглядає гармонію в системі схожих понять естетики – симетрії, закономірності та правильності. Остання, з його точки зору, є найелементарнішим та найбільш абстрактним виявом довершеного. Вона створюється методом ідентичного повтору деякої фігури чи мотиву, і таким чином, повністю виключає будь-яку розмаїтість, передбачаючи в усьому тотожність, однаковість. Як-от пряма є найбільш правильною між усіма лініями, а куб — є «еталоном» геометричних фігур.
Гегель вважав, що ані якість, ані кількість не є постійними, сталими категоріями. Якість переходячи через свої різні моменти, вичерпує себе і приходить до заперечення себе, поступається іншій, новій якості. І цей перехід відбувається щонайперше через кількісні зміни.
Можна судити, що в історії було не менше трьох основних типів уявлення про гармонію: художній,математичний так естетичний. Але дуже рідко вони зустрічалися в «чистому» вигляді, бо, міцно перемішуючись між собою, являли собою, як правило, нероздільну єдність. Але у кожній історичній епосі один з типів поняття гармонії проявлявся у значенні основного, домінуючого.
Сучасна наука естетика вільно користується філософською категорією гармонія. Однією із коріннях її проблем є питання гармонії природи і навіть більше – гармонії Всесвіту. Чи є відповідність між вимірами людини та вимірами природи? Естетика веде пошук відповідей до цих питань в масштабному контексті природничого та філософського знання. І надзвичайно значущим напрямком вивчення гармонії, як науки — є розв’язання нинішніх проблем в екології, співіснування людини та природи, її відтворення та збереження. Доволі важливою є проблема виховання людини, якій не є чужим поняття гармонії. Наявність такої сукупності проблем говорить про універсальність гармонії як однієї з найважливіших естетичних категорій.
