Як правило, поезія є відображенням внутрішнього світу творців, які пишуть про те, що близько і цікаво самим митцям. Але необхідним також буде звернути увагу і на психологічниу особливість читацького сприйняття поетичних творів — в більшості випадків ми схильні звертати увагу не на майстерність римувати і химерність викладу думок, а на те, близькі нам-читачам слова поета і чи збігаються переживання автора з нашими співпереживаннями .
У читачів беспосередньо проходить процес примірки «одягу думок, співпереживань і почуттів» поета до власних думок, почуттів і переживань. У разі, якщо якомусь автору вдається висловити наші відчуття, уявлення про світ краще нас самих, такий поет має шанс отримати в нагороду ярличок «хороший поет». Тобто, образно кажучи, «хороший поет» зводить незримий «каркас» будівель наших думок, почуттів і переживань, залишаючи при цьому невеликий обсяг роботи і для нашої уяви: окрасити цей «каркас» зсередини «кольорами» на власний смак.
Таким чином, з деякою часткою обережності можна вести мову про те, що поети є як би «першопрохідцями», що створюють ефемерні «житла» для неприкаяних читацьких душ, які шукають спокою або чогось більш піднесеного в порівнянні з тим, з чим нам доводиться стикатися в повсякденному житті.
Яка ж функція насправді Небесами відведена поетам: відображати одномоментні настрої часу, дарувати іншим людям світи ілюзій, або ж бути посланниками невидимих небесних сфер на нашій Землі?
На це і багато інших питань переконливих відповідей ми поки що не маємо. Єдине, в чому доводилося багато разів переконуватися: поезія насправді — це незрозуміле чудо, яке змінює і перетворює внутрішній світ і поета, і читача.
Крім мелодійності заримованих рядків, насолоди від музики звучання сенс і естетичної сторони поезії в цілому, варто звернути увагу на більш важливу її сторону. Можна грубо припустити що, все життя людини є своєрідною школою, і кожен з нас перебуває на різних рівнях навчання в цій школі. Щирість, перевірена часом, дає жанру поезії вельми серйозні шанси на отримання читацького довіри, і єдиними «вчителями-конкурентами» в цьому відношенні є хіба що релігійні вчення.
Поезію можна назвати мудрим, але ненав’язливим радником, який вміє в довірливо-доступній для сприйняття формі розкрити різні грані життєвих і філософських сентенцій. З’єднання різноманітних смислових, емоційних, мелодійних і інших пластів поетичної мови дозволяє досить ефективно і прискорено скидати шори інфантильності з нашої свідомості.
Поезію так само можна було б ще назвати відкритим спілкуванням душ. Якщопід час цього сліпого спілкування-читання слово автора у нас викликає довіру, то мимоволі відкривається також і душа читача. У разі, якщо в написаному, крім щирості, ми бачимо чистоту і піднесеність помислів, у нас викликає бажання людиги стати трохи краще хоч в чомусь.
Якщо ж ми-читачі відчуваємо, що духовний рівень поета нижче нашого власного, що автор іноді просто не відчуває того, про що створює, а тим більше, коли він лукавить, наша душа, точнісінько протилежно, закривається, і часто виникає протилежне бажання: забути і не згадувати такого поета. Невідомо, яким саме чином схиляються сторони терезів нашогї душевної довіри в сторони «Вірю»чи «Не вірю», тому що часто навіть бездоганно створені з точки зору логіки і точності фрази замість читацькогї симпатії чомусь викликають лише неприйняття.
Не виключено, що саме цей процес захований у наших душах набагато глибше, ніж можна уявити. Значну роль в сприйнятті нашого рішення «Вірю» чи «Не вірю» грає і той факт, чи цей поет підтверджує написане власним життям і чи є у нього взагалі моральне право висловлюватися про те, про що митець пише в своїх роботах.
Хочу висунути ще одне припущення,котре, напевно, на перший погляд, деяким особистостям сдасться самовпевненим. Поезія (природно, на зразках кращих поетичних зразків з максимальною концентрацією думок і емоцій) є найпотужнішим з усіх видів мистецтва, який в змозі звільняти душі людей до рівня повного комфорту (першоствореного стану), викликати ефект щастя і тим самим навіть повністю конкурувати із світовими релігіями в процесі вивчення інформації про Бога.
Не дивлячись на вислови на кшталт «Слава — яскрава латка на старому лахмітті співака» (О. Пушкін) або «Слава — позолочена неволя, нехай вона неволить не мені» (Л. Семаков), свідомо чи підсвідомо більшість поетів хочуть бути визнаними власними сучасниками. Коріння цього бажання навряд чи знаходяться в прагненні до слави як такої. Швидше за все, ці корені потрібно шукати в бажанні спілкуватися в колі собі подібних. У разі ж відсутності таких, поетам не залишається іншого виходу, як змінювати світ навколо себе.
Чесно кажучи, світ сам пособі постійно змінюється, проте за допомогою інакших важелів: грошей, влади і зброї. Спосіб зміни світу поетами включає рух абсолютно в інакшому напрямку — в виправленні внутрішнього світу людей. Процес цей, на мій погляд, дещо складніший, ніж процеси змін в суспільстві, тому що перш за все це непримиренна і безкомпромісна війна в незримому внутрішньому світі, в душі людини. На одній стороні барикад — лінь, гординя, насолоди і спокій, а на іншій — біль, відчай, щирість і небажання спокою.
На чию сторону схилитися людині, як розібратися в власних внутрішніх поривах, до котрих порад з боку варто прислухатися? Конкретно в цьому випадку всесвітня слава поетів, що змогли піти далі, ніж інші, не враховуючи при цьому девальвації в висловлених ними словах, і є тією «тяжкою артилерією», котра допомагає пробивати «броню душ» читачів, у яких ще відсутній багаж власного духовного досвіду для сприйняття складних рішень в пошуку напрямків для власного подальшого руху в житті.
