Період середньовіччя охоплює V – XIV ст., приблизно тисячоліття. Культурні й соціальні процеси, які сформували художню практику й теорію середньовіччя, є неоднорідними. В рамках середньовічної свідомості й середньовічної естетики виділяють три регіони: перший – східноєвропейський (Давня Русь), другий – західноєвропейське середньовіччя і Візантія.

Розвиток візантійських уявлень про естетику відбувається з IV і V ст. Римська імперія в IV ст. розшаровується на дві самостійні частини – східну та західну. Імператором східної частини був Костянтин. Ця імперія продовжила існуючі напрямки художньої творчості, а також створила нові, що вплинули на встановлення нових орієнтирів в естетиці.

Первозданні етапи розвитку культури Візантії визначаються протиріччям декількох напрямків, а саме іконо шанування та іконоборства. Положення іконоборців ґрунтувалися на біблійних твердженнях про те, що Бог є Святий Дух, який не видимий нашому зору.

Іконоборці зі своїми позиціями залишалися впливовими до ста років. До VIII ст. у Візантійській імперії існувало багато зображень Христа. Перший Константинопольський собор виходив з двох тверджень – психологічної (уявлявся найбільш відповідним для культового живопису) й догматичної.

Загалом, обговорюючи візантійські ікони стосовно художньої особливості неможливо відзначити їх канонічність, котра проявляється в стратегії ієрархії квітів та композиційних прийомах зображення. Стосовно кольорів, їх безліч (пурпурний, червоний, білий, чорний, зелений, синій і блакитний…) і кожний колів висловлював глибокий релігійний зміст.

Із IX ст. набирає силу візантійське світське мистецтво (до останнього часу було маловідомим), але з часом при вивченні пам’ятників можна говорити про так званий антикізіруючий напрямок естетики, який співіснував з іншими течіями.

Із VI – X ст. в Західній Європі використовується період: «несистемного розвитку мистецтва». Художні цінності цієї епохи, несуть незавершені пошуки, це мистецтво за соєю сутністю, характером є перехідним. У Х ст. виникають так звані твори романського стилю, які розвиваються з X – XII ст., захоплюючи три століття європейського мистецтва і по-різному виражаються у різноманітних регіонах. Для романського стилю є характерним те, що він не є вигадливим та не є приземленим. У романському стилі зовнішні форми архітектури є округлими і багато значення надається будівельному інтер’єру.

Діячі західноєвропейський церков управляли мистецтвом, проте в храмах при їх оздобленні скульптурами (кентаври, леви, напівптахи та різні химери) було так, що самі діячі ні схвалювали, ні розуміли. Всі істоти за часів іконоборства мали назву «звіриний стиль».

Насправді, суть цих різних образів дуже древня і вони всі прийшли у романське мистецтво із казок, байок, народного фольклору та з тваринного епосу. Багато мистецтвознавців відзначають, що романське мистецтво з самого почасту вважається диким та грубим, порівняно з Візантії, бо там же все було пишно і витончено.

У середині XII ст. з’являється і розкривається готичне мистецтво, воно було драматичним та земним. З XIII – XV ст. відбувається розвиток готики, цей період є пізнім і мав назву «полум’яніючої готики», коли зростає майстерність і витонченість. Готичний стиль є новим етапом у розвитку середньовічної Західної Європи і має найбільший вплив в період розвитку середньовічного міста – комуна.

За часів середньовічної Європи ХІ – ХІІ ст. собор являв собою більше, ніж місце для церковної служби в місті.

За часів цього періоду, відзначаючи швидкий розвиток хоралу, літературної драми, не можливо звернути свою увагу на розвиток музичного мислення середньовіччя. У музиці до XVII ст. протягом багатьох століть панував григоріанський хорал, який мав назву від імені папи Григорія І, який помер в VII ст. Григоріанський спів був одноголосний не дивлячись скільки людей співало, міг бути й хор, і він символізував єднання почуттів.

У ХІ – ХІІІ ст. розвивається і театральний жанр, який відносився до релігійних містерій і створювався на основі сюжетів Старого і Нового Заповітів. У XIII ст. у Франції виник такий новий жанр як: театральний міракль, який об’єднував зображення чудес святих і побутові, життєві епізоди. Також не менше місце займала і мораліте – це дидактична п’єса, в якій теми бралися із життя: висміювання жадібності багатіїв, співчутливе ставлення до бідних та селян…

Першим зразком літературної драми, який був літературно оформлений з’явився у Франції XI ст. і до них можна віднести драму, яка збереглася і понині: «Наречений, або Діви мудрі і діви нерозумні».

В порівнянні із західноєвропейським, давньоруська художня нестандартна свідомість мала демократичність, простонародність та простоту. Їй притаманні спокій та ясність. Також висловлювало епічний характер те, що російські архітектори для спорудження храмів вибирали ландшафт на підвищеннях, а також на схрещенні шляхів і це дозволяло бачити храм здалеку. Наступна відмінність це то, що ні в Західній Європі, ні в Візантії іконостас не зустрічається. На Русі він з’явився у XIV ст.

За часів пізнього періоду середньовіччя у Західній Європі посилюється увага художнього творчого дару до реального світу, зростає цікавість до всього живого і природи, це говорить про те, що панувала культура зору, яка змінила слух. Ф. Аквінський вважав, що все, що оцінюється почуттями не пов’язане з потребами задоволення якоїсь мети, як прекрасного.

Це все сприяло до тог, що у XIV ст. виникла нова культурна парадигма Відродження.