Аристотель
Естетика – це навчання про досконалу красу, чуттєву досконалість, чуттєве сприйняття краси.
Основна мета естетики – вивчення мистецтва з погляду філософії і добирання складних суджень про мистецтво. Естетика займається такими питаннями як питання про встановлення цінностей мистецтва, питання краси.
Платон (справжнє імя Арістокл) – син багатого афінського виборця, вихованець Сократа. Подорожував у Єгипті, жив у Мегарі, Італії, Сицилії, потім знову приїхав до Афін і створив філософську школу «Академія».
Платон багато уваги приділяв вивченню мистецтва. Особливо це пояснюється тим, що у той час мистецтво відігравало велику роль у житті Афін. На його думку, мистецтво демонструє як позитивні так і негативні якості, пов’язує дію мистецтва з перебігом формування етичного світу людини. Він міркував про відсутність краси, про маршрут досягнення прекрасного. Хоча це прекрасне існує лише в образі думки сама можливість розвитку від простого до більш складного у виробленні прекрасного вказала дорога до майбутніх теоретичних досягнень у сфері естетики.
Іще одна суперечна проблема – намагання Платона встановити особу в естетиці. Це і думаюча людина, і світ умоглядного поняття, і особа, якій властиво осягати сутність. Він визнає, що всеосяжна краса створена Богом і досконалі предмети недосконале відтворення універсального прекрасного.
Бездоганна держава тлумачиться Платоном як здійснення ідей і як найбільш можливе уособлення світу уявлень в реальному суспільному і політичному житті. Об’єктивна ідеальна держава . Платон писав: «Право і справедливість полягають у тому щоб кожен мав і робив своє так, щоб ніхто не мав чужого , не позбавлявся свого». Його ідеальна держава — об’єктивне керівництво найкращих. Платон вважає, що законне і справедливе – це одне й те ж саме через те, що в їхньому фундаменті пролягає божественне, досконале, начало. Дія справедливих законів і правління філософів – це дві взаємопов’язаних точки зору одного ідеального проекту.
Досконала держава – вишуканий державний устрій, як царювання кращих і знатних. Цей кращий вид державного устрою можна назвати так: якщо з правителів виділяються когось одного – це буде монархія, а якщо правителів декілька, то аристократія.
Платон
Платон говорив – головна мета, предмет прагнення всіх живих істот – щастя яке складається у володінні Богом.
Основні теоретичні положення естетики Платона – це рівновага релігійних і тілесних сил, зсунення знання з правдою як мудрого і блаженного становища, яке дає усі природні здібності людини.
У теорії Аристотель захоплюється космосом, як розповсюджувач балансу, порядку, довершеності, а умоглядне пізнання, мистецтво – відображення світової гармонії.
В Аристотеля багато теоретичних досягнень, наприклад, обґрунтування принципу «мімесису» — це наслідування дійсності. Він вважав, що принципи творчої діяльності митця властиві людині з дитинства. Саме здібність до імітування люди відрізняються від тварини. Естетичні погляди Аристотеля з’єднані з естетичною проблемою педагогіки, психологією і мистецтвознавства.
Він досліджував мистецтво через роди і жанри. Теорія філософа спирається на вивчення конкретних художніх образів.
Найбільш вірною структурою держави Аристотель вважає політію – поєднання олігархії і демократії для загального блага.
Естетика поклала перед світоглядом запитання, результат на яке ми бачимо в Платона й Аристотеля. Важливим моментом платонівської естетики – це збагнення прекрасного. Абсолютна, надчуттєва думка унікального знаходиться поза часом, простору, поза змінами. Краса в його розумінні є особливого різновиду релігійна сутність та ідея. Оскільки прекрасне – це ідея те, що не може бути зрозуміле почуттям. Унікальне можна досягнути за допомогою розуму та розумової проникливості.
У «Бенкеті» Платон розповідає про особливі підходи прекрасного. За підтримкою потужності еросу людина підіймається від тілесної краси до духовної, від духовної до блиску натури і положень, потім до величі учення й досвіду. Краса, що виявляється на закінченні цієї мандрівки — це абсолютна краса, що не може бути представлена буденними словами. Вона знаходиться за кордонами існування й осягнення. Повертаючи в такий стиль ієрархію краси, Платон досягає рішення, що прекрасне є проявом у людській істоті чудової зав’язки.
Своєрідність прекрасного в Платона утворюється й у тому, що воно винесено за кордони образотворчості. Мистецтво є копіювання злагоди емоційних речей і справжній злагоді поглядів. Оскільки існуючі речі самі є копіями ідей, то майстерність, імітування почуттєвої злагоди і демонструє собою відтворення відтворень, тінь тіней. Платон доказував незмінність, недосконалість мистецтва на дорозі до розкішного.
Аристотель здійснив величезний вклад у процес росту естетики, зробив найбільш здоровий естетичну доповідь «Поетика». Його погляди на прекрасне створили три головні групи — мімезис, прекрасне і нещасливе. Естетичні категорії Аристотеля врівноважили першою вагомою ознакою в історії естетичних учень, першою гармонійною класифікацією естетичних розумінь, встановлювали естетичне в природі, житті та мистецтві. У них здійснювалася мудрість образотворчості еллінів, досвід їх реальної діяльності і розквіт естетичних почуттів.
Отже, мімезис виходить в багатоплановому погляді – і як думка, що виражає розвиток мистецтв, і як структура, яка відображає перебіг осягнення, і як засіб художнього відображення та універсальна правда, що встановлює широкі можливості відкриття контакту предмета дослідження і індивідуума мистецтва – почуттєвого і розумового. Теорія Аристотеля про наслідування не можна збагнути без розгляду його теорії про суще та про жанр і об’єктивну реальність.
На погляд Аристотеля прекрасне – це те, що, будучи важливим сам по собі, одночасно приємне для нас, чудесне є те, що водночас і блага і привабливість, пов’язане із задоволенням. Суттєвими функціями прекрасного він вважає величину і узгодженість. Для нього зводиться не до ідей і не до абстрактних кількісних відносин, а до самих реальних речей. Аристотель вважає, що прекрасне є об’єктивним.
Фатальне у Аристотеля відображене в просторому абстрактно – логічному обдумуванні, що містить в собі аналіз чимало типів нещасливих колізій – нещасливих обставин, нещасливе майбутнє, до вираження нещасливого в мистецтві і літературі щільно з’єднане з суперечливою конфліктною природою суспільних відносин, які траплялися все більш відчутними для кожного елліна в рівень розвитку рабовласницького суспільства.
