Музично-просвітницький досвід української громадськості другої половини ХІХ — початку ХХ століття реалізовувався у житті українського народу з величезними труднощами, викликаними соціально-економічним нехтуванням української нації та прямою забороною поширення української культури з боку офіційної державності.
На основі вивчення та аналізу наукових досліджень, історичних літературних джерел, періодичних видань та літератури з питань розвитку української музичної культури маємо відзначити, що процес формування самосвідомості українського народу супроводжувався прогресивними явищами, які відбувалися у житті громадськості.
Особливо слід відзначити рух, який виник у середині ХІХ століття і набув свого розвитку, завдяки діяльності прогресивних діячів літератури і мистецтва, пропагуючих українську культуру.
Творчість М. Лисенка (1842-1912) зайняла центральне місце в істjрії української музичної культури. Він підсумував великий період в її розвитку і на ґрунті глибoкого вивчення життя, народної творчoсті та кращих класичних надбань створив українську музичну школу.
З перших кроків Микола Віталійович поринув у студіювання рідного фольклору, самобутніх народних звичаїв та обрядів, захопився українською літературою, активно розвивав і збуджував національну самосвідомість. Наперекір офіційним настановам царського уряду він усе робив для того, щоб
збагнути історію свого народу, красу й глибину його культурно-мистецьких намагань.
Формування художніх принципів композитора, їхня кристалізація проходили пд. впливом Т. Шевченка. Як великий поет очолив в українській літературі її демократичний напрям, так і Лисенко став на чолі найпрогресивніших діячів української музики. Українська пісенна культура, народні мелодії з їхньою оригінальністю і національною своєрідністю визначили стиль і спрямування творчості М. Лисенка, стали для нього постійним і невичерпним джерелом натхнення. Не дивно, що вивчення закономірностей українського музичного фольклору, народність у широкому розумінні слова цікавили Лисенка з перших кроків його свідомої діяльності.
У процесі розвитку української музики кінця XІX — початку XX ст. багатогранна діяльність Б.В.Підгорецького відіграла прогресивну роль. Мистецьке кредо Б.В.Підгорецького формувалося в напруженій політичній обстановці дореволюційної Росії. У цей складний період композитор високо ніс прапор служіння народові, за утвердження української демократичної культури1. Б.В.Підгорецький активно проводить культосвітню роботу серед міського населення. Так, в Лубнах організовує хор, дає концерти, бере участь в аматорських виставах. Незмінним успіхом користувались виступи керованого молодим композитором хору. Про один з них полтавська газета писала: «Концерт, влаштований на користь читальні, за різноманітною і вдалою програмою та в прекрасному виконанні дав повну естетичну насолоду відвідувачам його… успіх випав на долю Б.В.Підгорецького, вихованця Варшавської консерваторії, знайомого вже лубенцям прекрасною грою на флейті. На цей раз він виступив у ролі диригента хору, який складається з любителів, і треба віддати належне, що, незважаючи на короткий час, витрачений на підготовку, яким досягнуто гарних наслідків.
У своєму прагненні нести музичні знання, культуру в широкі народні маси Б.В.Підгорецький не був поодиноким. За свідченням газети «Южный край», в Лубнах налічувалось багато «робітників духу»1. Тут жив дослідник народного побуту і народної медицини В.П.Милорадович, автор багатьох відомих праць з життя Лубенщини. Б.В.Підгорецький добре знав В.П.Милорадовича і К.П.Бочкарьова, спеціалістів у галузі української старовини, читав поезії Н.М.Кибальчич. Що ж до письменниці Л.О.Яновської, то з нею композитора зв’язувала тривала й тісна творча дружба, що виросла на ґрунті спільних художніх інтересів та прагнень і відіграла значну роль у формуванні естетичних поглядів митця, була одним з важливих джерел ідейно-творчого зростання композитора.
