ТЕОРЕТИЧНА ОСНОВА КУРСУ КМВ

naciya

ТЕОРЕТИЧНА ОСНОВА КУРСУ

§ І. СПАДКОВІСТЬ У РОЗВИТКУ ЕТНІЧНИХ СПІЛЬНОТ

СОЦІАЛЬНМИ СПІЛЬНОТАМ в історичному плані передують ЕТНІЧНІ. І хоча поняття «ЕТНОС» на сьогодні не має однозначного визначення у соціально-філософській літературі, але за своїм значенням і важливістю саме ці спільноти, як свідчить світова історія і сучасність, займають провідне місце, хоча й донині серед вчених – як вітчизняних, так і зарубіжних – немає загальновизнаної точки зору на дану спільноту. Це поняття вживається як у широкому, так і в більш вузькому значенні.

У першому, тобто широкому, значенні ЕТНОС (від грец. народ) визначається як група людей, яка історично склалася і пов’язана спільністю території, де вона формувалася, спільністю мови, культури й особливостями психічного складу. Отже, поняття етнічної спільноти у цьому розумінні є поняттям, яке охоплює окремі племена, групи споріднених племен, народності та нації.

у іншому, більш вузькому значенні, під етносами розуміють лише тільки такі спільноти, як родоплемінні, а народності і нації відносять до етносоціальних спільнот, оскільки їх виникнення й існування пов’язане перш за все зі спільністю іншого характеру – соціальною, економічною та політичною.
Під етносами, таким чином, ми розуміємо стійку людську спільноту, що історично склалася і має характерні ознаки, тобто, етнос – це народ, який перебуває на певній стадії етноісторичного процесу. Таке розуміння етносу дозволяє виділити певні його історичні типи, що розглядається далі, адже етноси не є сталими, незмінними, з кожним етапом розвитку людства вони набувають нових історичних форм.

Але у будь-якому значенні ЕТНОС є відносно сталим колективом і існує як стійка система, яка протиставляє себе іншим на основі розмежування «МИ – НЕ МИ» («ВОНИ»), «СВОЇ — ЧУЖІ», «КРАЩІ — ГІРШІ» тощо. І це визнання етнічним колективом своєї єдності є головною ознакою етносу.
Таке ототожнення відображає у свідомості людей існуючу його цілісність як систему. Але етнічна приналежність є продуктом не лише свідомості, а й природи людини, відображенням певної фізичної чи біологічної реальності, в чому переконаємося при розгляду основних проблем курсу.

Первинним етнічним колективом докласового, первісного суспільства був РІД, члени якого об’єднувалися спільністю походження, мови, звичаїв, вірувань, побуту та деяких елементів первісної культури. Саме він був найпершою етнічною і виробничою групою, члени якої пов’язані узами кровної спорідненості, колективною працею та спільним захистом загальних інтересів. Основою роду було колективне володіння і використання засобів виробництва, члени роду спільно працювали й споживали вироблені продукти. Очолювався рід радою, в яку входили всі дорослі чоловіки і жінки (отже, ґендерної проблеми не існувало). Рада обирала і звільняла керівників – старійшин, воєначальників.

На початковій стадії розвитку роду, тобто на рубежі середнього палеоліту (кам’яного віку), належність до нього визначалася за материнською лінією (МАТРІАРХАТ). Пізніше, коли чоловіча праця стала переважаючою, що пов’язане з переходом від збиральництва до землеробства, матріархат змінився на ПАТРІАРХАТ, за якого приналежність до роду почала визначатися по батьковій лінії.

Наступною формою етносу стало ПЛЕМ’Я. У кількісному відношенні це вже більш широка спільнота, оскільки вона об’єднувала щонайменше два роди, складалася, здебільшого, із кількох сотень або навіть тисяч людей.

Поява ПЛЕМЕНІ зумовлена необхідністю перш за все збереження і захисту середовища існування, тобто території проживання, місць полювання та рибальства від зазіхань з боку інших людських об’єднань. Важливе значення мало також запобігання виродженню роду, яке загрожувало йому у зв’язку з сексуальними стосунками між кровноспорідненими гомо сапієнс – звідси заборона (ТАБУ) на такі стосунки.

Отже, ПЛЕМЕНА – це етнічні спільноти людей, які об’єднували роди, що проживали на одній території і мали власне ім’я, мову (точніше – племінний діалект), звичаї, морфологічні чи релігійні уявлення, культові обряди тощо. Звідси і походження слова «ПЛЕМ’Я» — від кореня «ПЛІД», «ПЛОДИТИ».

Важко переоцінити значення РОДОПЛЕМІННОЇ СПІЛЬНОСТІ як у становленні людства в цілому, так і кожної окремої людини зокрема. Перш за все ця спільнота сприяла удосконаленню знарядь праці, виробленню норм і правил соціальної поведінки, розвитку первісної культури і мови спілкування. По суті, суспільство вперше отримало можливість зберігати виробничий досвід, форми соціального управління, початки культури, досягнення в розвитку мови, вірувань, традицій і в більш досконалій формі передавати все це наступним поколінням. Для свого часу родоплемінна форма існування людства була найоптимальнішою спільнотою, яка відповідала потребам і водночас стимулювала виробничу діяльність. Саме цим можна пояснити існування такої форми етносу практично у всіх її народів і її збереження у деяких регіонах світу аж до наших днів (наприклад, Африка, Азія, Південна Америка, Океанія).

З моменту своєї появи родоплемінна спільнота виступає як спільна виробнича і водночас – етнічна. Але з розвитком суспільного розподілу праці, зокрема, відокремлення скотарства від землеробства, появи ремісництва, виникнення відносин обміну і майнової нерівності людей посилюється потреба у створенні більш досконалої людської спільноти, скріпленої не лише кровно родинними зв’язками, але й іншими відносинами, відкриваються нові можливості для розвитку людства. Такою формою спільності людей стала НАРОДНІСТЬ.

Поняття «народність» у літературі вживається здебільшого у 2-х значеннях: для визначення соціально-історичних спільнот, які існували в період від розкладу родоплемінного ладу до зародження капіталізму і формування націй, або ж урозумінні народу взагалі, незалежно від того, чи є він етнічною групою, народністю чи нацією.

Звернемо увагу й на те, що в англомовній літературі поняття народність як соціально-етнічна спільнота відсутнє, воно означає там просто «народ».
Народності звичайно складалися (згадаймо історію) з декількох племен, близьких за своїм походженням та мовою. Так, у «ПОВІСТІ МИНУЛИХ ЛІТ» наводиться перелік племінних об’єднань, на основі яких виникла давньоруська народність. Польська народність сформувалася із слов’янських племен: полян, віслян тощо; німецька – із германських племен: штабів, баварців та ін.

Народності виникають і з різномовних племен, які змішувалися в результаті завоювання одних племен іншими: наприклад, французька народність склалася з римських колоністів, галльських та германських племен: франків, вестготів, бургундів тощо.
Головною ознакою народності як історичної спільноти людей є наявність територіальних зв’язків. Адже розвиток приватної власності, обміну, суспільний розподіл праці та класове розшарування зруйнували родоплемінні зв’язки і створили умови для формування нової людської спільноти, для якої характерними стали, окрім спільності МОВИ, спільність ГОСПОДАРСЬКОГО, ПОЛІТИЧНОГО та КУЛЬТУРНОГО ЖИТТЯ, яка складалася, а також УСВІДОМЛЕННЯ своє СПІЛЬНОСТІ та ДОЛІ. Також непомітно посилюється ПОЛІТИКО-ПРАВОВИЙ АСПЕКТ у людських стосунках, відбувається соціально-класова диференціація між людьми.

Виходячи з цього, НАРОДНІСТЬ можна визначити як спільність людей, які проживають на одній ТЕРИТОРІЇ, об’єднані СПІЛЬНОЮ МОВОЮ, особливостями ПСИХІЧНОГО СКЛАДУ, КУЛЬТУРИ, і СПОСОБУ ЖИТТЯ, що закріплені у МОРАЛІ, ЗВИЧАЯХ, ТРАДИЦІЯХ.
Завдяки цьому НАРОДНІСТЬ зберігає себе навіть за несприятливих умов: згадаймо український народ, який входив до складу інших держав (Польщі, Австро-Угорщини, Росії). Одним із показників народності є власне ІМ’Я, під яким вона стає відомою своїм сусідам (наприклад, «РУСЬ» для східно-слов’янських племен, які консолідувалися до ІХ-ХІІ ст. у давньоруську народність).

Із розвитком капіталістичних відносин посилюються економічні та культурні зв’язки, виникає НАЦІОНАЛЬНИЙ РИНОК, ліквідується господарська роздрібненість народностей, їх різні частини згуртовуються у національне ціле, тобто НАРОДНОСТІ ПЕРЕТВОРЮЮТЬСЯ У НАЦІЇ як більш стійкі людські спільноти.
Таким чином, на тривалому історичному шляху всі народи-етноси проходять (хоча далеко не всі пройшли) чотири стадії цивілізаційної зрілості – стадії РОДУ, ПЛЕМЕНІ, НАРОДНОСТІ, НАЦІЇ.

НАЦІЯ – це історична спільність людей, яка має низку специфічних ознак. Але визначення поняття «нація», яке б з достатньою повнотою відображало її сутність, суттєві ознаки, у науці поки що не існує. Чимало вчених, як зарубіжних, так і вітчизняних, висловлювали і висловлюють сумніви щодо можливості вироблення більш чи менш загальноприйнятого визначення цього поняття.

Звернемо увагу й на те, що в українській і російській мовах поняття нація вживається для позначення стійкої етносоціальної спільноти, як вищої форми етносу, це слово має більше вузьке значення порівняно із західноєвропейськими мовами: у англійській же мові, наприклад, під нацією розуміється і плем’я з його етнічною територією, і народ, і етнічна спільнота, і незалежна держава. Тобто, поняття нація означає в ній етнічну групу і країну, де живуть ці люди. Це варто пам’ятати при контактах з представниками цих країн в процесі спілкування.

Подібні сумніви й труднощі є свідченням виключної складності, своєрідності й суперечливості такого феномена, як нація. Ті ж визначення, які існують сьогодні, дещо умовно можна поділити на такі великі групи:
— ПСИХОЛОГІЧНІ, засновником яких можна вважати французького філософа та історика ХІХ ст. Е.РЕНАНА: «нація – це душа, духовний принцип». Представником цього ж напрямку був австромарксист Отто БАУЕР, який вважав, що нація є сукупністю людей, «спільністю долі згуртованих у спільність характеру». Одне із сучасних визначень даного напрямку зводить до того, що це «несвідома психічна спільність».

Безумовно, ігнорувати психологічний чинник не можна, як і проблему несвідомого у нації, але це потребує подальшого глибокого вивчення.
— КУЛЬТУРОЛОГІЧНІ ТЕОРІЇ нації започатковані К.РЕННЕРОМ (Шпрінгером) і зводяться до того, що нація є «союзом осіб, які однаково розмовляють», «культурний союз», «культурне співтовариство».

Отже, якщо засновники психологічної теорії нації зводять її перш за все до спільності національної психології, характеру, то прибічники даної теорії – в основному до спільності національної мови та культури, що теж не можна заперечувати, адже названі ознаки мають місце серед ознак нації, в чому ми переконаємося пізніше. Обидві названі теорії нації мають чимало прихильників на Заході.

ЕТНОЛОГІЧНА ТЕОРІЯ нації, найбільш поширена сьогодні на Заході, акцентує увагу на таких ознаках нації, як спільність походження, самосвідомості тощо. При всій повазі до неї відзначимо, що вразливим її місцем є недооцінка, або навіть ігнорування соціального в нації.

ЕТАТИЧНІ ТЕОРІЇ пов’язують теорію нації з теорією держави. Прикладом може бути наступне визначення нації: це народ, який створив залежний від нього уряд і має у своєму розпорядженні територію, кордони якої більш-менш поважаються іншими націями, тобто, це народ, організований у державу.
Державність, безумовно, є суттєвою ознакою нації, але не єдиною, — існують і бездержавні нації. Згадаймо світову історію – деякі держави утворилися задовго до виникнення націй, але існують і нації, набагато старші за більшість сучасних держав. Зрештою, як свідчить історія, держава може існувати без нації, як і нація без держави. До однієї держави може входити декілька націй (згадаймо той факт, що практично всі сучасні держави – Україні не виняток – є багатонаціональними), водночас нація може бути розділеною між різними державами.

БІОЛОГІЧНА ТЕОРІЯ нації (Л.М.ГУМИЛЬОВ, видатний російський історик) – нація є біологічною популяцією, частиною біосфери, до якої відноситься як її вища форма. На його думку, три види енергії, їх взаємодія є причиною виникнення і зникнення етносів: енергія Сонця, енергія розпаду всередині землі і космічна енергія. ЕТНОГЕНЕЗ (тобто становлення етносу), за його теорією, досить популярною і серед українських націології, визначають такі чинники як ландшафтно-географічний, тобто жорсткий зв’язок етносу з ландшафтом, який його «годує», який створює етноси (оце і є «три види енергії»). Нерівномірність розподілу біохімічної енергії протягом значного історичного часу відбивається на поведінці етнічних колективів у різні епохи і в різних регіонах. Результат варіацій енергії як особливу властивість характеру Л.ГУМИЛЬОВ назвав «ПАСІОНАРНІСТЮ» (від лат. пассіо — пристрасть) – неподоланним внутрішнім прагненням (усвідомленим або здебільшого неусвідомленим) до діяльності, спрямованої на досягнення будь-якої цілі, часто ілюзорної.

Отже, пасіонарність окремої людини може проявлятися по-різному, вона не має відношення до етики, легко породжуючи подвиги і злочини, творчість і руйнацію, благо і зло, викликаючи лише байдужість. Прояви пасіонарності різноманітні: тут і гордість, яка стимулює жадобу влади і слави у віках, і пихатість, яка штовхає на демагогію і творчість, і навіть жадібність, що породжує скупердяїв, користолюбців та… вчених, які накопичують знання замість грошей, та ревнощі, які призводять до жорстокості й охорони домівки, а стосовно ідеї – створюють фанатиків і мучеників.

(Така деталізація гумильовської теорії нації та увага до пасіонарності зокрема приділяється для того, щоб ви могли, спираючись на знання історії, в тому числі й української, спробувати знайти в ній підтвердження чи заперечення основних положень біологічної теорії націй.)

— У МАРКСИЗМІ, при всьому його ігноруванні національної проблематики і абсолютизації класового в суспільстві, пануючою стала ІСТОРИКО-ЕКОНОМІЧНА ТЕОРІЯ нації. Її засновником став відомий теоретик марксизму К.КАУТСЬКИЙ, який у своїй праці «Ознаки національності» писав, що головною ознакою нації є «спільна територія та спільна мова», водночас включаючи до цих ознак і спільність економічного життя, традиції, хоч він не абсолютизував зазначених ознак.

Основною вадою такого визначення є недооцінка етнічного в національному. Надалі, спираючись на цитоване визначення К.КАУТСЬКОГО, а частково і О.БАУЕРА, Й. СТАЛІН у 1913 р. сформулював таке визначення нації: «нація – усталена спільність людей, яка склалася історично, виникла на базі спільності мови, території , економічного життя й психічного складу, що виявляється у спільності культури». І далі категоричне твердження : «Лише наявність всіх ознак, взятих разом, дає догматизм, абсолютизацію, жорстке пов’язання всіх перелічених ознак.

Але на основі наявних знань, можете зробити висновок, це далеко не так.
Цей досить втомлюючий перелік типових груп визначень нації (адже самих визначень, здається, існує понад 20) стосується в основному історії проблеми. У сучасній НАЦІОЛОГІЇ (на Заході виникла і розвивається спеціальна наука, про сутність якої говорить сама її назва; приживається ця наука і у вітчизняній науці, викладається на історичних факультетах ВНЗ) існують наступні тлумачення поняття «нація» :

— НАЦІЯ – «це населення визначеної території, яке має спільні звичаї, походження, історію й часто мову» (Словник американської спадщини; англійської мови»);
— НАЦІЯ – це «велика кількість людей, які вважають себе спільністю. Вони часто мають одну або декілька спільних ознак : мову, культуру, релігію, політичні й інші інститути, історію і віру у спільність долі. Вони звичайно мають спільну територію.» (Це досить синтетичне визначення можна віднайти у «Міжнародному виданні американської енциклопедії»):
— НАЦІЯ – це «спільність людей яка складається з однієї або кількох національностей: має більш чи менш визначену територію й уряд» (Данина етатичній теорії нації із всесвітньовідомого «Вебстерівського словника англійської мови»).

Але, як переконуємось, за будь-якого визначення нації дається перелік певних її ознак: як ОБ’ЄКТИВНИХ — економічні зв’язки , територія, так і СУБ’ЄКТИВНИХ – КУЛЬТУРНО- ПСИХОЛОГІЧНИХ ознак – спільність мови, національний характер та почуття, самосвідомість та менталітет.

В сучасній українській літературі можна зустріти такі визначення нації, як «нарід, що живе спільним історичним життям, усвідомлює свою єдність, має спільну історичну пам’ять , спільні духовні цінності, мову, поняття і уявлення про світ» (Б.Парахонський»), ; «це самобутня, тривка і високорозвинена людська спільнота, яка спирається на досвід та результати спільного існування – унікальну багатогранну культуру і націлена на творення оптимального середовища для себе та своїх нащадків» (П.Кузик); «нація – це спільність людей, об’єднаних спільним майбутнім» (Зарубинський) та інші.

В Україні зараз все більшої популярності набуває концепція української ПОЛІТИЧНОЇ нації , як нації, що формується переважно на основі спільних політичних (державних) інтересів.

В її основі думка професора Гарвардського університету Р.Шпорлюка та Є. Маланюка про перевагу ПОЛІТИЧНОЇ НАЦІЇ над етнічною, та теза про те, що є три поняття нації – етнічне, політичне і соціально-культурне. Виходячи з цього можна дійти до висновку, що сьогодні відбувається формування нової якості української нації – на принципах державності, а не етнічності, тобто суб’єктом державотворення в Україні виступає українська нація, як політичне утворення. Питання залишається дискусійним, як і проблема української нації взагалі, адже «все людство вже збулось, — ми ще стоїм на старті»( Л.Костенко).

Наявні (особливо там, де національне питання найгостріше) і такі визначення нації, як американського дослідника Р. Брубейкера – нація – не об’єктивна категорія, реально існуюча в світі, а лише «практичне поняття» — суб’єктивна ідея, як «пізнавальне поле»; російського вченого В.Тішкова, який заперечує націю не лише як реально існуюче явище, а й як наукову категорію, — її оголошено феноменом, «якого просто не існує».

Останнім часом також вживається поняття ТИТУЛЬНА НАЦІЯ : в науковому розумінні – це один етнос (зі всіх етносів країни), який є найбільшим і який проживає на території свого історичного народження. В політиці ж цей термін має характер провокаційності, ксенофобії, і певної винятковості.
Екскурс у національну проблематику був би неповний без розгляду мікро- та макроетнічних спільнот.

Місцеві підрозділи етносів мікроетнічного рівня, прив’язнені до певних ареалів проживання, отримали назву ЕТНОГРАФІЧНИХ ГРУП. Це територіально відокремлені частини однієї нації чи народності, які зберігають характерні риси: свої наріччя, говірки, специфіку в матеріальній та духовній культурі, релігійні відмінності тощо, що зумовлює особливу самосвідомість. Ці групи етнографи називають СУБЕТНОСАМИ.

Як приклад МАКРОЕТНІЧНИХ ГРУП згадаємо слов’янські, романські, іранські, монгольські та інші народи, близькі не лише за мовою, але й за культурою та побутом. Тобто, ці групи об’єднують декілька народів, які мають елементи спільної самосвідомості, засновані на етногенетичній близькості чи на тривалому господарському та культурному взаємовпливі, взаємодії й на політичних зв’язках. Це – СУПЕРЕТНОСИ.
До цих різних рівнів етнічних спільностей відносяться, наприклад, гуцули, бойки чи лемки як частина українців, українці – народ, етнос, східні слов’яни, слов’яни взагалі.

Існують також і ЕТНОРЕЛІГІЙНІ макроетнічні спільноти, які склалися переважно у феодальну епоху – ІНДУЇЗМ, БУДДИЗМ тощо.
Закінчуючи розгляд цих питань, констатуємо, що етнічні та етносоціальні спільноти (нації) є основним дослідницьким полем ЕТНОГРВФІЇ. Ця проблема з необхідністю постає у полі зору ІСТОРИКА, який відтворює історичне минуле якогось народу; етнічні проблеми не можуть не приваблювати АРХЕОЛОГА, який вивчає етногенез, СОЦІОЛОГА цікавить взаємозв’язок етнічних і соціально-економічних явищ. А МИСТЕЦТВОЗНАВЕЦЬ вивчає своєрідність складових художньої культури; ЛІНГВІСТ – етнолінгвістичні процеси; ПСИХОЛОГ – етнічні особливості психіки. Етнічні та етносоціальні аспекти є також в ЕКОНОМІЧНИХ та ДЕМОГРАФІЧНИХ ДОСЛІДЖЕННЯХ.
Займаються вивченням проблематики, що розглядається, і представники ряду ПРИРОДНИЧИХ НАУК, зокрема – антропології, фізичної географії, ботаніки тощо ( саме на порубіжні цих наук і етнографії виникли своєрідні помежові дисципліни — етнічна антропологія, етногеографія, етноботаніка, розвивається етнолінгвістика).
В цьому нашому курсі ці, як і інші, про які йтиме мова далі, проблеми розглядаються з точки зору міжнаціональних відносин як між спільнотами (міжнародний аспект), так і між представниками різних спільнот, носіїв національних особливостей.

РАСИ і ЕТНОСИ
Люди, які населяють нашу планету, складають єдиний вид гомо сапієнс. Тому етнічна чи расова приналежність людей не породжує їх ізоляції, внаслідок чого в межах всього людства йде обмін генами і відтворюється єдиний ГЕНОФОНД виду. Він належить всьому людству, складає його основне багатство і є природною основою подальшого розвитку цивілізації. Проте, етнічна мозаїка, про що говорилося раніше, як і расовий поділ людства, є реальністю, з якою не можна не рахуватися.
Людство складається з трьох великих РАС, формування ознак яких – колір шкіри, волосся, очей, будова волосся, форма носа, вилиць, повік тощо – на перших етапах розвитку мало виразне кліматографічне пристосування. Так, представники НЕГРОЇДНОЇ РАСИ мають темну шкіру, кучеряве волосся, дуже широкий ніс, товсті, немов би вивернуті губи. МОНГОЛОЇДНА РАСА, яка складалася в умовах напівпустельного і степового ландшафту, має також свої особливості: товстий шар жиру на обличчі, вузький розріз очей і наявність особливої складки у внутрішньому кутку очей, жовту шкіру тощо. Найбільш характерною морфологічною особливістю ЄВРОПЕОЇДНОЇ РАСИ є сильно виступаючий ніс як результат впливу клімату тощо, білий колір шкіри (як наслідок порівняно суворого клімату і невеликої кількості сонячного світла).

Отже, РАСИ – це групи людей, які історично склалися, об’єднані спільністю походження і характерними особливостями будови тіла, форми волосся, пігментації шкіри і очей, що передаються спадково.

Водночас антропологічні данні свідчать про те, що раси за своїми біологічними особливостями – будова кисті руки, кори головного мозку, гортані, язика, таза тощо – і за розумовими здібностями цілком рівноцінні і належать до єдиного виду гомо сапієнс, чим спростовується ще не зниклі й на сьогодні расистські концепції «вищих» та «нижчих» рас і народів. Таким чином, расовий поділ людства визначається лише природними чинниками. Етнічний же поділ має природно-соціальну детермінацію, у етносів із самого початку їх виникнення наявні соціальні чинники, роль і значення яких зростає із розвитком етнічних спільнот.
Але расовий поділ людства призводить і до певного відчуження людей, і до об’єднання їх у великі групи. Цей поділ, на відміну від «двобічного» , «дуального» явища етносу як соціально-природного утворення, не має соціальних підстав і не пов’язаний із закономірностями суспільного життя.

Водночас не можна абстрагуватися від того, що так чи інакше, прямо чи опосередковано РАСОВІ ОСОБЛИВОСТІ людей вплетені у їх суспільне життя, інколи навіть суттєво впливають на нього – адже на цій основі виникають і РАСОВІ КОНФЛІКТИ, і прояви своєрідної РАСОВОЇ СОЛІДАРНОСТІ. Тому природно-расовий поділ суспільства, сам по собі не маючи соціального змісту, все ж відіграє певну роль у суспільній історії людства.
На закінчення питання про раси і етноси доводиться констатувати, що чіткої відповіді щодо походження рас, як і причин виникнення етносів, сучасна наука не дає. Немає такої відповіді і в сучасній соціальній філософії.

§2. НАЦІОНАЛЬНЕ І ЗАГАЛЬНОЛЮДСЬКЕ У СУЧАСНОМУ СВІТІ

З курсу філософії відомі такі категорії, як одиничне, особливе та загальне. В даному
випадку національно-специфічне розглядається як одиничне, національне – як особливе, а загальнолюдське – як загальне. Тому аналіз даної проблеми почнемо з розгляду цих понять.

НАЦІОНАЛЬНО-СПЕЦИФІЧНЕ – це ті риси, особливості культури нації, які притаманні лише цій національній спільноті, відрізняють її від інших; це те, що не проявляється, або майже не проявляється в культурі інших націй. Досить часто дослідники, особливо етнографи, ототожнюють це поняття з поняттям «етнічне».

Ці особливості проявляються в сфері як матеріальної, так і духовної культури. Прикладом першої можуть бути своєрідність традиційного житла – це і пальові побудови, і плаваючі житла, і переносні (юрти, чуми тощо), і будинки-вежі, і житла зі снігу – іглу, тощо.
Національні особливості заявляють про себе і в сфері такого компонента матеріальної культури, як їжа – її склад, способи приготування, час її прийняття – або продукти землеробства, або ж м’ясо чи риба. Добре відомі існуючі у багатьох народів забобони на вживання деяких видів їжі, які потрібно знати при спілкуванні з представниками цих народів (в Індії, наприклад, не їдять яловичини, євреї та мусульманські народи не вживають свинини, деякі народи не вживають молока).
Значно рельєфніше національно-специфічне проявляється в духовній культурі. Надзвичайно багатоманітні шлюбні церемонії, шлюбні звичаї й обряди, по-різному здійснюються і розлучення – у католиків, наприклад, шлюб взагалі не розривається (згадаймо деякі італійські фільми з такими сюжетами), є й народи (головним чином ті, що сповідують іслам), у яких для того, щоб розлучитися, чоловікові достатньо проголосити про це дружині.

Відомо, що у повсякденній практиці для розмежування народів, як правило, вказують на такі стійкі і зовні чітко виражені складові культури, як мова, релігія, народне мистецтво (для прикладу – український вертеп, писанки, рушники, вишиванки, елементи одежі, усна народна творчість, звичаї, обряди; згадаймо японські чайні церемонії, ікебану, кімоно тощо).

У сфері повсякденної поведінки національна специфіка буває настільки своєрідною, що інколи сприймається представниками інших народів як щось дивовижне:
— індуса, наприклад, дивує, що дружина європейця називає чоловіка по імені, звертаючись
до нього в присутності його матері і без її дозволу;
— японцю здається дивним, як людина у помешканні може знаходитися у тому ж взутті, що
й на вулиці;
— болгари кивають головою на ознаку заперечення, а на ознаку згоди качають нею з боку в бік;
— коли японці розповідають про сумну подію, вони посміхаються, щоб не засмучувати свого співбесідника.

Сюди також відносяться вживані жести ввічливості і привітання, етикет, гігієнічні звички й багато, багато іншого. Всі ці численні складові культури мають у окремих народів свої характерні риси – специфічне, або етнічне зафарбовування і передаються від покоління до покоління, утворюючи особливості культури. Але дослідники звертають увагу на те, що жодний із компонентів культури не є основним. В одному випадку головна роль належить мові, в іншому – релігії або ж характерним рисам поведінки. І всі ці національно-особливі риси тієї чи іншої спільноти потрібно враховувати в процесі спілкування.
Має сенс говорити про своєрідність української чи російської літератури, китайського чи голландського живопису, італійської скульптури, іспанської чи турецької музики, про американське, французьке чи індійське кіно, українську, німецьку чи англійську філософію, про українське бароко та ін.

За дослідженнями українських та польських фахівців, неповторним є навіть плач немовляти. Вченими медичного центру каліфорнійського університету в Лос-Анжелосі доведено, що існує залежність між етнічною приналежністю людини і діями ліків. Етнічна зброя, яка виробляється в США – біологічна, вона може вражати одні етнічні групи населення і бути абсолютно безпечною для інших.

Цікавими з точки зору менеджерів готелів є оцінки національно-специфічних рис характеру інтуристів, що варто враховувати під час туристичних турів та відпочинку.
Головним недоліком громадян Франції, які відпочивають за кордоном, називають надзвичайну скупість. Росіяни ж, навпаки, найщедріші й марнотратні (українці поки що в огляд не попали). Найдобрішими визначені японці й британці, а грубими і невихованими – американці й французи. Якщо французів вважають такими, що упереджено ставляться до місцевих мов, то американців відмічають як людей, які проявляють особливий інтерес до місцевих культур, вони щедрі на «чайові», але одночасно – неохайні, шумливі і надзвичайно вередливі.

Але – ми є свідками – залишається все менше людей, які носять тільки національну одежу, їдять лише національну їжу й живуть у традиційно-національних помешканнях. І вже немає практично нікого, хто б користувався тільки «чисто національними» знаряддями праці й засобами пересування. Етнічна традиція все частіше звільняє місце доцільності або моді, колись існуючі ремісничі вироби – стандартизованим виробам промисловості (хоча перші залишаються часто у вигляді сувенірів).

Отже, відбувається зменшення, або навіть відмирання національно-специфічних, етнічних елементів, йдуть потужні процеси зближення культур, нівелювання колишніх особливостей. Зберігаються ці елементи значно стійкіше у так званих «традиційних суспільствах», або – у так званих «відсталих народів», здебільшого – народів-ізолянтів.

Зауважимо, що в міру розвитку культури й культурних контактів категоричність судження про відсталі, «неповноцінні» народи дещо пом’якшала, але національна, як і релігійна, обмеженість дають про себе знати. Кожний народ вважав – і не лише в минулому – себе і свої звичаї найкращими, а свою вірою – єдино істинною. Вважаючи «справжніми людьми» тільки своїх родичів і свій народ, ототожнюючи їх з усім людством, людина закономірно доходила до висновку, що територія її проживання і є всім всесвітом.

Процеси взаємовпливу, зближення культур є, безумовно, прогресивними, адже абсолютизація національно-специфічного, особливо архаїчного в культурі, історії призводить до виникнення почуття національної відокремленості, чванливості (пихатості), національної зверхності і навіть винятковості. Отже, це призводить до протиставлення «своєї» і «чужої» національних спільнот, збіднює національну культуру, робить її несприйнятливою до досягнень інших народів і культур.
Звернемося тепер до поняття «НАЦІОНАЛЬНЕ».

Доводиться констатувати, що ні соціальна філософія, ні соціологія, ні навіть соціальна психологія досі не виробили категоріального апарату для пояснення національного, внаслідок чого це поняття опинилося, як афористично висловився В.Вяземський, у становищі домовика: всі в нього вірять, але ніхто не знає, «як наткнути в нього пальцем», або ж хоча б побачити.
Внаслідок цього у світовій літературі феномен національного має різні інтерпретації:

— американський соціолог Г.Кон пов’язує національне з «інтегративною єдністю ідей»;
— його співвітчизник В.Сульцбах – з національною самосвідомістю;
— австрійський соціальний філософ О.Бауер – зі спільністю характерів людей та єдністю їх історичної долі;
— існують також географічні, біологічні трактування національного, про що мова йшла раніше.

Керуючись синтетичним підходом до розуміння поняття «національне», можна визначити його як поєднання природних і соціальних умов життя національної спільноти, сукупність створених нею матеріальних та духовних цінностей, а також асимільованих цією спільнотою цінностей інших народів.
Національне виникає й існує як відображення процесів формування і розвитку нації, являє собою:

— своєрідні риси матеріальної та духовної культури;
— соціального і політичного життя;
— свідомості та психології народів;
— особливості їх історичного розвитку та
— взаємовідносини з іншими народами.

Національне органічно поєднує результати самобутньої національної творчості народу і запозиченого в інших народів, але пристосованого до потреб національного життя.
В національному тісно переплетені СОЦІАЛЬНЕ і ЕТНІЧНЕ як дві сторони єдиного явища і процесу.
Під СОЦІАЛЬНИМ маються на увазі перш за все виробничі відносини та соціально-класова (чи, за іншим підходом — стратифікаційна) структура суспільства. Постійно оновлюючись і видозмінюючись, соціальне є найрухливішою частиною національного.

Під ЕТНІЧНОЮ стороною маємо на увазі мову, фольклор, народне мистецтво, традиції, звичаї, особливості свідомості та психології тощо, тобто те, що ми називаємо національно-специфічним (етнічним). Етнічне, сформоване у глибині століть, — найконсервативніша сторона національного.

Особливе місце у національному займає «НАЦІОНАЛЬНА ІДЕЯ». Посилаючись на Е.Дюркгейма, можна констатувати, що національна ідея як стійке колективне уявлення, раз виникнувши, має велетенську силу історичної інерції та зарядженості, а за законом соціалізації відтворюється новим поколінням.
Якщо ж проаналізувати українські видання, присвячені аналізу цього феномену, то перед нами постає великий діапазон тлумачень. І хоча майже всі вітчизняні дослідники проблеми нації та політики згадують це поняття, на сьогодні воно є надзвичайно актуальним для подальшої розбудови української держави, становлення нації, частіше за все в нього вкладають розуміння ідеї як «національної свідомості». А нерідко це поняття вживається у ролі своєрідної «парасольки», тобто терміну, який у різний спосіб, залежно від того, хто і з якою метою його застосовує (а це вже не науковий, а політичний підхід!), може об’єднувати в собі цілий набір понять.

«Хто ми»? «Яке наше призначення»?, — тобто, усвідомлення спільного минулого, походження, спільної історії і – усвідомлення майбутнього, мети нації, її місії, мрії, чинник соціальної дії, або, цитуючи Реннана, «героїчне минуле, великі люди, слава (але справедлива) – ось головний капітал, на якому ґрунтується національна ідея». «Ми говоримо про національну ідею, коли якийсь народ помічає свою єдність, свій внутрішній зв’язок, свій історичний характер, свої традиції, своє ставлення та розвиток, свою долю та призначення, робить їх предметом своєї свідомості, мотивування своєї волі», — так визначає сутність національної ідеї М.Бубер. І з цим можна погодитися.

Отже, національне – єдність національно-специфічного, «свого», та запозиченого, «чужого». І для визначення вирішального у цій єдності звернемося до великого Каменяра, І.Я. Франка: «Нам усім, як нації, ніщо не прийде задарма. Нам від нікого ласки надіятись. Тільки те, що здобудемо своєю працею, те буде справді наше придбання, і тільки те, що з чужого культурного добра присвоїмо собі, також власною працею стане нашим добром». Ці слова і сьогодні звучать надактуально для нас, українців…

Кожна людина входить до людства саме через свою національну приналежність, як національна, а не абстрактна людина. Згадаймо М.Бердяєва, його думку про те, що «можна бажати братерства і єднання людей російських, французів, англійських, німців і всіх народів землі, але неможливо бажати, щоб з обличчя землі зникли вирази національних облич, національних духовних типів і культур. Великий самообман – бажати творити поза національним» (Судьба России. – М.,1990.-с.85).
Духовне багатство людини, до якої б національної спільноти вона не належала, залежить від багатства її міжнаціональних відносин, тобто від міри практичного, творчого освоєння нею досягнень світової культури, відносин з іншими спільнотами.

В сучасних умовах світового і вітчизняного розвитку, етнічного відродження важко не усвідомити важливість ПОЗАНАЦІОНАЛЬНОГО. Але таке усвідомлення конче необхідне, бо ми існуємо не лише як українці, а передусім як люди.
Звернемося до деяких термінологічних нюансів. Сьогодні поняття «ІНТЕРНАЦІОНАЛЬНЕ» майже не вживається у вітчизняній літературі, всі автори практично «відмахуються» від цього поняття, вважаючи його здебільшого ідеологічним терміном, властивим радянській добі.
Але що ж таке інтернаціональне? Згадаймо походження терміну – «інтернаціональне» — це «МІЖнаціональне», це результат взаємного спілкування та взаємовпливу культур, що відбуваються нерівномірно і суперечливо у вигляді:

— паралельного спілкування різних спільнот, тобто їх горизонтальні зв’язки, так і у вигляді
— вертикальних зв’язків – тобто у вигляді історичної спадковості.

Це результат дії об’єктивної закономірності інтернаціоналізації всіх сфер суспільного
життя, як моменту, ступені інтеграції людства.
Істинно інтернаціональним є лише те, що глибоко національне, і якщо, наприклад, мистецтво вірно відображає життя народу, то і всі інші народи бачать у цьому мистецтві відголосок власних дум, сподівань і страждань. Епізоди історії різні у різних народів, але мотиви вчинків одні, бо вони закладені у людській природі.
Саме цю ідею «наднаціонального» (на думку автора, синоніму інтернаціонального) висловлювала О.Кобилянська, українські модерністи, які долаючи народництво, намагалися знайти контакт із європейською та світовою літературою, підкреслюючи необхідність не тільки національного, але й інтернаціонального та загальнолюдського моментів.

Пізніше це робила Леся Українка, Михайло Коцюбинський, українські футуристи, неокласики, ваплітяни і «Ланка». М.Хвильовий у свій час писав Л.Любченку: «за всяку ціну ми мусимо вивести нашу літературу на широку європейську арену» (ми, на жаль, сьогодні ізолюємо її навіть від російської…).
В.Луцький вважав, що «з хвилиною послаблення утисків національне починає трансформуватися в понаднаціональне. Це не означає занепад національного. Тільки наголос змінюється».

Але чи не означає інтенсивний процес глобалізації світу, занепокоєння землян долею цивілізації, космізація людської свідомості вихолощення національних особливостей в житті народів? Чи можна вважати, що національне не протистоїть загальнолюдському, а складає його першооснову, збагачує культуру і красою розмаїття, і унікальним національним досвідом?

Національне є специфічною формою прояву загальнолюдського. ЗАГАЛЬНОЛЮДСЬКЕ ж в умовах існування націй не може проявлятися інакше, як у національній формі. Їх взаємозв’язок є конкретним проявом діалектичної єдності змісту та форми, особливого та загального. В усвідомленні цієї діалектики суть сучасного мислення і політики.

Загальнолюдське вбирає в себе цінності, необхідні для розвитку і єдності світової цивілізації, де б, коли б і ким би цінності не були створені. Згадаймо поняття «скарбниця світової культури». Чим є ця скарбниця? Сукупністю найкращих національних цінностей, створених спільнотами планети Земля в різні часи і в різних місцях.

Загальнолюдське – це ті передумови і чинники, ті цінності, які сприяють виживанню, збереженню і розвитку суспільства як такого, зміцненню його єдності, створюють сприятливі умови для його, людства, існування. Це, іншими словами, те, що відповідає інтересам людства в цілому. І загальнолюдські здобутки накопичуються у процесі історичного розвитку всіх сфер – від матеріальної до духовної – життя суспільства.
Реальні світові процеси переконують нас у тому, що не нація є «виразом спільності долі й інтересів суспільства», а, навпаки, людство відображає спільність долі й інтересів всіх націй світу.

Розглянемо більш детально поняття «ЗАГАЛЬНОЛЮДСЬКЕ», перш за все в його культурологічному та філософському значеннях. Це поняття відображає те спільне, що характерне для кожної людини чи спільноти, перш за все воно має морально-ціннісний характер, тому в сучасному світі підкреслюється роль загальнолюдських цінностей як морально-ціннісних норм, які дають можливість плідного спілкування представників будь-яких етносів, націй чи рас.
Цьому поняттю протиставляється поняття національного, що відображає реальну колізію загальнолюдського та національного, основною причиною якої є прагнення тієї чи іншої нації видавати свої цінності чи інтереси за загальнолюдські.
Якщо розглядати загальнолюдське з точки зору його структури, то воно включає в себе сукупність таких норм та цінностей:

— фундаментальні норми людського СПІВЖИТТЯ – такі, як співчуття, доброзичливість, ввічливість тощо;
— ЗАПОВІДІ-ЗАБОРОНИ: не красти, не вбивати, не говорити неправду, не бажати власності іншого, відображені в старозавітних заповідях, як загальнолюдських нормах моралі, а також любити ближнього, бути здатним до самопожертви;
— цінності, які відображають гуманістичні вимоги, такі, як право на життя, ідеал свободи, самоцінність людини;
— психологічні основи свідомості і реальних переживань – відповідальність, докори совісті, сором та інші;
— МОРАЛЬНИЙ ДОСВІД, що постійно збагачується шляхом успіхів і трагедій людської діяльності, як критерій вчинків людей і спільноти.

У сучасному взаємопов’язаному світі мораль починає набувати значення всезагального регулятора людських відносин, інтернаціоналізація і глобалізація життя і культури людства з особливою увагою актуалізує проблему осмислення і оволодіння «своїми», національними, і «чужими», інонаціональними моральними та іншими цінностями. (Див.: ФЕС, с.228).

§3. СУЧАСНИЙ ЗМІСТ ПОНЯТЬ ПАТРІОТИЗМУ І КОСМОПОЛІТИЗМУ.ФЕНОМЕН НАЦІОНАЛІЗМУ ТА КСЕНОФОБІЇ

Необхідність сучасного аналізу названих понять зумовлена тим, що значна частина термінологічного і концептуального апарату науки про нації (націології) сьогодні вимагають аналітичного перегляду. Зокрема, необхідно по-новому підійти до розуміння таких проблем:

— Де проходить межа між патріотизмом і націоналізмом?
— В чому сутність інтернаціоналізму?
— Чи притаманний шовінізм лише великодержавним націям?
— Чи має негативно-оціночний характер космополітизм?
— Що таке ксенофобія?

Розглянемо сучасне розуміння цих понять, враховуючи їх значення для міжнаціональних
відносин, спілкування.

ПАТРІОТИЗМ (від грец. патріа — вітчизна) – «любов до батьківщини, відповідальність за її долю і готовність служити її інтересам, в разі потреби самовіддано боронити здобутки свого народу; соціально-політичний і моральний принцип, що в загальній формі виражає вищезазначені почуття та емоційні стани.
Патріотизм як соціально-почуття має широку гаму проявів: від гордості за досягнення Вітчизни…, поваги до історичного минулого, дбайливого ставлення до народної пам’яті, збереження та опанування національними і культурними традиціями до гіркоти переживання за невдачі і втрати рідної країни, страждань через її біди» (Філософський енциклопедичний словник.-К., 2002.-С.471).

Тому французький філософ П.Гольбах підкреслював, що тільки любов до Батьківщини створює громадян. «Достоїнство цивілізованої людини – любов до Вітчизни», — заявляв Наполеон. Звідси необхідність чуйного ставлення до патріотичних почуттів людей у процесах міжнаціональних відносин як між державами, так і між людьми, бо їх ігнорування може привести до конфліктних чи навіть відверто ворожих відносин.

Але при цьому варто пам’ятати, що прагнення пригнічувати інші спільноти, ігнорувати їх особливості не може бути віднесеним до патріотизму. Людина, переслідуючи таку мету, свідомо чи несвідомо принижує свій народ, накладає на нього п’ятно варварства, заважає йому ввійти в число прогресивних. Достатньо згадати імідж німців після 1945р. – німецька нація ототожнювалася з фашизмом.

Хто ж є патріотом в Україні? Адже навколо цього питання формуються взаємовідносини політичних партій, громадських організацій та об’єднань, це стало об’єктом політичних спекуляцій. Тому пригадується глибока за змістом і актуальна в сучасності оцінка цього явища Лесею Українкою: «У нас велика біда, що багато людей думає, що досить говорити по-українськи.. щоб мати право на назву патріота, працівника на народній ниві, людину з певними переконаннями та ін… «Говорити по-нашому» — це вже ценз! А послухати інколи, що тільки говорять по-нашому, то можливо, краще, якщо б він говорив китайською». І далі : «наслухавшись таких милих речей від людей, які звуть себе патріотами та українофілами, боїшся як вогню, коли б хтось тебе не назвав цим іменем і в такий спосіб загнав би в баранячу кошару» (Українка Л. Зібр. тв. У 12-ти т.-Т.10.-К., 1975.-с.338-339)

Патріот – це не просто «щирий українець», що носить вишиванку, як інколи звучить «патріотична теза» на буденному рівні і, на жаль, досить часто в ЗМІ. Це людина, не засліплена бездумною любов’ю до свого, національного (особливо національно-специфічного), яка не міфологізує своє минуле на кшталт «Адам і Єва – представники одного з грузинських племен», чи «вони розмовляють чеченською мовою», або ж, як у деяких підручниках з історії України, навіть затверджених МНО, заявлено, що «історія українського(!) народу нараховує 140 тис. років». Зверніть увагу, не на території сучасної України проживали, а саме «історія українського народу»! Отже, неандертальці вже почували себе українцями! Що там шумери, єгиптяни..

Патріот – це людина, яка критично оцінює недоліки минулого і сучасного, не похваляється заслугами минулого, коли немає чим гордитися в сучасному. Про це у свій час висловлювався О.Пушкін, який у невідправленому листі до П.Чаадаєва писав: «нізащо на світі я не хотів би перемінити вітчизну або мати іншу історію, крім історії наших предків»…, але разом з тим заявляв: «Я глибоко презираю свое отечество, но не люблю, когда это делают другие». Адже дійсно, існує щось сильніше, ніж перехідні симпатії чи антипатії, амбіції, боротьба за владу тощо – своя земля, батьківщина і Батьківщина.
Немає, мабуть, потреби особливо наголошувати на тому, яке значення для патріотичної свідомості мають такі символи, як національний прапор (триколор французів, росіян, синьо-жовтий у нас, українців), національний гімн (перший з них – гімн Великої Британії, 1740 р.), або національні свята, першими з яких були 14 липня у Франції та 4 липня у США.

Частиною патріотичної традиції став також цілий набір неформальних «портретів-символів» нації : Маріанна як символ Франції, Джон Буль – Англії, дядько Сем – США. Можна згадати зооморфні символи – формальні і неформальні – орел як символ могутності обраний багатьма націями і державами, лев – у Великобританії, ведмідь — у Росії тощо.
Патріотизм знаходить своє відображення у девізах. Так, Польща живе від девізом «Бог. Честь. Батьківщина». На гербі Франції – «Свобода, рівність, братерство», як підтвердження вірності ідеалам Великої Французької Революції. Державна символіка Великої Британії – «Бог і моє право» — колишній бойовий клич англійських королів та інші.

Критичну ж думку з приводу так званого «російського патріотизму» висловив російський філософ В.Розанов: «У нас [росіян – П.С.] немає зовсім мрії своєї батьківщини. У греків вона є, була у римлян. У євреїв є, у французів – «Шере Франце». У англійців – «стара Англія». У німців – «Наш старий Фріц». Лише у тих, хто пройшов російську гімназію й університет – «проклята Росія».

Звернемо увагу й на те, що в історії українців, сербів, хорватів, греків, румун, болгар дослідники підкреслюють діяльність ідеологів-просвітителів, чия творчість активно заважала асиміляції цих народів і руйнації традиційних національних культур. Загострювали національні почуття ідеологи руху, очолюваного Д.Гарібальді в Італії, діячі «Шин Фейна» в Ірландії, — це співпадіння з патріотизмом.
З іншого боку, етноцентризм може бути основою національної зарозумілості: такий етноцентризм по відношенню до «чужородців» насаджувався в дореволюційній Росії (значною мірою – і тепер), Австро-Угорщині тощо. Він і сьогодні значною мірою культивується у США для вирішення ідеологічних завдань по обґрунтуванню «права» на «керівництво світом», «відповідальність за долю інших народів».

ІНТЕРНАЦІОНАЛІЗМ являє собою вихід тих чи інших явищ суспільного життя за національні межі, їх включення в структуру життя інших народів, тобто, це – МІЖ-національне, про що йшла мова у попередньому розділі. У свій час інтернаціоналізм визначали як політику, соціальну практику, ідеологію та соціальне почуття, характеризували його як стрижень всіх міжнаціональних відносин і підкреслювали особливу актуальність інтернаціоналістського виховання людей. Інколи ототожнювали його з колективізмом у взаємовідносинах, у праці і житті різних людей.

Але «доля» цього поняття (якого немає сьогодні в жодній енциклопедії) ще раз показує, що найблагородніша ідея може слугувати будь-яким сумнівним цілям, що «благородними намірами вимощена дорога в пекло», а інколи навіть приховувати драми цілих народів. Звернемо увагу й на те, що інтернаціоналізм здебільшого протиставлявся націоналізму і навіть національному патріотизму.

Але звернімося до В.Винниченка, до його оцінки сутності інтернаціоналізму: «Інтернаціоналізм спеціально руського видання, інтернаціоналізм, що вимагає одречення від своєї національності й розтворення себе у безфарбній, абстрактній людскости, є абсурд. І не тільки абсурд, а лицемірна, просто злочинна пропаганда самогубства, пропаганда убивання життя в собі. Але інтернаціоналізм, як СПОЛУЧЕННЯ ВСІХ НАЦІОНАЛЬНИХ СИЛ ЛЮДСЬКОСТИ, ЯКО КООПЕРАЦІЯ НАРОДІВ Є ВИЩИЙ РОЗВИТОК НАЦІОНАЛЬНОГО ЧУТТЯ, Є ВИЩИЙ ЩАБЕЛЬ ПОСТУПУ ЛЮДСЬКОСТИ»[виділено мною – П.С.] (Винниченко В. Відродження нації. – Ч.І.- 1920.- с.73-74).

Отже, інтернаціоналізм не протиставляється патріотизму, і щоб стати інтернаціоналістом, потрібно спершу мати Вітчизну. Тому на сучасному етапі розвитку людства виникає потреба в концепції ЗАГАЛЬНОЛЮДСЬКОГО ІНТЕРНАЦІОНАЛІЗМУ, що певною мірою є проявом ГУМАНІЗМУ. ’
Сутність КОСМОПОЛІТИЗМУ досить чітко пояснив у свій час М.Драгоманов: «У нас, в
Європі, серед греків розумніші люди, філософи.. стали навчати, що всі люди однакові та що треба любити не тільки свою батьківщину, своє місто, а й увесь світ, усіх людей. Такі філософи звали себе космополітами, тобто світовими горожанами (громадянами). Від греків космополітичні думки перейшли до римлян». (Згадаймо давньогрецького філософа ДІОГЕНА, який заявляв «Я – ГРОМАДЯНИН СВІТУ!», енциклопедиста Стародавньої Греції АРИСТОТЕЛЯ – «ДЕ ДОБРЕ, ТАМ І БАТЬКІВЩИНА »; ХРИСТИЯНСТВО як світову релігію і її космополітичний характер.)

І далі (за М.Драгомановим): «Коли навіть повстали в Європі рухи національні, то і ті рухи оперлися, власне, на космополітичні думки: мовляв, коли всі народи однакові брати, то не слід, щоб один народ панував над другим».
Але в наш час космополітизм є ідеологією, що сповідає відмову від національного суверенітету, національних традицій і культури в ім’я абстрактної єдності людського роду, єдиної держави, відкидає патріотизм під гаслом — «людина – громадянин світу». Отже, це протилежність ідеології національного патріотизму.
Космополітизм використовує важелі свого впливу – політичні, економічні, культурні – не задля розвитку національної держави, а в інтересах фінансово-політичних груп, класів, мафіозних утворень – як закордонних, так і вітчизняних. Джерелом космополітизму в Україні є космополітична олігархія, яка найтіснішим чином пов’язана з міжнародними олігархічними угрупуваннями, та політики з наднаціональним мисленням.

Окремо підкреслимо процеси ГЛОБАЛІЗАЦІЇ сучасного світу і їх зв’язок з космополітизмом. Хоч це має бути предметом окремого наукового дослідження, констатуємо лише, що метою глобалізації є тотальна експлуатація малою групою осіб, що сповідають ідеологію космополітизму, безвідповідальних за результати своєї діяльності, недосяжних для законодавства, здатних переносити свою фінансову могутність у будь-яку точку планети. Тому глобалізація – найсерйозніший виклик кожній сучасній нації і людству в цілому. Як усвідомлення цього існує і діє потужний рух антиглобалістів.

Отже, в сучасному розумінні КОСМОПОЛІТ – прихильник космополітизму – це людина, позбавлена почуття патріотизму, відірвана від інтересів власної батьківщини, психологічно чужа власному народові. І, як показує історичний досвід, радикальні космополіти інколи перетворюються на носіїв досить агресивного націоналізму і ксенофобії, як у свій час це сталося з К.Марксом і Ф.Енгельсом у їх ставленні до так званих «неісторичних» націй, до яких вони відносили і слов’янські народи.

Тому можна погодитись із думками деяких дослідників, що космополітизм і націоналізм по-своєму взаємопов’язані: націоналізм, утверджуючи одну націю за рахунок всіх інших, по суті вимагає від «цих інших» стати на космополітичні позиції. А, з іншого боку, саме під тиском космополітичних тенденцій народжується їх противага – націоналізм.

З глибини віків до сьогодні існує (повторимось) таке явище, як ЕТНОЦЕНТРИЗМ, який набуває різних форм і ознак: шовінізм, націонал-патріотизм, гегемонізм, геополітичний егоцентризм тощо. В його основі – віра в перевагу своїх цінностей та нехтування, дискримінація цінностей інших народів.
Ідея зовнішнього шкідливого впливу етноцентризму є здобутком дуже давнього, глибинного пласту людської свідомості, мислячої за схемою «МИ — ВОНИ». Людей з іншого племені, які говорять іншою мовою, мають іншу культуру, релігію та звичаї, розглядали як істот, лише зовні подібних до людей. Їх незрозуміла мова видавалася наслідуванням мови птахів та звірів, їх звичаї – смішними і безглуздими. Внаслідок своєї господарської та культурної відокремленості кожне плем’я тільки себе називало «справжніми людьми», що закріплювалось і в етнонімах, тобто самоназвах племен, всі інші спільноти відносилися до «недолюдків». Так формувався ТРАЙБОЛІЗМ (від англ. tribe — плем’я) як історичний попередник націоналізму. А з формуванням націй як форми етносу трайбалізм практично переростає в НАЦІОНАЛІЗМ.

Загадковість націоналізму, його сили прагнули вирішити багаточисельні дослідники. Цій проблемі, пошукам її коріння і витоків, розкриттю природи і змісту феномену націоналізму присвячені сотні досліджень. Але й на сьогодні не можна стверджувати, що ця таємниця розкрита, а отже, проблема вирішена. Доводиться констатувати, що ми, як 50 чи 100 років тому, стоїмо перед нею і задаємо собі ті ж питання, які хвилювали багатьох наших попередників. Тому в даному посібнику автор ставить своїм завданням лише акцентувати увагу на суттєвих аспектах націоналізму і їх ролі в процесі міжнаціональних відносин.

НАЦІОНАЛІЗМ — явище складне і суперечливе. Його не можна інтерпретувати однопланово, в парадигмі «добро-зло», це поняття потребує багатопланових характеристик і визначень. Але за умов класифікації – безумовно, відносної, — є можливість виділити три його основні різновиди:

1) НАЦІОНАЛІЗМ ЕТНІЧНИЙ як націоналізм, підпорядкований завданням звільнення нації, створення держави, відродження культури, виконує безумовно позитивну роль – об’єднує народи, породжує енергію творчості.
2) НАЦІОНАЛІЗМ ДЕРЖАВНИЙ, тобто націоналізм державно оформлених народів, націй, які прагнуть до втілення в життя своїх національно-державницьких інтересів, підпорядкований меті піднесення своєї нації над іншими народами і культурами, засмічує свідомість облудою самозвеличення, своєрідного національного «нарцисизму», породжує недовіру, а то й ворожість між народами.
У такому випадку державний націоналізм вступає в конфлікт з націоналізмом етнічним. Але одночасно державний націоналізм досить часто використовує націоналізм етнічний як засіб своєї політики, особливо при реалізації відомого принципу «поділяй і володарюй».
3) ПОБУТОВИЙ НАЦІОНАЛІЗМ, як прояв націоналістичних почуттів на рівні особистості та малих соціальних груп, знаходить свій прояв у КСЕНОФОБІЇ, про що мова буде далі.

Межа між цими «націоналізмами» дуже тонка, вона зміщується то в один, то в інший бік. Але якщо державнокультуротворчий націоналізм потрібно в наших умовах всіляко підтримувати і розвивати, то від самозвеличення – за рахунок інших народів і культур – необхідно категорично відмовитися. Тому українознавство має звільнитися від «ЕКСТРЕМІСТСЬКОГО НАЦІОНАЛІЗМУ», від зверхнього ставлення до інших народів, від національного нарцисизму, ідеї месіанського покликання нації та всього, що призводить до самоізоляції, заважає плідним відносинам між народами.

Але ще й сьогодні можна почути заклики на зразок: «Україна — для українців», «Україна — понад усе!» та до них подібні. На побутовому рівні «щирі українці» хизуються величчю своєї нації, своєю історією (часто-густо міфологізованою), а політики «грають» на цих почуттях. Ця тенденція розпалює ворожнечу між народами, породжує недовіру між людьми, руйнує усталені зв’язки, дружні стосунки.
Отже, націоналізм – термін, який означає пріоритет національних цінностей як перед особистісними, так і перед іншими соціальними цінностями і застосовується для опису політичної практики, ідеології та соціально-психологічної орієнтації особистості.

У ПОЛІТИЦІ націоналізм – основоположний принцип державного устрою більшості країн планети, в якому націю розуміють як одержавлений етнос і в центр всіх відносин покладається національний інтерес (згадаймо висловлювання великого британця з приводу національного інтересу). Теоретичним обґрунтуванням націоналізму є те, що «природа» («кров і земля») оголошуються найбільш стійкою основою НАЦІОНАЛЬНОЇ ІДЕЇ.
Націоналізм може бути основою конкретної політичної стратегії будь-яких масових соціальних рухів – від радикально правих до радикально лівих, від національно-визвольної боротьби до національно-соціалістської експансії, коли він зливається з РАСИЗМОМ.
Націоналізм може бути також інтригуючим, коли «своє» не протиставляється «чужому», осмислюється як повноправна частина цілого, і диференціальним – ідеї національної винятковості, «обраності» тощо.

Узагальнюючи, можна зробити висновок, що під націоналізмом ми розуміємо комплекс певних установок, систему політичних ідей, суспільні рухи. Він може бути обґрунтованим за допомогою релігії, коли якась нація стверджує, що вона обрана Богом для виконання особливої місії.
Як соціальне явище націоналізм реалізується у вигляді способу мислення і поведінки людей, об’єднаних у спільноти і діючих заради досягнення спільної мети. Саме ця обставина дозволяє розглядати націоналізм не лише як явище політичне й ідеологічне, а й як соціально-психологічне.
Конкретним проявом соціальних настроїв є НАІЦОНАЛІСТИЧНІ НАСТРОЇ. Для них характерний емоційний характер, імпульсивність і динамічність. Як одне з найбільш масових явищ у суспільній психології, ці настрої є продуктом відображення всієї системи економічних відносин як безпосередньо – через ідеологію і політику, так і опосередковано. Ці настрої роблять зворотний вплив на формуючі чинники – економіку, політику, ідеологію.
Як формуються націоналістичні риси людини? Можна виділити декілька детермінант:

— політична незрілість людини,
— особливості національної психології,
— негативні національні традиції, звичаї і звички,
— сімейне виховання в дусі національної винятковості,
— вплив оточуючих людей, мікрогруп, організацій, партій – носіїв націоналізму,
— порушення етики людських відносин,
— висування кадрів за національною ознакою,
— негативні національні стереотипи,
— чутки, негативний досвід міжнаціональних відносин та ін.

Величезна роль тут належить, свідками чого ми є, засобам масової інформації, працівники яких, виконуючи чиюсь волю чи вказівки, або виражаючи власні погляди і переконання, часто пропагують націоналістичні установки, погляди, переконання.

Останнім часом, особливо у вітчизняній літературі та у виступах політиків, націоналізм ототожнюється з патріотизмом, або ж різниця між ними розглядається тільки в тому, що патріотизм може бути віднесений до «МАЛОЇ БАТЬКІВЩИНИ», а націоналізм – це любов до нації, служіння нації, тобто ці поняття є синонімами.
Звернемося з цього приводу до видатного українця О,ДОВЖЕНКА. Звинувачений в «українському буржуазному націоналізмі», він у своєму листі до Сталіна писав: «Товаришу мій Сталін, коли б ви були навіть богом, я й тоді не повірив би вам, що я націоналіст, якого треба плямувати й тримати в чорнім тілі. Коли немає ненависті принципіальної і зневаги немає і недоброзичливості ні до одного народу в світі, ні до його долі, ні до його щастя, ні до гідності чи добробуту, НЕВЖЕ ЛЮБОВ ДО НАРОДУ Є НАЦІОНАЛІЗМ? [виділено мною – П.С.]. Чи націоналізм в непотуранні глупоті людей чиновних, холодних діляг, чи в невмінні художника стримати сльози, коли народу боляче?» (Див: ДНІПРО.1962. — №7.-С.131).

Слідом за американським дослідником Луїсом СНАЙДЕРОМ спробуємо також на аналітичному рівні простежити відмінності між «патріотизмом» і «націоналізмом»:

— ПАТРІОТИЗМ стоїть ближче до таких понять, як батьківщина, країна, місце проживання, він відображає любов до країни. НАЦІОНАЛІЗМ ґрунтується на комплексі почуттів, адресованих нації.
— Патріотизм більш пов’язаний з емотивною (збуджуючою, хвилюючою) сферою, почуттям відданості своїй країні, готовності служити їй. Націоналізм має інше психологічне «навантаження», опікується переважно проблемами незалежності і єдності певної нації.
— Хронологічно-історично патріотизм – це явище, набагато старше за націоналізм. Патріотизм існував з найдавніших часів, коли тільки почали вироблятися певні форми суспільної організації людства. Націоналізм – відносно недавній феномен (формується разом із виникненням і розвитком націй).
— За своєю природою патріотизм не має агресивного характеру, це почуття, спрямоване на захист. Націоналізм невіддільний від таких категорій, як сила, влада. Він узаконює застосування сили для того, щоб утримати єдність нації, або ж для зовнішньої експансії; він пов’язаний з агресією.
Перелік цих відмінностей можна продовжити, але в цілому з автором можна погодитися. (Зауваження: тут, як і в деяких інших місцях, автор посилається на капітальне дослідження доктора історичних наук, провідного наукового співробітника Інституту історії України НАНУ Г.Касьянова «Теорії нації та націоналізму».- К., 1999)

Поняття «ШОВІНІЗМ» виникло як відповідник романтизованої форми патріотизму. Воно походить від прізвища солдата наполеонівської армії, палкого прихильника загарбницької політики Наполеона Бонапарта. Згодом публіцистика змінила акценти – шовінізм наблизився до екстремального націоналізму, ксенофобії, національної та расової нетерпимості.

Шовінізм може виникнути у будь-якій країні, у будь-якої нації, незалежно від рівня її культурного, економічного та політичного розвитку. У вікторіанській Англії виник власний варіант шовінізму – «джингоїзм», у США – ідея «стовідсоткового американця», під час першої світової війни країни Європи поглинула хвиля шовінізму на рівні державної політики, всесвітньовідомим став великодержавний російський шовінізм.

Найзагальнішим є ставлення до шовінізму як до екстремістської форми свідомості, параноїдального світосприйняття, яке набуває інколи гротескних форм. Прикладом шовіністичної психопатії, який наводить Г.Касьянов, став такий випадок: у листопаді 1975р. 45-річний японський письменник, один із реальних претендентів на літературну Нобелівську премію Юко Мішима заподіяв собі харакірі для того, щоб продемонструвати свою відданість Батьківщині. І серед певної частини японців цей вчинок був сприйнятий схвально.

КСЕНОФОБІЯ (від грец. ксенон – чужий, фобос – фобія, страх) – 1) нав′язливий страх перед незнайомими особами; 2) ненависть, нетерпимість до кого-небудь, чого-небудь чужого, незнайомого, незвичного.

У сучасній практиці це поняття вживається у значенні можливості переростання націоналізму в ненависть до інших народів, автаркії (самовдоволення), самоізоляціонізму, створення етнічно однорідної, «чистої» держави, що може бути досягнуто в сучасних умовах за допомогою таких антидемократичних і антигуманних методів, як насильницька асиміляція, масове вигнання або тотальне знищення представників «некорінних» чи інших груп і спільнот.
Особливістю ксенофобії є її вкоріненість на побутовому рівні і в масовій психології на основі гіпертрофії національних почуттів, що несумісне з ідеями гуманізму, демократії, свободи народів.

Різновидами ксенофобії на території колишнього СРСР є поширення русофобії, антисемітизму, вимог звільнити Росію від «лиц кавказской национальности» (хоча такої «національності» ніколи не було і немає), а також фальсифікація психологічного складу нації, її менталітету.

У підсумковій доповіді Московського бюро з прав людини говориться, що можна констатувати «широке розповсюдження ксенофобських поглядів в Росії». Зокрема, 60% росіян хотіли б вислати з країни кавказців, 42% громадян вважають, що необхідно обмежити вплив євреїв в органах влади, політиці, бізнесі, юридичній сфері, системі освіти й шоу-бізнесі (хоча – хто ж тоді там залишиться?..). Крім того, 25% респондентів виступають за те, щоб «обмежити проживання», тобто ввести межі осілості «для представників всій націй, крім російської». Половина опитаних також заявила, що в Росії не повинні вільно жити китайці і в′єтнамці. Значно зросла в РФ кількість скінхедів і кількість вбивств на етнічному і расовому ґрунті.

Подібні процеси відбуваються в усіх європейських країнах. Судячи по подіям, «докотилися» ці процеси й до України.
Опитування, проведене Київським міжнародним інститутом соціології у 2006р., свідчить, що рівень ксенофобії в Україні високий порівняно з країнами Заходу. Індекс ксенофобії у нас складає 4 бали за шкалою Богардуса (найвищий рівень – 7 балів), що значно вище, ніж у США.

Прояви ксенофобії як ненависті або недовіри до людей інших національностей можуть бути – і здебільшого є! – перешкодою на шляху зміцнення і консолідації української нації, розбудови держави. Важливою передумовою цього є стабільність суспільства, формування у людей культури міжнаціональних відносин.
Зробимо висновок: у будь-якій країні були і будуть люди, які не люблять і бояться прибульців із зовнішнього світу. Цей страх не має нічого спільного з переконаннями, особистим досвідом чи ідеологією, — це своєрідне психічне захворювання. Ксенофобія як страх, а інколи – ненависть до чужинців – є родичкою АГОРАФОБІЇ (страху відкритих просторів). Показово, що іноземець і інопланетянин у США називається однаково (alien). Але завжди були і є політики, як на Заході, так і в нас, які експлуатують цей страх.

Відзначимо також величезну роль НАЦІОНАЛЬНИХ СТЕРЕОТИПІВ як упереджени, некритично засвоєних, здебільшого на несвідомому рівні, стандартизованих суджень про представників інших спільнот, існуванні національних ЗАБОБОНІВ – узагальнених установок ворожого ставлення до інших народів, а також у націоналістично зафарбованій громадській думці.

Ці ознаки можуть проявлятися як у відкрито відвертій формі, так і прихованій – перш за все, у готовності споживати націоналістично зорієнтовану інформацію. Як свідчать дослідження американських соціологів Б.Берельсона та П.Солтера, вже в 40-х роках ХХ ст. найпопулярнішими і масовими серед американців були оповідання, в яких герой і героїня – персонажі із яскраво вираженими англосаксонськими рисами та зовнішністю і характером, а негативні персонажі майже всі – представники некорінних етнічних спільнот.

За багаточисленними фільмами американського виробництва можна й сьогодні прослідкувати, що у жанрі «бойовик» у ролі членів мафіозних структур, терористів, вбивць (негативних персонажів) найчастіше фігурують представники Китаю, Латинської Америки, колишнього СРСР і, особливо – арабів.
Значною мірою американці (і не тільки вони) отримують задоволення від почутих/побачених у радіопередачах, газетах і на телебаченні презирливих кличок представників інших народів, типу «Іван», «чинк», «мачо», «гочо» тощо.

Причини цих явищ можна шукати в тому, що коли суспільство знаходиться у стані глибокої кризи, перш за все духовної, тоді воно шукає зовнішнього і внутрішнього ворога, на якого можна було б перекласти відповідальність за проблеми, воно знаходить його у арабах чи «латиносах», євреях чи кавказцях тощо.

Зміст
РОЗДІЛ ІІ. ТЕОРЕТИКО-ПРАКТИЧНИЙ АСПЕКТ ПРОБЛЕМИ
РОЗДІЛ ІІІ. СОЦІАЛЬНО-ПСИХОЛОГІЧНІ АСПЕКТИ КУЛЬТУРИ МІЖНАЦІОНАЛЬНИХ ВІДНОСИН
ПІСЛЯМОВА

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *