Гравюра (від нім. Graben – копати) — це вид графічного мистецтва, що припусkає створення різними способами друкованих форм — дощок (так іменуються і металеві друкарські форми) для тиражування зображення шляхом друку (у тому числі і ручний) з її рельєфних поверхонь. Трафаретний друк як вид прикладної графіки іноді хибно відносять до гравюри, яка є за визначенням виглядом станкової графіки. Кожне відхилення з друкарської форми вважається авторським твором.
В середині XV століття з’явилася різцева гравюра на металі. Тривалий час вважалося, що винахідником цієї техніки був флорентійський ювелір Мазо Фінігуерри, перша гравюра якого датується 1458 роком; але ця теорія була спростована більш ранніми екземплярами. Нині найдавнішою різцевою гравюрою на міді вважається «Бичування Христа», яка була виконана в 1446 році невідомим німецьким майстром. А першим, хоча і анонімним, найбiльш помітним майстром різцевої гравюри є «Майстер гральних карт», що працював в Базелі і в верхpв’ях Рейну. При виконанні різцевої гравюри майстер брав рівно прокувату і ретельно відполіровану металеву дошку, на яку за допомогою ювелірного пунсона наносив малюнок, який потім проходив вже більше ґрунтовим інструментом — різцем або штихeлем. Потім в дошку втиралася фарба, знімaлися її надлишки, і лист був готовий до друку.
Самим чудoвим майстром XV століть є німецький гравірувальник Мартін Шонгауер, що працював в Кольмаре і Брейзахе. Його твоpчість, що сполучає в собі пізню готику і раній Ренесанс, мала знaчний вплив на німецьких майстрів, у тому числі Альбрехта Дюрера. Серед майстрів I половини XVI століття варто відзначити чудового голландця Луку Лейденського. З італійських майстрів XV століття найбільш значні Андреа Мантенья і Антоніо дель Поллайоло. У тій же Італії в XVI столітті виник напрямок, яка визначив важливу віху в розвитку європейської гравюри — це було репродукування творів живопису. Виникнення репродукційної гравюри пов’язане з ім’ям Маркантоніо Раймонді, який, працюючи до кінця першої третини XVI століття, створив за допомогою різця кілька сотень відтворень з робіт Дюрера, Рафаеля, Джуліо Романо і інших. У XVII столітті репродукційна гравюра була надзвичайно поширена в багатьох країнах — у Фландрії, де було відтворено безліч полотен, особливо Рубенса. А у Франції в цей час Клод Меллан, Жерар Еделінк, Робер Нантейль та інші сприяли розквіту мистецтва репродукційного класичного гравірованого портрета.
Оскільки як гравюра на дереві, так і різцева гравюра на міді лише виключно в руках видатних майстрів представляли собою закінчені чудові твори, виконані художньої виразності і мальовничості, то на початку XVI століття виникає ще один вид гравюри на металі, який став улюбленим жанром для багатьох великих художників — це офорт. Основна його перевага — легкість у виготовленні, чого не можна сказати ні про різцеву гравюру, ні про ксилографію. Справа в тому, що якщо в двох пойменованих техніках потрібно прорізати вручну лінії на дереві або металі, то в офорті всю цю важку роботу виконує кислота. Металева дошка (в XVI частіше залізна, в XVII-XVIII мідна, пізніше — цинкова), уживана для звичайної різцевого гравірування, покривається спеціальним ґрунтом, стійким до впливу кислоти. На дошку, за допомогою гострої сталевої голки, проникаючи крізь м’який грунт, наноситься малюнок. Після цього дошка поміщається в азотну кислоту, та завдані голкою малюнок протруюють до бажаної глибини. Після цього грунт змивається з дошки, втирається фарба і робиться відбиток.
Якщо говорити про майстрів, то особливо стали відомі офорти французького майстра першої третини XVII століття Жака Калло, які відтворюють різноманітні, часто красномовні, сцени сучасного життя. Фламандська школа дала мистецтву прекрасного офортиста — Антоніса ван Дейка, чиї портрети є чудовими зразками іконографії XVII століття. Але безсумнівно, що найбільш цінною і цілісною є голландська школа офорту, яка в даному випадку змагається з живописом і анітрохи їй не поступається. Ця школа представлена Адріаном Ван Остаде, Паулем Поттером, Херкюлесом Сегерса … Але пріоритетним майстром тут є Рембрандт, який абсолютно самостійно, без сторонньої допомоги, опанував мистецтво офорта і подолав усі труднощі цієї примхливої техніки. Рембрандт залишив понад трьохсот офортів у багатьох станах. Приблизно з середини XVIII століття, як це раніше сталося і з різцевою гравюрою, з’являється окремий напрямок — репродукційний офорт.
Практично всі гравюри і книжкові ілюстрації середини — другої половини XVIII століття виконані в цій техніці. Але якщо репродукційний офорт був у своєму роді масовою продукцією для XVIII століття, то оригінальний офорт продовжив своє існування і був «віддушиною» для багатьох художників-живописців. Велику популярність здобули роботи Франсіско Гойї, Джованні-Баттіста Тьєполо, Каналетто, Антуана Ватто, Франсуа Буше і багатьох інших. Якщо в XIX столітті, під впливом нових друкованих технік мистецтво офорта згасає, то до кінця століття воно розквітає з новою силою, причому вже не носить характеру «ілюстрації», а сприймається сучасниками як цілісне художнє напрям у графіку. До офорту звертаються майже всі знамениті французькі живописці, починаючи з: Каміль Коро, Шарль-Франсуа Добиньи та інші; закінчуючи імпресіоністами (особливо Едуард Мане). Крім Франції, наприкінці XIX — початку XX століття багато країн дали мистецтву прекрасних майстрів офорта — Андерс Цорн в Швеції, Адольф Менцель в Німеччині, Джеймс Уістлер в США, Іван Шишкін і Валентин Сєров у Росії …
Літографія
Всі найважчі техніки XVIII століття — складні офорти і різцеві гравюри — на початку XIX століть зазнали жорстокого удару: німець Йоганн Алоїз Зенефельдер винайшов близько 1798 в Мюнхені абсолютно новий спосіб друку — літографію. Це спосіб, що відноситься до плоского друку, заснований на відштовхуванні жирів від води. Відбитки отримують за допомогою перенесення фарби під тиском з друкарської форми — літографського каменю (вапняку) — на папір. Зображення на камінь наноситься жирною тушшю або літографським олівцем.
Причому тираж при цьому способі друку міг по числу відбитків у багато разів перевершувати всі існуючі на той час способи друку естампів. Серед перших літографій, крім самого Зенефельдера, речі, зовсім не художника, а актора і автора музичних п’єс, можна відзначити знаменитих німецьких художників Франца Крюгера і Адольфа фон Менцеля. Також до літографії зверталися Франсіско Гойя, Теодор Жеріко і Ежен Делакруа. Літографія в середині XIX століття стала гострим політичним знаряддям. Саме в цьому контексті представлений найбільший майстер літографії — французький карикатурист Оноре Дом’є, мистецтво якого мало настільки високий резонанс, що навіть у Росії в II половині XIX століття працювало кілька великих літографії-карикатуристів: Олександр Лебедєв, Петро Боклевскій, Микола Степанов.
Крім офорта як такого, цей вид естампи набуває в XVIII сторіччі ще кілька різновидів, причому іноді в одному творі ми можемо спостерігати поєднання декількох офортних технік одночасно. Найбільш поширеною з них є акватинта — коли дошку протруюють через нанесену каніфольну або асфальтову пил. Таке травлення створює при друку ефект тонового малюнка, найбільше при однотонної друку нагадує гризайль. Доповнення акватинти до чіткого, навіть іноді різкого своїми обрисами чистому офорту, надає гравюрі мальовничість і нагадує малюнок або акварель. Серед перших, хто почав використовувати акватинтою, був француз Жан Батист Лепренс — творець знаменитих «Російських типів», а також Франсіско Гойя, що використав її у своїх Капрічос. Саме Лепренс винайшов і ще одну додаткову офортну техніку — лавіс.
У цьому випадку зображення наноситься змоченою в кислоті пензлем прямо на дошку. При відбитку сповнені лавісом фрагменти офорта є як би проміжком між чистим офортом і акватинтою. Ще одна Офортна техніка, якою ми приділимо увагу — це м’який лак. При її вживанні офортний грунт змішується з жиром (через це він легше відстає від дошки), після чого на нього накладається зерниста папір, за якою художник завдає свій малюнок олівцем достатньої твердості. Оскільки олівець створює деякий тиск, грунт по лінії малюнка пристає до паперу, і потім знімається разом з нею. Отримана дошка з віддаленими таким чином лініями малюнка підлягає звичайному офортні травленню, і потім друкується. Виконана таким чином гравюра найбільше нагадує малюнок вугіллям або соусом.
Якщо м’який лак техніка досить різка і навіть іноді груба, то для відтворення малюнків у XVIII столітті вживалася так звана олівцева манера. Тут по підготовленій офортної дошці малюнок наноситься спеціальними рулетками, а отриманий в результаті відбиток часто можна сплутати з малюнком сангиной або сепією. Найбільше число гравюр олівцевій манерою виконані у Франції в середині XVIII століття і відтворюють переважно малюнки Франсуа Буше. Винахідником цієї техніки є Жан Шарль Франсуа, а до досконалості її довів ще один француз — Жиль Демарто. У гравюрах різноманітними офортні техніками часто зустрічається і пунктир. А тим часом це одна з древніх гравюрних технік, відома як німецьких, так і в італійських землях ще з кінця XV століття. Вона часто використовувалася в поєднанні з класичною різцевою гравюрою на металі, особливо при передачі осіб в портретах. Зображення на гравірувальну дошку наноситься за допомогою молоточка і різноманітних сталевих інструментів — пунсонів. Що ж до офортного пунктиру, то це, по суті, просто не лінії, а точки, нанесені офортної голкою.
Ще один вид гравюр – це кольорові гравюри. Вони, як і класична гравюра, можуть бути виконані як на дереві, так і на металі. Друкуються вони з кількох дощок, що власне і народжує кольорове зображення. Набагато рідше при кольоровому друку використовується одна дошка, в різні частини якої втирають фарби різного кольору, і потім роблять відбиток. Кольорова гравюра на дереві зародилася на самому початку XVI століття. Досить довго винахідником її вважався північно-італійська гравер Уго да Карпі. Хоча така техніка вживалася в Європі і раніше — з 1506 кольорові гравюри з кількох дощок друкував Лукас Кранах, а потім Ганс Бургкмайр та інші видатні художники. Що ж до кольорової гравюри на металі, то ще в XVI столітті можна відзначити її боязкі спроби, навіть правильніше сказати досліди. Але безпосередньо друкуванням кольорового аркуша з кількох дощок близько 1710 зайнявся житель Голландії Жак Крістоф Леблон.
Виникнення гравюри виявилoся ланкою еволюції витончених мистецтв: гравюра на дeреві бере свій початок від дoщок для виготовлення нaбивних тканин, різцева гравюра примикає до ювелірного мистецтва, а офорт має спільне з ремеслом майстрів-зброярів. Відмітна від інших видів мистецтва якість гравюри полягає в тому, що вона являє собою відбиток на папері. Саме тому батьківщиною гравюри одночасно є батьківщина паперу — Китай. І навіть у словнику В.І. Даля ксилографія називається «китайським способом печаті». Гравюра на дереві виникла там не пізніше VI століття, принаймні з цього часу зустрічаються згадки виготовлених таким чином ксилографічних книг. Так би й існувало безліч припущень, якби не знахідка в 1900 році в Дунхуань (Західний Китай) в печері Тисячі Будд знаменитої «Алмазної сутри», яка нині зберігається в British Library. Вона датована 868 роком і забезпечена зазначенням, що майстер Ван Чи вирізав дошки і надрукував книгу цього «заради поминання покійних батьків своїх».
Сьогодні перша дата в історії гравюри збігається з першою датoю в історії друкарства. Але перехід гравюри до Європи лише ненaбагато випередило винахід Іоганном Гутенбергом друкуванням книг. Перші зразки західноєврoпейської гравюри, виконані в техніці oбрізної гравюри на дереві, з’явилися в XIV-XV ст.
