Етика — древня наука, яка виникла на межі V-IV століть до н.е. Давньогрецького «ethos» було взяте Аристотелем в якості характеру, темпераменту та утворило прикметник «ethicos» – «етичний», з метою позначення специфічної групи людських чеснот.

Зокрема тих, які відносяться до характеру, мудрості, мужності, справедливості, відрізняючи їх від чеснот діаноетичних, які пов’язують з інтелектом людини. У свою чергу, науку про особистісні якості та достоїнства характеру людини мислитель назвав «етикою» — «ethice».

В подальшому, сукупність явищ, які вивчає етика були об’єднанні Цицероном в «мораль» — “philosophia moralis”. Наступник Цицерона — Сенека Cтарший та інші римські письменники й філософи в IV ст. н.е. використовують слово “moralitas” — сукупна характеристика моральних проявів.

З часом «ethice» та “moralitas” стали словами загальновживаними та характеризуючи ми, а їх поняття ототожнювали в якості реальних явищ притаманних індивіду — моральність.

Естетика — «aisthetikos» – вчення про пізнання буття (дійсності), еволюції мистецтва та його впливу на розвиток суспільства, яка безпосередньо пов’язана з людськими почуттями та зв’язком між людиною і Всесвітом і безпосередньо впливає (формує) естетичну самосвідомість кожного з нас.

Слово «aisthetikos» було введено до науки філософом-теоретиком О.Баумгартеном.

На окрему увагу заслуговує розвиток вказаного вчення в період Ренесансу, коли естетичні погляди розроблювалися через призму художньої практики, а відповідно і її критики.

В свою чергу І.Кант притримувався погляду «людського ідеалу» та був переконаний, що лише людина (в якості об’єкта) може бути вінцем краси та ідеалом щ точки зору ідеалізування.

З точки зору науки, естетика має філософський характер зі своїми особливостями, властивостями та закономірностями (в площині мистецтва та художньої практики).

Науки етика та естетика безпосередньо направляють одна одну у всіх без винятку сферах життя людини. З огляду на вказане, стає зрозумілим, що етика відіграє керівну роль у формуванні мистецтва (естетики), з врахуванням норм суспільної моралі та загальнолюдських цінностей. Загалом, зазначені науки невід’ємні та вивчаються разом, з однією метою – розширення світогляду людини та формування її особистості з огляду на морально-етичні навантаження суспільства.

У той же час, проблеми взаємозв’язку етики та естетики, досліджував Й.Фіхте, який притримувався того, що виключно мистецтво формує цілісний образ людини. У висновках Й.Фіхте етика належала до філософських знань і є об’єднуючим фактором між мораллю та творчістю людини (художня діяльність, скульптура, архітектура), оскільки естетична ідея виступає результатом історичного симбіозу різних періодів та мистецьких епох, що мали вплив на кінцевий результат творчості митця, а отже має прямий вплив на свідомість людини, яка є кінцевим споживачем плодів його роботи.

Саме в цьому контексті професійна етика митця, рівень його моральної відповідальності за наслідки творчості є частиною науки про етику та через наявність різних факторів: ідеологій, релігії, аморальності та насильства, може вступати в безпосередній конфлікт з його власними естетичними переконаннями. З огляду на що, кожен митець виробляє певний «кодекс честі», який нерідко накладає відбиток на свого вихованця та наступника.

Окремої уваги заслуговує т.зв. «етика та естетика влади», яка знаходить свій прояв у відстоюванні внутрішньо та зовнішньополітичних інтересів держави. Естетика влади проявляється у святкових дійствах, церемоніальних заходах та урочистостях та етики дотримання моралі у відношенні до громадян.

У цьому контексті етика вивчає місце моралі в системі влади, взаємовідносин органів влади з громадськістю. Разом з тим, естетика завжди вторична по відношенню до етики, оскільки не має більших прав у державному інституті, оскільки естетична цінність та право на життя в деякій мірі поступаються загальнодержавним інтересам, незважаючи на суспільну мораль, а тому, естетичний аргумент не завжди, в порівнянні з етичним, може забезпечити безпеку держави в цілому.