ТЕОРЕТИКО-ПРАКТИЧНИЙ АСПЕКТ ПРОБЛЕМИ КМВ

Зміст

РОЗДІЛ ІІ. ТЕОРЕТИКО-ПРАКТИЧНИЙ АСПЕКТ ПРОБЛЕМИ

§1. ГЕОПРОСТІР, ЙОГО ВПЛИВ НА ФОМУВАННЯ СПІЛЬНОТИ, ОСОБИСТОСТІ

Кожна нація, як уже відмічалось, має таку об’єктивну ознаку, як територія, свій «життєвий простір». Якщо племінна територія складалася стихійно і закріплювалась традицією, народність більш «розривала» територіальну цілісність, ніж об’єднувала, то нація – саме через потребу формування єдиного економічного простору – консолідує її. Втрачаючи свою територію, нація поступово втрачає й організуючу єднальну енергію, зумовлену цим чинником, перетворюється на соціальну групу значно меншої внутрішньої консолідації. Тому кожна нація охороняє свою територію, бо вона є джерелом її живучості.

Історія свідчить про складність формування та суперечливість визнання територій існування націй. Питання остаточно не вирішене й нині. Нації, які політично оформлені в держави, час від часу порушують питання щодо територіальних кордонів. При цьому нерідко виникають міжнаціональні конфлікти та криваві зіткнення навіть там, де національне питання, здавалося б, вирішене давно і назавжди. Прикладом може бути кривавий конфлікт між Вірменією та Азербайджаном, спричинений Карабахом. Подібна ситуація виникла і в колишній Югославії. Драматично розвивалися події у Чечні, Грузії. Гинуть люди, ламаються долі, шириться потік біженців.

Відомо, що нація не тільки обробляє землю (згадаймо – культура, за Катоном, є обробітком землі), але й оспівує «свою землю» в піснях, змальовує її в художніх полотнах тощо. За загальною культурою географічні умови існування нації завжди відчуваються. Для одних народів – це гори чи степ, для інших – моря чи ріки. В національних культурах прослідковуються навіть такі, здавалося б, далекі від культуротворчості явища, як флора і фауна, які домінують як символ краси й одночасно, — символи ідентичності нації. Найімовірніше, все це відбувалось на рівні несвідомого, своєрідного архетипу, «територіальна визначеність» якого є найважливішою складовою. Тому у творчості видатних національних митців територіальний чинник відчувається найбільш вагомо.

Історичним «попередником» поняття «географічний простір» є поняття «географічне середовище», введена в наукову термінологію французьким географом Е.Реклю та російським географом Л.Мечниковим у ІІ-й половині ХІХ ст. Введення та обґрунтування поняття геосередовища сприяло більш повному осмисленню взаємовідносин суспільства і природи. Проте сам факт значного впливу природи на життя людини і суспільства привертав увагу вчених і раніше.

Традиційно перше обґрунтування ідеї ГЕОДЕТЕРМІНІЗМУ (лат. детермінаре – визначаю) пов’язується з французьким мислителем Ш.-Л.Монтеск’є. В праці «Про дух законів» (символічна назва!, 1748 р.) він пов’язував «дух законів» і особливості території, рельєфу, клімату, водних та земельних ресурсів. «Дух законів» втілюється, на його думку, в національній психології та її проявах в політичному та правовому житті: в особливостях форми правління, територіального устрою, політичного режиму та формах нормотворчості.

Монтеск’є звертав увагу на те, що процвітання одних країн, націй чи занепад інших багато в чому пояснюється природними умовами. Він вважав, наприклад, що жарка та волога природа Півдня розслабляє психіку людини, а грізні явища природи, такі, як повені, виверження вулканів, — придушують волю людини. Це, на його думку, сприяє в південних країнах деспотичним формам правління, адже, коли психіка людини розслаблена, а воля придушена, деспоту легко піднятися над натовпом. З іншого боку, сувора природа Півночі загартовує волю і психіку людини, що є сприятливим фактором виникнення демократії.

Отже, долю людини визначає не тільки її характер, — він і сам є компонентом соціального, природно-географічного, космічного факторів.
Ідея ГЕОДЕТЕРМІНІЗМУ набула подальшого обґрунтування в працях інших представників нової школи географії початку ХІХ ст. (особливо варто відмітити А.Гумбольдта). Вони акцентували увагу саме на природному чиннику географічного середовища, зводили його роль до впливу особливостей природного середовища – до специфіки рельєфу, клімату, рослинного та тваринного світу на життя суспільства і, відповідно, людини.

Але питання повинно ставитися ширше: який зв’язок існує між специфікою географічного простору, в межах якого формується та розвивається нація, та її культурою? Адже територія нації розташована не в вакуумі, а в оточенні територій інших народів, в оточенні інших культур. Тому намагання розглядати геопростір як простір культурний, культурну складову як невід’ємну частину геосередовища все частіше зустрічається в сучасній науці. Адже геопростір є водночас простором культурним, коли в його межах існують певні культури.

Отже, виникнення спільнот (етногенез) зумовлене безпосередніми контактами людей, які входять в них. А це можливе лише тоді, коли люди живуть по сусідству, тобто на одній території. Тому спільність території є умовою формування спільнот і водночас – найважливішою умовою самовідтворення етносу, нації.
Свого часу Г.Гегель зазначав, що НАЦІОНАЛЬНЕ РОЗМАЇТТЯ таке ж стійке, як і расове, і визначається природними умовами, які формують його – кліматом, географічним положенням.

Етнос, на думку Л.Гумильова, є лише географічним явищем, завжди пов’язаним з ландшафтом. А оскільки ландшафти Землі різноманітні, різноманітними є й етноси. Рідний людині ландшафт визначає її середовище життя і систему господарства.

У вітчизняній літературі географічні чинники націотворення також оцінювалися як важливий, але не визначальний фактор. Дещо специфічною була лише позиція представника національно-державницької школи С.Рудницького, який вважав, що природа краю, його флори і фауни мають непереможну силу над людиною, зумовлюють розміщення, густоту і зайнятість населення, тобто географічні чинники «будують тіло народу». Через людську психіку вони зумовлюють «єство» народу, його діяльність. І їх вплив виразно проявляється навіть у вірі, мистецтві, словесності, літературі й науці. А тому для пізнання себе, вважав Рудницький, треба якомога глибше вивчати свій рідний край, з чим не можна не погодитися.

Згадаймо також Є.Маланюка з його ідеєю «ГЕОКУЛЬТУРИ»: він, як і Гоголь, вважав, що від «вигляду землі», місця осілості залежить спосіб життя і навіть характер народу.
Отже, кожна етнічна спільнота формується в межах «ЕКОЛОГІЧНОЇ НІШІ», в межах певних природних умов. І специфіка цієї ніші з неминучістю відбивається на культурі життєзабезпечення народу (житло, їжа, одежа тощо), крім того, представники окремої спільноти пов’язані з конкретною екологічною нішею харчовими та дихальними ланцюгами.

Це означає, що в процесі етногенезу у представників певного етносу виробляється орієнтація на певні види харчування (на біохімічні елементи, що входять у її склад), на певний склад повітря (зазначимо, що народи Крайньої Півночі адаптувалися до повітря, в якому вміст кисню на 20% менший, ніж у повітрі над Україною).
Відсутність чи надлишок тієї чи іншої складової в середовищі проживання, або значні порушення їх складу ведуть до захворюваності, більшої смертності. Це свідчить, що у народу виробляються специфічні механізми обміну з середовищем, які забезпечують життя, збереження спільноти, тому вона «прив’язана » до певної території, яка забезпечує його життєдіяльність. Але якщо на ранніх етапах історії народу була повна залежність його від природи, то на наступних, більш пізніх етапах розвитку відбувається звільнення від невблаганного тиску природних факторів (приклад — Японія).

Своє відображення географічне середовище знаходить і в самосвідомості спільноти. Ландшафти території відображаються у свідомості людей у вигляді уявлень про «рідну землю» (для степовика найкращим є степ, поліщука – ліс, для горян – гори). Деякі елементи ландшафту у вигляді зорових образів – наприклад, тополя в українців, береза у росіян, сакура у японців, — або у поєднанні з топонімікою (ріка Дніпро в українців, Волга – у росіян, гора Фудзи у японців) стають свого роду символами етнічної приналежності. Про вплив геосередовища на самостійність спільнот свідчать також топоніми – наприклад, берегові чукчі називають себе ак калин – «морські жителі», а одна з груп секульпів – шейнкум, тобто «люди тайги».

Існує також залежність між геосередовищем і ПСИХОЛОГІЄЮ народу, про що завжди потрібно пам’ятати при спілкуванні. Розглядаючи такі народи, як англійці і японці, можна знайти багато подібних рис у ХАРАКТЕРІ, що пов’язані з острівним положенням.
Пояснення цього явища, як свідчать природничники, можна знайти у фізиці й мікробіології: зміна географічного положення впливає на функціонування організму на клітинному рівні, що пов’язане зі зміною характеристик геомагнітних та гравітаційних полів. Тому у народів, які адаптуються на півдні, умови роботи клітин відрізняються від подібних процесів у народів півночі (зазначимо, що автор – філософ, тому при характеристиці біоенергетичних та інформаційних чинників тут і далі буде спиратися на винятково цікаві і доказові праці Н.ОКОЛІТЕНКО).

Сучасна наука дає багато підстав вважати, що ІНФОРМАЦІЯ в нашому світі передається за допомогою ультракоротких електромагнітних випромінювань. Ці випромінювання утворюються скрізь, зокрема на поверхні нашої планети. Зумовлені вони процесами взаємодії різних факторів, насамперед, вітру з магнітною плазмою. А тому таємницю формування національного обличчя людей слід шукати в характері географічного рельєфу. Найочевидніше це відбивається в мелодії національного ТАНЦЮ: вітер на березі моря, вітер серед гір, голих чи порослих лісом, вітер в степу, як «шепіт небесних тіл, перекладених на мову географії», — визначили неповторний малюнок гопака, сиртакі чи фанданго. Частотні характеристики електромагнітних полів, які в природі є носіями інформації, близькі до ритмічних характеристик музичних творів, а отже, митці керуються ритмами власних емоційних процесів, на які накладаються космічні сигнали, — вважає Н.Околітенко (див. НС, 2000, №4. – С.14).

Крім того, і кліматичні особливості географічного простору відіграють роль у формуванні ПСИХІКИ народу. Наприклад, сухі і теплі вітри, такі як баварський фен, синук («пожирач снігу») в Скелястих горах, зонда в Аргентині або шарав на Близькому Сході викликають у багатьох людей погіршення загального самопочуття, поряд з депресивними настроями, втомленістю і пригніченістю виникають неприємні симптоми у вигляді головного болю, мігрені, безсоння, запаморочення, явищ серцевої недостатності, що не може не впливати на психіку народів, які проживають у таких регіонах. Звідси – проблема адаптації людей при зміні місця помешкання.
КЛІМАТ впливає на активність людини, про що вже йшла мова. Як відмічав Й.Гердер, «народи, які проживають в найбільш багатих областях Землі, ведуть помірний спосіб життя, вони не мають ні найменшої уяви про те, що протиприродно роздратовувати нерви, витрачати соки організму – це задоволення, для якого створена людини» (Гердер И. Идеи к философии истории человечества. – М., 1977. – С.198).

Особливості клімату впливають на інтенсивність прояву психічної енергетики – психічна енергія людей і спільнот північних регіонів спрямована «всередину», робить їх замкнутими і задумливими. Вони не проявляють сильних емоцій і почуттів, майже завжди спокійні і володіють собою( мова буде про це далі). Мовою нейрофізіології можна висловитися, що в них знижена активність ретикулярної системи, яка «випускає» значно більше гальмуючих імпульсів, ніж збуджуючих. Тому народи Скандинавії часто називають «холодними» із-за мінімального прояву емоцій і почуттів в процесі спілкування (а це, з позицій культури міжнаціональних відносин, значно ускладнює процеси спілкування).

Представники народів півдня мають протилежну реакцію, спрямовані «зовні» — вони товариські, впевнені у собі, енергійні і рухливі, дають часто волю своїм почуттям і емоціям.
Такі обставини, як атмосферний тиск, вологість повітря, вітри, інсоляція (опромінення поверхні землі сонячною радіацією) також є важливими факторами впливу на людський організм.
Наявні навіть такі дані, що структура води в організмі людини є ідентичною структурі води з того місця, де людина народилася. Адже вода вбирає в себе інформацію (має пам’ять!) про ґрунти, рослини, про біологічні та енергетичні можливості місцевості. Тому поняття «батьківщина» має не лише високий смисл, але й цілком конкретний, фізичний зміст, і розривання зв’язку з батьківщиною часто згубно впливає на здоров’я людей, на їх здатність відчувати оточуючий світ і ділитися своїми почуттями з оточуючими. Це також варто враховувати при безпосередньому спілкуванні навіть з представниками діаспор.

Можливо, тому у багатьох письменників, поетів, художників, які опинилися далеко від батьківщини, виникають емоційні кризи, ностальгія, що відображається на їх творчості.
Географічні умови можуть бути також оборонним фактором, бо море, гори чи недоступні пустелі, як оточують людей, їх спільноти, впливають на виникнення держав і відповідних форм правління. Можна стверджувати, що демократичні системи розвивалися у країнах, які мали захисні природні кордони (наприклад, Швейцарія чи Ісландія), що в країнах, які мали відкриті кордони, на ранніх етапах виникла абсолютна влада.
Залежність форм державного управління від географічного району проживання етносу чітко прослідковуються А.Бароніним (див.Баронин А. Этническая психология.- К., 2000. – С.234), знаходить відображення у етнопсихології та етнополітології.

Щодо України природа розпорядилася щедро. М’який клімат, родюча земля, багаті природні надра, лісові та водні ресурси – все це було передумовою для розвитку етносу, формування стабільної психіки.
Природа наклала відбиток на формування багатьох рис національного характеру та менталітету українців. У М.Драгоманова та Б.Крупницького зустрічаються з цього приводу цікаві зауваження про зв’язок індивідуалізму зі сприятливими умовами ведення сільського господарства.
Україна, як зазначав Є.Маланюк, є водночас і «степовою Еладою», і «степовою бранкою». Є.Маланюк, як і Лисяк-Рудницький, досліджують, як ландшафт земель, в яких сформувалася українська культура, вплинув на її специфіку та долю в цілому.

Описуючи географічний ландшафт України, Маланюк констатує, що з півночі на південь він є послідовним чергуванням лісу, лісостепу та степу. Своєрідний степовий коридор, який відокремив ліс від моря, був сприятливим місцем для переміщення кочівників з Азії, і це відіграло далеко не останню роль у долі української землеробської культури. Тобто, специфіка ландшафту наших земель полягає в тому, що вони були однаково прийнятними як для землеробства, так і для розведення худоби.

Сусідство кочівників, що жили багато в чому за рахунок нападів на осілі культури, неминуче відбилося на характері самих осілих культур. Тому становлення мілітарного компоненту української культури слід вважати природною реакцією культури, що намагається зберегти свою цілісність, на агресію ззовні.
І.Лисяк-Рудницький вважав, що саме «пограниччя» українських земель, їх розташування на межі заселеної країни і так званого Дикого поля стало формуючим український національний тип фактором (пізніше ми розглянемо це як один із факторів формування українського національного менталітету).
На думку згаданого дослідника, українською людиною пограниччя був козак, що у ХVI-XVII ст. став репрезентативним типом свого народу. «У своїй суті козацтво було організацією військової самооборони населення пограничних земель, — констатує І.Лисяк-Рудницький. – Воно становило авангард української селянської колонізації, але при цьому запозичило багато тактичних засобів і звичаїв від своїх ворогів татарів».

Таким чином, географічний ландшафт українських земель опосередковано вплинув на специфіку та долю української культури, на менталітет українців, про що мова буде далі.
Стосовно «російського духу» цікавою є думка німецького філософа Освальда Шпенглера. Цей «дух» відрізняється від західного, зумовлений своєрідними історико-географічними особливостями. Зокрема, «російською душею» простір сприймається як поверхня, бо його прообраз, — степ, що ховається за горизонтом. Подумки (чи фактично) поглянемо в небо. Західною людиною воно сприймається як НЕБОЗВІД (небосвод), а російською – як НЕБОСХИЛ (небосклон).
На закінчення знову надамо слово В.Винниченку: «Непереможна, вдячна, трохи навіть містична через свою нерозгаданість любов живе в душі людини до всього того, серед чого відбувалася найкраща доба її існування – до тих людей, до тієї місцевості, до тих будинків, рослин, звірят, до всіх явищ, які сприяли, які були хоча б свідками зросту її життєвої сили. В цьому є корінь національного чуття. Через це національна свідомість і любов до своєї нації не знає ні класів, ні партій, ні віку, ні полу» (Винниченко В. Боротьба за державність України. Історія філософії України. – К., 1993. – С. 417).

Отже, роль «геопростору» не обмежуються впливом рельєфу та клімату. І коли мова йде про фактор «ГЕО», ми маємо на увазі все розмаїття параметрів географічного простору.
Залишається лише констатувати, що така ознака нації, як геопростір, як спільність території не залишається постійно. Цей «етнореал» розширюється або звужується під впливом різних причин. Тому має підставу думка, згідно якої так звані корінні народи є лише останніми прибульцями на певну територію. Але аналіз причин і фактів цього явища давайте залишимо історикам.

§ 2. МОВНА ПРОБЛЕМА МІЖНАЦІОНАЛЬНИХ ВІДНОСИН

У наш час існує понад 4561 мова. З них більш як 1400 невизнані і відмираючи. А з визнаних мов добре вивчені тільки біля 500. Але половина людей на планеті говорить п’ятьма основними мовами – англійською, іспанською, китайською, російською і хінді. Біля 45% населення планети говорить ще на кількох сотнях мов. Існують десь 250 мов, на яких говорить не більше мільйона людей. Іншими словами, на 250 мовах розмовляє лише 5% землян.

Загальна тенденція така, що у світі з часом буде все менше мов спілкування. Але ж кожна мова – це неповторна культура. Зникнуть мови – і відійдуть у Лету цілі народи з їх унікальними традиціями і звичаями. Тому вивчення національно-культурної специфіки мовної поведінки тих чи інших спільнот все більше цікавить дослідників. Свідченням величезного інтересу до цієї проблеми є виникнення нової дисципліни – ЕТНОПСИХОЛІНГВІС-ТИКИ, яка є міждисциплінарним утворенням.
Відомо, що виникнення мови стало потужним каталізатором подальшого розвитку людини як в онто-, так і в філогенезі. Завдяки їй передаються соціальний досвід і знання, культурні та моральні норми і традиції, забезпечується наступність у розвитку поколінь, набувається і передається досвід людини і спільноти.

Адже, на думку фахівців, 70% нашого часу, який ми проводимо без сну, так чи інакше пов’язані з мовою. З них слухаємо – 45%, говоримо – 30%, читаємо – 15% (все менше і менше…), пишемо – 9%. Середня швидкість мови — 125 слів за хвилину. Середня швидкість словесного мислення – 400 слів за хвилину – це мислення використовує свою внутрішню, «згорнуту» мову. Таким чином, якщо враховувати і внутрішню мову, то ми говоримо майже всі 100% нашого часу без сну.
При цьому біля 40% інформації людина акцентує, виділяє голосом. Як відмічав відомий шотландський письменник і гуморист Бернард ШОУ, слово «ТАК» можна по-різному написати двічі, а вимовити 50 разів (наприклад, голосно, тихо, коротко, розтягнуто, здивовано, захоплено, задумливо, скорботно, іронічно, злісно, тоном відповідального працівника тощо; так само і слово «НІ», чи будь-яке інше слово).

Важливо знати також, що коли живе спілкування прийняти за 100%, то десь 55% припадає на так звану «МОВУ ТІЛА»: позами, жестами, мімікою ми повідомляємо співбесіднику додаткову інформацію про наше ставлення до теми розмови та про те, наскільки цікавим для нас є сам співбесідник.
Звернемося до видатного німецького філософа ГЕГЕЛЯ: «Покачивание головой означает отрицание, ибо этим мы хотим выразить наше колебание… Вскидывание головы выражает презрение, возвышение себя над кем-то. Сморщивание носа означает отвращение, как к чему-то плохо пахнущему. Наморщивание лба служит показателем рассерженности, самососредочения в себя против другого. Вытянутое лицо делается у нас, когда мы чувствуем себя обманутым в нашем ожидании.. Впрочем, образованному человеку нет надобности быть расточительным на мины и жесты; в своей речи он обладает ценнейшим и наиболее гибким средством своего выражения, ибо язык способен непосредственно воспринимать и передавать все видоизменения представления» (Г.Гегель Энциклопедия философских наук. – Т.3.-М., — С. 213-214).
Тобто, аналізуючи жести та міміку, Гегель констатує, що в суспільстві вони поставлені на службу соціальним (як і міжнаціональним – П.С.) відносинами і певною мірою відображають рівень розвитку людини.

Має значення й те, на якій відстані (ближче – далі) ми знаходимося від співбесідника. Особливостям голосу – інтонаціям мовлення, швидкості, гучності, наявності або відсутності пауз – фахівці відводять 38%, і тільки 7% — на смисл вимовлених слів.
Вже відмічалось, що спільність мови є суттєвою ознакою нації – через мову передається основний потік інформації, а звідси – найнаочніше представлена суб’єктивна цілісність спільноти. Тому в основу сучасної класифікації народів світу покладено лінгвістичний принцип, що поділяє не народи, а їх мови на сім’ї, групи тощо.
Потреби, в широкому розумінні, тих, хто говорить даною мовою, є головним чинником розвитку мови, адже «мова – це дім буття людини» (М.Хайдеггер), мова є

— засобом спілкування – і це її найголовніша функція – тобто засобом організації обміну діяльністю, обміну думками, всіма духовними цінностями;
— інтелектуальною діяльністю нації, що здійснюється в мовній формі;
— засобом створення багаточисельних культурних цінностей, особливо тих, що проявляються у мовній і лише мовній формі: поезія і проза, драматургія і публіцистика, наука і філософія;
— засобом зберігання виражених у слові національних культурних цінностей (значення цієї функції зросло з появою писемності та книгодрукування);
— відображенням і закріпленням історичного досвіду народу, особливостей його економічного життя, оригінальних рис політичного і культурного життя, тих фактів, абстрактних понять, які накопичені спільнотою протягом віків.

Звідси – велике розходження між мовами в лексиці, значенні понять тощо, адже лексика, граматика національні (але підкреслимо – логіка є загальнолюдською), що викликає значні труднощі у вивченні іноземних мов і в міжнаціональних відносинах.
Аналізуючи національну специфіку мов, американські лінгвісти Сепір та Р.Уорф свого часу висунули гіпотезу «лінгвістичної відносності», згідно з якою мова визначає мислення, світогляд та поведінку людини. Так, Р.Уорф запропонував тезу: «Всі ми живемо в інтелектуальній в’язниці, стіни якої зведені правилами нашої мови».

На думку авторів гіпотези, всі вищі рівні мислення залежать від мови. Її структура, якою користується людина, впливає на те, як ця людина сприймає оточуюче середовище. Картина світу змінюється в залежності від мови. Хто говорить різними мовами, бачать світ по-різному, по-різному його оцінює.
Ця гіпотеза знайшла своєрідне обґрунтування також у філософії, зокрема філософії «лінгвістичного аналізу», а також у позитивізмі. Основні ідеї лінгвістичної філософії можна висловити наступним чином: філософські проблеми внутрішньо пов’язані з мовою і якимось чином «витікають» з неї, вони виникають з вживання слів, і особливо «з буденного вживання слів», або ж з відхиленням від нього. Один із представників цього філософського напрямку – німецький філософ Л.Вітгенштейн – заявив, що «межі моєї мови означають межі мого світу».

Не заперечуючи специфіки національних мов, виникає гіпотеза «лінгвістичної додатковості» (Г.А.Брутян та ін.), згідно якої мова і мислення утворюють діалектичну єдність, в якій мова, при визначальній ролі мислення, являє собою відносно самостійне явище, яке, в свою чергу, здійснює певний зворотний вплив на мислення. Тобто, на реальну картину світу немов би «накладається» мовна картина світу. І в кінцевому результаті мовне моделювання дійсності, вносячи свої корективи і доповнення в мислительні відображення реальності, приводить до більш повного, всебічного відображення картини оточуючого світу у свідомості людини.

Саме тому, підкреслюють мовознавці, вивчення іноземних мов, в широкому розумінні, є додатковим вивченням самої дійсності. Кожна нова іноземна мова змінює фокус розгляду оточуючого світу, спрямовує нашу увагу на нові аспекти попереднього знання, виступає додатковим чинником осмислення всього того, що відбувається навколо нас. Лондонські вчені, досліджуючи розумові здібності людини, встановили, що вивчення іноземної мови змінює «сіру речовину», впливає, зокрема, на сферу мозку, яка обробляє інформацію. Відомо, що мозок має здатність змінювати свою структуру в результаті збудження – це є ефектом, відомим як пластичність мозку.
Нові дослідження показують, як цей процес стимулює вивчення мов: ті, хто вивчав мови з дитинства, мають більш гнучке мислення, ніж ті, хто займався цим значно пізніше. (Мабуть, у вас є особистий досвід). Результати сканування мозку показують, що діяльність мозку (сірої речовини) вища у тих, хто володіє другою мовою, порівняно з тими, хто не говорить жодною мовою, крім рідної. Цей ефект особливо помітний у «ранніх» білінгвістів, тобто тих, хто вивчив другу мову у віці до 5 років.

У зарубіжній психолінгвістиці зібрані значні матеріали дослідження білінгвізму (двомовності). За даними ЮНЕСКО, раннє шкільне навчання дітей на нерідній для них мові на деякий час знижує показники успішності, зате потім, навпаки, сприяє прискоренню розвитку інтелекту (звичайно, за умов якісного навчання). Знання інших мов – а це сьогодні є необхідністю – не просто розширює кругозір, а й поповнює арсенал тактик мислення і збільшує тембр сприйняття. Не випадково Й.В.Гете відмічав: «Ти стільки разів людина, скільки ти знаєш мов». (Тому не просто дивними, а навіть шокуючими є висловлювання деяких вітчизняних політиків та їх «слуг — мовознавців» аж до такого, що двомовність – це шизофренія.

Отже, який звідси висновок тоді для нас? Дійсно, існують мовні відмінності суттєвого характеру. Якщо, наприклад, порівняти мову представника якогось племені і сучасної людини, то нас найбільш дивує не бідність однієї і багатство іншої мови, а майже повна відсутність у мові, а значить, і в мисленні цієї людини розгорнутих абстрактних понять. Лише один приклад. Укладачі першого словника корінних жителів Аляски не могли не звернути уваги на те, що у ескімосів до 40 найменувань такого поняття, як «сніг». Сніг білий – одне слово, падаючий – друге, сніг, по якому пройшов морж – третє, людина – четверте, але немає слова, яке б означало сніг взагалі. Не виробило мислення ескімосів такої абстракції.

МОВНЕ СВІТОРОЗУМІННЯ розрізняється у різних народів також з тієї досить поширеної причини, що в тих чи інших мовах відсутні назви певних речей. В цьому відношенні характерними є назви КОЛЬОРІВ в різних мовах, що досить часто аналізується у лінгвістичній літературі.
«Яке життя – така і мова», — заявляв Сенека. «Не можна зрозуміти мову, не маючи уявлення про умови, в яких живе та чи інша народність, яка розмовляє цією мовою», — писав Антуан МЕЙЕ.

Багатогранність слова особливо яскраво проявляється при порівнянні різних мов одна з одною. Українською ми говоримо «ГАРНА ЛЮДИНА», російською – «хороший человек, прекрасный человек»; французькою ж – лише «ДОБРА людина». Українською ми говоримо «ГАРНА ПОГОДА», російською – «ХОРОШАЯ ПОГОДА», тоді як французькою – «СПРИЯТЛИВА ДЛЯ ПОЛЮВАННЯ».

Цікава особливість сприйняття світу різними народами прослідковуються через їх мову. Наприклад, РОСІЯНИ для позначення лікувального закладу говорять «БОЛЬНИЦА, тобто, це місце, де люди «болеют» (негативний смисл). УКРАЇНЦІ ж говорять «ЛІКАРНЯ», тобто, це місце, де нас «лікують» (або ж згадати «СТОЛОВАЯ» і «ЇДАЛЬНЯ»).
Російське слово «ЖЕНА» походить від праслов’янського «ГНАТИ», тобто «гоню, поганяю». Українська ж «ДРУЖИНА» походить від слова «ДРУГ». Словом «дружина», як відомо, в давнину називали також ВІЙСЬКО КНЯЗЯ.

В англійській мові немає відмінностей між родами іменників – невже ж англійці не розуміють відмінностей між поваром і кухаркою? Чому ж в українській, російській, в інших європейських (і не лише європейських) мовах іменники мають показник РОДУ? Стосовно тварин це ще можна пояснити, бо це може бути показником статі (але й тут не все однозначне – «собака» в українській, російській – жіночого роду, а в німецькій, французькій — чоловічого). Але як зрозуміти, що про березу, ялину, сосну ми говоримо «вона», а про дуб, клен – він? Може, тому, що струнка береза своїм зовнішнім виглядом асоціюється з дівчиною, а дуб – з могутнім чоловіком? Аргумент, мабуть, безпідставний. Чому «будинок», а російською навіть «потолок» — «він», а «стіна», та й українська «стеля» — вона?
Так, може, стать визначається тим, предметом чиєї діяльності вони є – чоловічої чи жіночої? Але й тут ми бачимо багато виключень, тому подібне припущення не може нас задовольнити. Крім того, багато понять ніяк не пов’язані з розподілом праці і працею взагалі. Яким чином можна пов’язати з чоловіком і чоловічою статтю, наприклад, «потік» — він, «повітря» — воно, «ставок» — він, а з жіночого – воду, «квартира» — вона?

«Уточніть значення слів – і ви позбавите людей половини заблуджень» — закликав Рене Декарт. І не тільки заблуджень, додамо ми, а й непорозумінь. Справжнє знання мов передбачає розуміння не тільки звучання, а й смислу слів. Інакше ми будемо подібні до самовпевненого італійця, який прагнув робити висновок про незнайомі йому російські слова: слово «телятина» він тлумачив як «ніжне звертання до жінки», слово «дружище» — як грубу лайку: адже перше звучить так м’яко, а друге – аж скрегоче…

СЛОВО – безумовно, велика сила. Але варто пам’ятати (про це свідчить і ваш власний досвід), що цей союзник завжди готовий стати вашим зрадником. За образним висловом Г.Гейне, подібно до того, як випущена стріла, що розлучилася з тятивою, виходить з-під влади лука, так і слово, що злетіло з вуст, не належить тому, хто його вимовив. Згадаймо з цього приводу українську мудрість: «Слово – не горобець,… ». А японська приказка говорить: «Людині достатньо трьох років, щоб навчитися говорити, і мало шести десяти років, щоб навчитися тримати язик за зубами», тобто – говорити те, ЩО потрібно,ТАМ, де потрібно і ТОДІ, коли потрібно.

Ще один доказ специфіки кожної мови: американці зробили аналіз статистики боїв з японцями в 1941-1945 рр. і дійшли висновку, що, не дивлячись на рівність сил, вони перемагали частіше. І причину вбачають у тому, що в англійській мові середня довжина слова – 5 букв, а в японській – 13. Тобто, доки японець пояснить, що й до чого, то американець вже стріляє. Після цього з’явилася у американців звичка давати короткі назви як своїм, так і чужим явищам, речам, іменам тощо.
Але давайте підкреслимо ще один суттєвий момент. Хоч повністю вивчи словник тієї чи іншої мови, нічого не зрозумієш, якщо не навчишся думати так, як думають носії цієї мови. За приклад візьмемо реально існуючі проблеми спілкування американця з японцем. Американець надає більшого значення словам, японці ж вважають більш важливим те, що залишається невисловленим. Вживання слів – це своєрідний ритуал, який не завжди можна сприйняти буквально. Найважливішим засобом спілкування у японців є не слова, а жести, вираз обличчя тощо.

З практичного боку мовного спілкування ми знаємо, як часто невірно формулюємо свої бажання, потреби тощо. З цього приводу порада запам’ятати, як це робиться правильно. Особливо варто згадати про «закон заперечення» (не плутати з діалектичним законом «заперечення заперечення»!). Ми досить часто говоримо: «Я не буду робити це», «Якби щось не сталося» та ін. Але наше несвідоме й енергоінформаційна сфера не сприймають частку «НЕ». Її наш мозок не сприймає і виконує команду з точністю до навпаки (в психологічній літературі наведена значна кількість прикладів, що :

— словам, ЩО ПРИХОВУЮТЬ НЕГАТИВНІ БАЖАННЯ (наприклад, «кинути курити», кожний організм починає активно чинити опір);
— «ХОЧУ» — це дієслово, яке розуміється, що у вас бажаного зараз немає, а всі «бажані» дієслова мають бути в даний час. Тому замінюємо «хочу кинути курити» — «Я перестаю курити»; «хочу бути багатим» — «я багатшаю», «не хочу бути товстою» — «я стрункішаю з кожним роком».
Існують і так звані «СЛОВА – КОНФЛІКТИ», які потрібно знати і пам’ятати і при національному, і при міжнаціональному спілкуванні. В словах «повинний», «зобов’язаний» примус очевидний. І на свідомому рівні вони викликають протест. ПОГРОЗА типу «якщо ти не зробиш так, то я… » ОБРАЗА – «таке міг сказати тільки ти… » ДОПИТ: «чому так пізно». НАКАЗ – «завтра ми робимо те… » НАВ’ЯЗУВАННЯ – «так буде краще… » ПОРІВНЯННЯ: «ти виглядаєш гірше, ніж… »
ТАБУ потрібно в процесі спілкування накласти і на повторення інформації понад 4-х разів підряд, бо відбувається відторгнення інформації; на суворий наказ «запам’ятай» — несвідоме спрацює так, що буде зворотній ефект; на повторення чогось «вголос», бо це дасть протилежний ефект. І якщо вас образили, то повторюйте ці образливі слова декілька разів підряд – вони самі «вилетять» з вашої голови…

Яка ж «мовна картина» сучасної України? В результаті опитування 2215 чоловік у всіх регіонах країни у жовтні 2006 р. встановлено, що українською мовою в різній мірі володіють 86% наших співвітчизників, російською – 92%. Одночасно вільно спілкуються українською мовою 57% опитаних, на достатньому рівні – 29%, погано – 11%. Зовсім не можуть говорити державною мовою 3% респондентів. Стосовно показників російської мови, то ці показники склали відповідно 68%, 24% і 1%. Згідно отриманих результатів, 52% опитаних висловились за те, що в Україні було дві державні мови, 45% — проти цього. І якщо у свій час російська мова була мовою міжнаціонального спілкування в багатонаціональному СРСР, то, мабуть, вона має бути не «другою державною», а офіційною мовою з функцією мови міжнаціонального спілкування в багатонаціональній Україні та в регіонах СНД.

Особливої уваги вимагає вияснення глобальної ролі АНГЛІЙСЬКОЇ МОВИ у світі і, відповідно, в Україні. Її роль може бути історично пояснювальною. Досить згадати, що ця мова як мова населення Великої Британії з’явилася в результаті складного змішання мов багаточисельних різноплемінних завойовників: іберійців, кельтів, римлян, бритів, англосаксів, скандинавів. Вони змінювали один одного, зміщувалися між собою.

Після відкриття і завоювання англосаксами Північної Америки «розпалені» американським золотом їх банкіри спрямувалися на Індію, яка стала «перлиною Британської імперії». Далі настала черга і Австралії з Новою Зеландією, які доповнили її тихоокеанські володіння. Англійська мова стала світовою особливо після проникнення на африканський континент, де вона зустріла досить сильний французький опір, який можна порівняти з опором Іспанії в Центральній і Південній Америці.

Ще декілька думок з приводу статусу української мови. На жаль, ми «не звикли думать – звикли говорити» (Л.Костенко). Тому безвідповідально звучать досить часто заяви про те, що ті, хто не хоче вчити українську мову, тільки й очікують, щоб знову зрадити Україну, їх треба змушувати вивчати мову! (Ось так. Цілком «демократичний» примус), щоб вони на кінець зрозуміли, що вони – українці» — з заяви одного із представників львівської інтелігенції. А примусовість – згадаймо щойно висловлене — нав’язування, наказ – це конфліктність. Признаючи важливість «найдавнішої національної ознаки – народної мови – як засобу морального зв’язку між людьми» (за М.Драгомановим), не варто забувати, що примус породжує опір, вороже ставлення тощо.
Жодна національна мова не може існувати на основі лише власних виразових засобів. Тому законом розвитку мов є ЗАПОЗИЧЕННЯ. Як правило, з чужих мов запозичуються:

— наукові та культурні терміни (в українській мові, за даними фахівців, 10% запозичених наукових термінів),
— назви рідкісних тварин, явищ, речей (російське слово «спутник», англійське «сателіт», французьке «одеколон», австралійське «кенгуру» ввійшли у словники майже всіх народів світу).

Слова в українській мові, які запозичені з польської, складають значну частину лексики: білизна, блискавка, брама, будинок, паркан, розпуста тощо. Запозиченими є навіть такі, на перший погляд, типово українські слова, як галас, видатний, посада, ґудзик, кав’ярня тощо.
Іноземні слова ордами вторгаються зараз у нашу мову. Через засоби масової інформації ведеться нещадна боротьба проти російської мови і все більше поширюється «англо-польсько-українська мова». Замість «міліціонер» звучить польський «міліціянт», «гума» — польське слово, а в словниках ще 1995 р. була «резина», «гелікоптер», «краватка»; «посольство» стало «амбасадою»… Подібних прикладів можна навести величезну кількість.
Іноземні слова діють на рідну мову двояко: по-перше, вони ЗБАГАЧУЮТЬ її – збагачують назвами, яких немає у рідній мові (наприклад, нерви, поет, криза), і це головна причина, за якої мова немов би «притягує» до себе такі іноземні слова.

Таке збагачення мов – найважливіший закон їх життя, норма, й воно відбувається тим сильніше, чим тіснішими є міжнаціональні зв’язки. Але при цьому важливо – і потрібно – щоб збагачення мов не збіднювало їх духу, не породжувало у людей і в мовах психологічних і психічних вад.
Спостерігається й таке, коли іншомовні слова і ЗБАГАЧУЮТЬ, і ЗБІДНЮЮТЬ мову – збагачують своїм смислом, а збіднюють звучання – як, наприклад, слова «психологія», «екстрасенс», «синхрофазотрон». Коли таких слів мало, їх чужоземність не дуже отруює дух мови, а смислова користь від них більша, ніж психологічна й естетична шкода. Але коли таких слів багато, дух чужоземності в мові різко зростає, і рідна мова починає немов би віддалятися, відчужуватися від людей. З початком же НТР іноземні слова почали лавиноподібне вторгнення. І зараз в Україні, про що йшлося раніше, ми бачимо експансію слів, особливо англомовних. «Повінь» цих слів є лихом перш за все не для мови, а для людської психіки.

В процесі міжнаціональних відносин доцільно пам’ятати, що у сучасному світі є три підходи до іноземних слів.
Перший – так звана «СХІДНА ГОСТИННІСТЬ», коли, образно кажучи, двері відкриті майже кожному «прибульцю», як, наприклад, в російській та українській мовах, особливо у сфері філософії, психології, інших галузях науки; внаслідок цього наукові та науково-популярні журнали (або, точніше, — багато з них) можна зрозуміти лише зі словниками іноземних слів – така там повінь латинізмів та англіцизмів.

Другий – образно можна відобразити, як «ЗАЛІЗНА ЗАВІСА», або ж «КОРДОНИ НА ЗАМКУ», як наприклад, в Ісландії: жодне слово іншомовного походження не отримує тут «в’їздної візи», все без винятку перекладається ісландською мовою. Це зворотна крайність «східної гостинності», вона подібна до слов’янського ПУРИЗМУ ХІХ ст. (слово «пуризм» походить від латинського «пурус» — чистий; отже це рух за чистоту мови). Пуристи виступали майже проти всіх іншомовних слів, навіть проти тих, які збагачують мову. Вони, як в’їдливо про них говорили, замість «Франт в калошах идет по бульвару в театр» писали: «хорошилище идет по гульбищу на ристалище в мокроступах». Це вже націоналістичний варіант. Щодо України можна констатувати, що відбувається одночасно і «гостинність», і подібний «пуристичний» підхід, формується мовна політика.

Третій, найоптимальніший варіант – «ЗОЛОТА СЕРЕДИНА» — прагне проводити французька академія літератури й мистецтва. Один раз за декілька років тут складається список чужоземних слів, які не рекомендується застосовувати в офіційній мові, на радіо, телебаченні, у школі. Передбачаються навіть відповідні санкції. Але, за визнанням самих французів, нашестя англо-американських слів не слабшає, тому продовжується боротьба проти «франглійської мови», або, як вони говорять, «франгле».

Дискусійний характер має також проблема впливу на мислення таких пов’язаних з ним складових культури, як мова і ПИСЕМНІСТЬ. Адже різні системи письма – ієрогліфічна і фонетична – включають в процес їх вживання різні КОРИ ЗОНИ ГОЛОВНОГО МОЗКУ. Спеціальні дослідження дають підставу вважати, що писемність, наприклад, на українській і китайській мовах, «заснована на різних констилляціях зон мозку» (А.Лурія, видатний психолог).
Запозичуються всіма мовами також НЕОЛОГІЗМИ, список яких (по рокам) опублікувала британська «Дейлі телеграф»:

1921 р. – народилося слово «ПОП-КУЛЬТУРА».
1926 р. – слово «КІЧ».
1929 р. – «СЕКС» як фізична близькість.
1935 р. – вперше з’явилося слово «РАСИЗМ».
1971 р. – захисники природного середовища названі «ЗЕЛЕНИМИ».
1974 р. – дебютне вживання слова «ПАНК».
1979 р. – з’явилося «КАРАОКЕ».
1987 – з’явилася «ВІРТУАЛЬНА РЕАЛЬНІСТЬ».

Звернемося тепер до такого явища, як опосередковане міжнаціональне спілкування, тобто до перекладів.
Вже підкреслювалося, що кожна мова є своєрідною, самобутньою і неповторною системою зовнішніх відмінностей і разом з тим – індивідуальною, самобутньою й неповторною системою знань. Якщо науковий текст принципово не викликає особливих труднощів при перекладах, то деякі види художніх творів практично не можуть бути перекладеними. Адже переклади одного й того ж тексту розрізняються у залежності від характерних рис тих націй, мовами яких ці переклади здійснені. Ми часто забуваємо, що перекладач повинен перекладати не тільки з однієї мови на іншу, але й з однієї культури в іншу. А еквівалента тієї чи іншої ідеї інколи просто не існує в іншій культурі.

Як приклад, розглянемо вірш видатного польського поета Адама МІЦКЕВИЧА і його переклад, зроблений геніальним Олександром ПУШКІНИМ російською мовою. Обидва автори, погодьтесь, є найяскравішими представниками своїх народів. У Пушкіна є цілий цикл віршів – «ИЗ МИЦКЕВИЧА», що свідчить про глибокий інтерес, знання і розуміння матеріалу, з яким працював перекладач. Тому він повністю передає зміст, ідею та емоційно-естетичний образ оригіналу, хоч і допускає ряд змін для відповідного впливу на російськомовного читача.

Ці зміни стосуються, перш за все, оцінки критеріїв сукупності уявлень кожного народу про ЖІНОЧУ КРАСУ.

А. Міцкевич	О.Пушкін
—         — Білизна шкіри красуні порівнюється з МОЛОКОМ – тобто, ніжне, білосніжне, рухливе;-         — БЛИСК ОЧЕЙ красуні порівнюється із БЛИСКОМ ЗІРОЧОК – грайливих, пустотливих, звабливих;-         — КОХАНА ДРУЖИНА – полька є БРАНКОЮ, тобто ПОЛОНЯНКОЮ.	—                    Порівняється зі СМЕТАНОЮ; біле, але міцне (кріпке), пишне;-                    ОЧІ КРАСУНІ – наче СВІЧКИ-тобто таємничі, загадкові;    —         КОХАНА – це ЦАРИЦЯ.

І звучить це в перекладі О.Пушкіна так:
Нет на свете царицы краше польской девицы,
Весела – что котенок у печки –
И как роза румяна, и бела, как сметана
Очи светятся, будто две свечки!

Крім проблеми мовного міжнаціонального спілкування, людство сьогодні дожило до такого стану, коли лексикон різних статей, тобто ЧОЛОВІКА і ЖІНКИ однієї мовної гурпи має стільки особливостей, що представникам різних статей часто-густо важко зрозуміти свого партнера. Тому німецьке видавництво ЛАНГЕНШАЙТ оголосило, що планує вже у цьому році видати ПЕРЕКЛАДАЧ ДЛЯ ЧОЛОВІКІВ, в якому буде пояснений підтекст фраз, сказаних представницями протилежної статі, хоч і однієї національності. В німецько-жіночому і жіночо-німецькому словнику фрази будуть поділятися тематично, що має допомогти чоловікам швидко знаходити смисл сказаного жінкою.

Поясненням незрозумілих представникові іншої статі фраз займається і знаменитий словник англійської мови, що видається в Оксфорді. Наприклад, вираз жінки «день поганої зачіски» означає «невезучий день», а «повний монті» — роздягання догола.
Не лише фахівці, але всі ми знаємо, що значна частина наших співвітчизників розмовляють не чистою українською мовою (як і російською), а так званим СУРЖИКОМ. Він може бути не лише українсько-російським, а й українсько-англійським чи українсько-німецьким тощо, виникає у так званих «СУРЖИКОНОСЦІВ» в результаті відсутності мовної культури, формується як в побуті, так і в процесі шкільного навчання.
Коли мова йде про проблеми міжнаціонального мовного спілкування, не можна обійти і таке мовне явище, яке вважають притаманним перш за все росіянам, але й українцям, як НЕЦЕНЗУРЩИНА, тобто МАТ.

Про його походження до цього часу точаться суперечки. Є версія про монголо-татарське походження мату, прихильники якої вражають, що русичі перейняли іноземні слова «від лютої ненависті» до загарбників. Так, матерне слово, що означає статевий акт, у перекладі на татарську начебто означає «одружуватися».
Більшість же дослідників вважає, що мат – продукт національний, породження нашої з вами слов’янської культури. Так, лайлива назва жінки легкої поведінки виводиться з досить пристойного слова «блуд», яке ще з давнини означало втрату шляху, дороги. З часом воно набуло ще одного значення – втрату морального шляху, безпутство. Саме цей відтінок став загальною назвою «жриць кохання». Відповідне слово з трьох букв, яке й сьогодні можна зустріти в будь-якому несподіваному місці – від парканів до туалетів – має багато спільного зі словом «ховати». В старі часи наказовим способом його вимовляли по-іншому: за аналогією зі словом «кувати» — «куй» або «давати» — «дай».

Отже, на думку деяких дослідників, своїм народженням ненормативна лексика зобов’язана язичницьким ритуалам, під час яких наші предки молилися богині плодючості Мокоші, відповідальній за «нижню частину світобудови». Іншими словами, мат був немов би спеціальною мовою, якою наші далекі предки спілкувалися з потойбічними силами. Нічого безсоромного в цих словах не було. Але з переходом до християнства все змінилося – нова релігія суворо заборонила культ тіла і відкидала все, що пов’язане з язичницькими святами, а тому статева сфера життя людини стала соромною. Саме вона начебто лягла в основу всіх непристойностей, які існують нині.
За словами однієї з дослідниць, шевці (рос. «сапожники») давно вже не займають першого місця по вживанню мату. Їх начебто «обігнали» хірурги, солдати і тюремні наглядачі, що пов’язане з психологічними ат фізичними перевантаженнями. Досить мало на сьогодні досліджені проблеми нецензурщини, мату, характерного для сучасної молоді, в тому числі, на жаль, і студентської.

Законом «Про російську мову, як державну мову РФ» російська Дума заборонила вживання образливих слів відносно раси, професії, соціальної категорії, вікової групи, статі, мови, релігійних, політичних та інших переконань громадян, а також вживання нецензурних слів і виразів (до цього переліку входить і заборона вживання іноземних слів та словосполучень за «наявності аналогів у російській мові»).
В Україні феномен «забороненої лексики» відсутній навіть у проекті. Але один із співробітників Інституту української мови якось заявив, що існують окремі слова, позначені у словниках як «образливі для певної нації», наприклад, слова «жид», «чурка», «москаль», «кацап» тощо. Виключенням є лише випадки, коли біля самого слова є пояснення, що воно не має образливого значення. Наприклад, в останніх виданнях «КОБЗАРЯ» Т.Шевченка окремо вказується, що слово «москаль» у його контексті не є лайливим позначенням росіянина, а типове для тих часів позначення солдата російської армії.

Зверніть увагу й на те, що слова мають енергетичне наповнення, за ними стоїть образ, сутність. Ті слова, які ми вимовляємо або пишемо, за допомогою яких ми думаємо, несуть у собі величезний енергетичний заряд. Ці слова впливають не тільки на ту людину, яка слухає, але й на ту, яка говорить.
З цієї, дещо несподіваної, на перший погляд, позиції, мабуть, можна оцінювати сократівські слова «ЗАГОВОРИ, ЩОБ Я ТЕБЕ ПОБАЧИВ». Слова є частиною нашого духовного світу, по тому, як людина говорить, які слова вибирає, можна робити висновок про її духовний розвиток і про рівень її розвитку в цілому. Порівняйте, як розмовляє неук і вчений, — різниця очевидна.

Слова використовуються з різною метою, за допомогою деяких слів людину можна образити, можна обдурити, можна заманити в пастку, а можна й похвалити, або зробити людину нещасною, чи щиро зізнатися їй у коханні.
Зробимо висновок: ПУБЛІЧНА МОВА – особливо мова підручників, телебачення та радіо – «ліпить» за своїм образом і подобою буденну мову сотень мільйонів людей, особливо молоді. Її мертва сухість віднімає у нас радість і насолоду від мови – від її соковитості, влучності, образності. У рідній мові кожне слово – сплав смислу і образу, гібрид значення і почуття. Ми говоримо «темрява» — і звук слова пробуджує в нас моментально відчуття чогось важкого, холодного, навіть неприязного. Ми говоримо «вагомий» — і в нас радісно висвічується відблиск слова «вага»…
Кожне слово проноситься через нашу думку як миттєва комета, у якої є ЯДРО – СМИСЛ, і ХВІСТ – ПЕРЕЖИВАННЯ ЦЬОГО СМИСЛУ, відчуття від нього. Всі ви знаєте, що мова – знаряддя спілкування, але вона, про що ми здебільшого не задумуємося, – ЗНАРЯДДЯ ВІДЧУТТЯ.
Ми сприймаємо слово двояко – свідомість ловить смисл слова, тобто ядра комети, несвідоме – підсмисл, тобто, хвіст комети. Кожне слово рідної мови діє на нас видимо і невидимо, кожне породжує, подібно до камінця у воді, кола у свідомому і несвідомому, у думці і почуттях. Цей подвійний вплив є нормальним психологічним механізмом, через який мова дає нам і ЗНАННЯ ЖИТТЯ, і ВІДЧУТТЯ від нього.

Іноземне слово є для нас просто, образно кажучи, «безхвостою кометою», одне лише смислове ядро без шлейфу почуттів. Це стосується більшості слів наукової й публічно-офіційної мови. Серед іншомовних слів, і побутових, і наукових, є багато приємних або красивих за звучанням, і на них немов би накинута вуаль загадковості, романтичності: наприклад, планета, енергія, кратер, менталітет… Подібні слова збагачують мову психологічно, несуть у собі світлий заряд відчуттів. Але частіше наукове або офіційне слово (типу, «реконструкція», «адаптація», «тенденційний» тощо) є голим, мертвим словом, навколо якого не світиться ореол відчуттів, що оточує кожне рідне слово, який народжується з раннього дитинства.

Таке іншомовне слово впливає на нас головним чином лише своїм смислом, воно є для нас інформацією, «голим» повідомленням, – без відчуттів. І сприймає таке слово одна лише свідомість, а в несвідомому, на тому місці, де повинна була б проблискувати миттєва радість взнавання, — німа пустота, в ній спалахує болісне для людини відчуття чужородності, гіркота від того, що не спрацював механізм МОВНИХ РАДОЩІВ – виключно важливий, народжений ще у дитячому віці психологічний механізм. «МОВНА РАДІСТЬ» — одна із центральних людських радостей, один з головних душевних чинників, які «вирощують» у людині людину.
Тому сучасне катастрофічне вимирання мовної радості, її нестача, очевидно, з такою ж силою «розлюднює» людей, з якою ця ж радість олюднює їх.
Отже, мова і національна психологія тісно пов’язані між собою. Оскільки в мові відображається національна психологія мислення, то в таємниці національної душі ми можемо проникнути тільки через її мову. Висловлюючи певну думку, людина користується словами НЕСВІДОМО, концентруючи увагу тільки на змісті самої думки. Тобто, «автоматичність» користування мовою має бути звичкою, як, скажімо, ходіння, жестикуляція, міміка тощо. На думку психолога Д.Овсяниково-Куликівського, все, що функціонує у несвідомій сфері, економить нашу енергію. Отже, мова і національність, які діють несвідомо, автоматично, виступають як особлива форма збереження і накопичення психічної енергії.

Отже, ми ще не бачимо ПСИХОЛОГІЧНОЇ РОЛІ МОВИ – її другу всезагальну роль. Ми сприймаємо і розуміємо мову плоско – лише як знаряддя спілкування, носія інформації (така собі всезагальна азбука Морзе).
Ми ще не усвідомили, що мова – це зодчий людських душ. Наше ставлення до мови є частиною сучасного допсихологічного ставлення до світу. Кожне слово, яке входить у душу дитини (раніше вважалося – після народження, за сучасними даними – до народження), стає своєрідною мікрочастинкою її душі, психологічною клітинкою її психіки. Слово – як згусток смислу і почуття – це психологічна речовина, з якої створюється тканина людської душі.

Слово за словом мова вживляє у людину згустки людського розуміння життя – все розмаїття людських почуттів, весь космос людських думок. Мова – одна із матерів, причому головних, людської душі; її батько – заняття людини, її спосіб життя. І протягом всього життя мова, разом зі способом життя, настроює і перебудовує нашу психіку, лікує її або ж калічить несвідоме і свідоме.

Закінчимо невеликим екскурсом у сучасний стан української мови, слідом за відомим політиком поставимо питання: невже всі ті, хто стоїть на «сторожі мови», ці так звані вітчизняні «патріоти» (знову згадаємо Лесю Українку!), не бачать її спотворення рекламою типу «світ диванів», «світ шин», «світ колготок», чи «світ взуття», або «відірвись на повну»? Невже вони не чують з екранів ТВ «спеціяльні» тексти, в яких звучать в «телеетері» повідомлення про зустрічі когось із VIP’ів, «достойників на летовищі»?

Якщо ми «патріотично» розповсюджуємо діалектизми, які, безперечно, урізноманітнюють мову, виникаючи на межі мовних груп, то це не означає, що вони універсальні, вони мають регіональний характер. І, заглядаючи у «Великий толковий словник сучасної української мови», що містить 170 тисяч слів, ми знаходимо там такі коментарі:

— «ЕТЕР» – поетична форма слова «ефір», власне, місце, де знаходяться ангели;
— «ЕФІР» же – це простір, в якому розповсюджуються радіохвилі;
— «ЛЕТОВИЩЕ» — західноукраїнський, запозичений із польської синонім слова «АЕРОДРОМ».
А як дивно звучить у ЗМІ, зокрема на ТВ, «НАЖИВО»…

Всі вище наведені положення, факти, поради тощо свідчать про те, яким складним і тернистим може бути процес мовного міжнаціонального спілкування. І плідно здійснюватися він може лише шляхом глибокого вивчення іноземних мов, мовної практики.
А в діловій сфері спілкування сьогодні потрібні в першу чергу не просто перекладачі, а фахівці, які володіють іноземною мовою.

§ 3. КУЛЬТУРА, ТРАДИЦІЇ, ЗВИЧАЇ І ПРОБЛЕМИ МІЖКУЛЬТУРНОЇ КОМУНІКАЦЇ

Кожний народ створює свою особливу, неповторну культуру. Розмаїття культур є характерною особливістю розвитку сучасної цивілізації. Культури різних народів відрізняються між собою мовою, символами, способами спілкування та діяльністю, художньо-чуттєвим відтворенням світу, міфологією і релігією, мораллю і правом тощо.

«Кожній культурі властивий індивідуальний спосіб бачення та пізнання світу», — вважав німецький філософ О.Шпенглер. – «У кожної є своя доля, власна, своєрідна природа…, власний тип історії, в стилі якої індивід безпосередньо спостерігає, відчуває та переживає загальне і особисте, внутрішнє і зовнішнє, всесвітньо історичне та біографічне становлення» (Шпенглер О. Закат Европы: очерки морфологии мировой истории. – М., 1993. – С, 89).
Отже, у національній культурі відбивається насамперед спосіб світосприйняття народу, його світорозуміння, що особливо позначається на мистецтві та філософії (адже немає національної фізики, хімії, біології, але є українська, російська, англійська чи французька філософія).

Проте головним фактором творення людського в людині є МОВА, саме мова є основою загальнолюдського в розмаїтті культур. Але водночас це мова певного народу, що закладає основи різноманітності, багатоманітності культур, що підкреслювалося в попередньому параграфі. Отже, культура одночасно і об’єднує, і роз’єднує людей, що створює проблеми міжнаціонального спілкування, відносин.

Мова і культура взаємообумовлюють, у певних умовах переходять одна в одну, але їх не можна ототожнювати. Тому неправомірно з боку деяких культурологів, а особливо – творчих працівників, дотримуватися тези «національна культура = мова». Адже у тих видах культури, які не знаходять безпосереднього виразу у мовній формі (живописі, музиці, скульптурі тощо) національна мова і національна культура опосередковуються. Але навіть ці види культури не можуть існувати без мови, тому що естетичні погляди, ідеї, які лежать в основі творів образотворчого мистецтва, архітектури, скульптури тощо, виникають у свідомості людей на основі мовного матеріалу, сприймаються від попередніх поколінь і передаються наступним за допомогою мови.

Таким чином, у національній культурі (а безнаціональних культур немає) національні особливості виявляються не лише в мові, а й в інших чинниках, в багатоманітності компонентів: у національному КОЛОРИТІ, специфіці ЖИТТЄВОГО МАТЕРІАЛУ, який відображається у творах духовної культури, зокрема – ІСТОРИЧНІ та ПРИРОДНІ УМОВИ, ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ НАЦІЇ, ЇЇ ПОБУТОВІ ТРАДИЦІЇ та ЗВИЧАЇ, національні особливості ПСИХОЛОГІЇ, ВИРАЗОВІ ЗАСОБИ, характерні для спільноти. Тобто, в єдності як етнічного, так і соціального.

Індивідуальне національне самовизначення має глибокі підвалини. Це і образ рідної ПРИРОДИ (згадаймо один із попередніх розділів), і рідний мелос, ритміка (національні ТАНЦІ), КОЛОРИСТИКА і СИМВОЛІКА (національні орнаменти), це і національна кухня і багато інших.

Національний колорит характерний для багатьох елементів, форм у всіх видах МИСТЕЦТВА. Чітко розрізняється, наприклад, інтонаційний лад російської пісні й італійської, мотиви українського орнаменту і французького. Один і той же жанр літератури – РОМАН – в Україні інший, ніж у Франції, Англії чи Китаї. Порівняймо ГУМОР український, російський, французький чи англійський. Національно самобутній фольклор різних народів, анекдоти як вид фольклору, особливо, в даному випадку, — про національний характер, психологів тощо.

Український гопак національний, російський перепляс, вірменський джейрані, дагестанська лезгінка, білоруська лявониха є конкретними національними формами прояву ХОРЕОГРАФІЇ.

ДУМИ є конкретними національними формами української культури, у росіян такою формою виступають БИЛИНИ і ЧАСТУШКИ, у таджиків – РУБАЙ, лезгін – МААНІ. Вірші Омара Хайама наповнені метафорами й афоризмами. Художні образи М.Лермонтова, напрочуд конкретні й предметні, одрізняються від образів Т.Шевченка.
Національна специфіка проявляється також у всіх сферах ПОБУТУ (тут ми входимо у сферу матеріальної культури) – в житлі, формах заселення (важко уявити собі українське степове село в Карпатах чи горах Криму або ж гуцульське село в степах України). В ЖИТЛІ проявляються особливості природи, досвід народних майстрів, традиційні форми роботи з природними матеріалами, найпоширенішими на території розселення нації.

Якщо порівняти народну АРХІТЕКТУРУ України, Росії, Кавказу, Середньої Азії, то можна побачити, яку роль у формуванні національної своєрідності відігравав основний місцевий будівельний матеріал: в українському Поліссі, наприклад, дерево, в степовій частині країни – саман чи каміння тощо.
Архітектура кожного народу (а вона є престижем нації) невіддільна від природного оточення. Рельєф, про що говорилося раніше, впливає не лише на планування і зовнішній вигляд міст і селищ, але й на тип окремих будівель. Колорит природного оточення також виявляється у використанні кольору і кольорових співвідношень в архітектурі.

Всі ці національні особливості необхідно враховувати в процесі міжнаціонального спілкування. Але розглянемо деякі суттєві моменти як групових, так і особистісних відносин.

Цікавим є пояснення відмінностей англійської й американської дипломатії у відносинах з азійськими і африканськими країнами. АМЕРИКАНЕЦЬ з дитинства обертається у світі машин і в своїх стосунках з людьми інших культур будує для себе модель, засновану на суворій логіці машин, відкидаючи все суб’єктивне, особливо, на його погляд, ірраціональне. АНГЛІЄЦЬ із хорошої сім’ї (а саме з таких походять дипломати) з дитинства має справу з кіньми і собаками. Він знає, що реальний світ складніший, ніж машини, і створює моделі поведінки більш гнучкі, здатні адаптуватися до поведінки партнера.
Своєрідний досвід ТРУДОВОЇ ДІЯЛЬНОСТІ, що склався в межах національної культури, сприяє високій результативності діяльності за одних обставин, але не дозволяє досягти подібних результатів за інших. Звернемося до ґрунтовно вивченого етнографами досвід у розвитку США. Там етнічні групи продовжують відігравати певну роль у професійно галузевому розподілі праці.

Так, серед німців наявна більш помітна, ніж у вихідців з інших країн, частка фермерського населення, мігранти з Великої Британії дали США особливо багато гірників; італійці – будівельників, греки – кондитерів; серед поляків особливо багато працівників автомобільної промисловості, а індіанці-мохавки спеціалізуються як верхолази.

Особливості культури можуть визначати діаметрально протилежні оцінки одних і тих же вчинків. В дослідженнях американського психолога Р.Левайна та його колег виявлено, що американці схильні вважати процвітаючими тих людей, які ніколи не запізнюються, порівняно з тими, які запізнюються інколи, а особливо з тими, які постійно не пунктуальні. Бразильці ж вважають, що найбільш процвітаючими є ті люди, які можуть дозволити собі запізнення. Це вимагає особливої уваги в процесі безпосередніх, особливо ділових, відносин.

В європейському мисленні людина – активне, діюче начало, тобто це мислення антропоцентричне, а в східному людина – пасивне, націлене на внутрішній світ начало.
Різні народи називали СУЗІР’Я по-різному, в залежності від національного світосприйняття й навіть господарської діяльності. Так, стародавні греки, які тисячоліттями вигодовувалися козячим молоком, назвали зірковий ланцюжок молочним шляхом, який пролився з вимені кози. Наші чумаки бачили розсипану ними по шляху з Криму сіль, зірки в сузір’ї Великої Ведмедиці здавалися возом, казахам – прив’язаним конем, стародавнім єгиптянам – гіпопотамом.

У відносинах людей різних національностей виявляється різне ставлення до СМЕРТІ. Згадаймо дещо з історії. Стоїки й аскети життя на цьому світі витлумачували лише як короткий сон, після якого настає «неспання на тому світі». У Давньому Римі своє життя сприймали як можливість прославитися, «ввійти в історію» (на пам’ять приходить Герострат). Саме це було визначальною цінністю для римської знаті. Ті з них, хто відчував, що вже ввійшов в історію, смерті не боялися. Аристократи Середньовічної Європи до життя підходили, як до веселої прогулянки, переповнено всілякими пригодами. Мусульмани смерть за Аллаха чи свій народ розцінюють як велике благо для себе, тому що вірять: така смерть відкриває дорогу до раю. Смерті не боялись запорожці: їх пронизував дух жертовності у боротьбі за віру Христову і за Україну.

Вирішенням проблеми життя і смерті (окрім кохання) пронизане все мистецтво і література. І, як бачимо, у різних людей ставлення до життя та смерті різне, воно залежить від типу культури, традицій і навіть моди. Однак найбільше тут важить світогляд.
Звернемося ще до одного прикладу прояву національного в культурі. Сприйнятливість японців стосується в основному форми, а не змісту. Вони залюбки легко запозичують елементи матеріальної культури, але у сфері культури духовної їм притаманне не наслідування, а консерватизм, не сприйнятливість, а замкнутість.
Звернемося й до інтимної сторони людського життя – кохання, шлюби між представниками різних націй чи рас. З точки зору генетики, поєднання деяких далеких генетичних ниток освіжає й посилює найрізноманітніші достоїнства людини – фізичні, нервові, розумові, емоційні. Але у сфері психологічній, ціннісній, — тут є і переваги, і свої небезпеки. Адже різниця між ними – у характері, звичаях, звичках як складових культури значно більша, ніж у людей з однієї країни. Ця різниця двояка: вона може або посилювати цікавість подружжя одне для одного, збагачувати подружнє життя, або ж стримувати їх вживання, робити важчою сумісність. Звідси – необхідність врахування цих особливостей при міжнаціональних шлюбах.

Прикладом національної своєрідності може слугувати ГОСТИННІСТЬ і її національні форми: українська, російська, західноєвропейських народів, американців тощо. Тому (як порада!), запрошуючи в гості іноземця, гостинні господарі по можливості повинні ознайомитися зі звичаями й особливостями тієї країни, громадянин якої прийде в їх помешкання.

За столом іноземці повинні чергуватися з іншими гостями з урахуванням віку, знання мов, спільних інтересів. Тим самим можна уникнути відокремлення, створити дружню атмосферу. За давньою традицією гостинності іноземним гостям за столом завжди надається певна перевага в черговості обслуговування, поздоровлень і тостів. Але ця турбота про іноземців не повинна обмежувати інтереси інших гостей.

Насамкінець звернемося до сфери безпосереднього спілкування людей. Коли говорять між собою дві людини – носії однієї культури, наприклад, українець з українцем чи німець з німцем, то будь-яка найпростіша вказівка типу «піди на кухню і приготуй собі сніданок» доповнюється у свідомості самою обстановкою кухонного начиння (зокрема, посуду), набором продуктів, які самі по собі несуть інформацію, зрозумілу у контексті даної культури.

Для людини ж іншої культури, наприклад, ескімоса чи евенка, така інформація буде відсутня, навіть якщо загальний смисл мовної вказівки їй зрозумілий. І навпаки, коли він (ескімос) входить у безлюдну хатинку в тайзі, то розуміє інформацію, залишену його попередником у вигляді предметів культури, тоді як той же українець чи німець в подібній ситуації може бути абсолютно безпомічним.

Про те, що світ людського життя постійно змінюється, знають всі, хто знайомий з історією. Але у цьому процесі є певні вузлові моменти, які суттєвим чином змінюють його обличчя. Такими моментами є долання або вихід за межі етнічних, національних, регіональних, континентальних культурних світів і формування такої свідомості і культури людини, які базуються не на відокремленості людських культурних світів один від одного, а на їх єднанні, взаємодоповненні, діалозі. Тому американський антрополог Е.ГОЛЛ назвав культуру «поєднуючою ланкою між людьми», що підкреслює комунікативну функцію культури, а його співвітчизник С. ГАНТІНГТОН, — «силою, що одночасно і об’єднує, і викликає ворожнечу», тобто роз’єднує людей. Адже культура спільноти має неповторні риси і водночас є конкретно-історичною формою загальнолюдської культури, яка не існує поза національною визначеністю кожної культури. І кожний народ вкладає у світову скарбницю культури свій власний діамант.

Слушною з цього приводу є думка Д.АНТОНОВИЧА про те, що «необхідною передумовою культурного розвою кожного народу є можливість єднання з іншими народами і можливість взаємного обміну культурними здобутками і культурними цінностями. Здатними до культурного життя і розвою можуть бути тільки ті народи, що здатні сприймати культурні впливи, сприймаючи їх активно, пристосовуючи сприйнятий матеріал до свого вжитку, обертаючи світовий культурний чинник у чинник національної культури» (Антонович Д. Вступ // Українська культура: лекції за редакцією Дмитра Антоновича. – К., 1998.- С. 21-22).

Що ж відбувається у сучасній Україні? Полем змін у нас стали передусім
— вітчизняна історія,
— культура,
— суспільні науки.

Відбувається небезконфліктне, але активне переосмислення ролі і значення ключових подій та провідних постатей вітчизняної історії, трансформація так званого канону імен і творів української літератури і мистецтва. Зміни втілюються у таких практиках, як «реабілітація» та повернення в обіг раніше заборонених чи небажаних митців і творів, зміни в музейних композиціях, створення нових музеїв та заповідників, встановлення пам’ятників діячам та подіям, котрі раніше розглядалися як політично неприйнятні, а також, зокрема, у деяких регіонах України, — руйнування, знесення багатьох пам’ятників діячам радянської доби, врешті, перейменування вулиць і навіть міст, що трактується, на відміну від країн Центральної та Східної Європи, не як ДЕ-КОМУНІЗАЦІЯ, а як ВІДНОВЛЕННЯ ІСТОРИЧНОЇ ТОПОНІМІКИ тощо.

Соціологічні дослідження свідчать, що за минулі 18 років змінилась структура й характер культурної діяльності та дозвілля наших громадян. Інтенсивно розвиваються нові елементи культурної діяльності та дозвілля, інтенсивно розвиваються нові елементи культурної сфери, такі як шоу-бізнес, музична індустрія, індустрія розваг , що часто носять стихійний характер або відбуваються за сценаріями, які написані не в Україні.

З одного боку, ці зміни природні, оскільки вслід за змінами суспільства змінюється і його дозвілля. Але з іншого боку, виникає і небезпека, що майнова прірва між багатими та бідними тільки поглибиться прірвою культурною: реальна загроза, що невдовзі «високе мистецтво» — опера, концерти провідних виконавців (популярних чи академічних), комфортабельні кінотеатри стануть «культурою для багатіїв», а значна незаможна більшість задовольнятиметься телевізором з його репертуарами і заполітизованістю. Особливо драматичним є становище із задоволенням культурних потреб населення сіл та малих міст України, де проблемою вже стало не те, щоб відвідати театр, музей чи концерт академічної музики, а навіть придбати свіжовидану книжку чи сходити в кіно, що значною, навіть визначальною, мірою обмежує процес опосередкованого міжнаціонального спілкування.

В Україні, як мало де у Європі, збереглись ще глибокі джерела народної творчості – у пісні, слові, малярстві, ремеслах тощо – які завжди були рятівним резервом для професійної культури і генерували мистецький талант нації. Саме вони викликають цікавість у носіїв європейських чи американських культур, бо в Європі чимраз більше усвідомлюють негативний вплив на духовне життя і на культуротворчий процес народів механічного засвоєння уніфікованих споживацьких стандартів «масової культури».

Тому не можна сьогодні в Україні стояти на позиції однобічного і обмеженого трактування вітчизняної культури, викреслювати з історії народу певні періоди його розвитку, незалежно від того, подобаються вони комусь із можновладців та ідеологів чи ні, руйнувати пам’ятники і переписувати історію в угоду політичній кон’юктурі , трактуючи її, історію, як «політику, звернену в минуле» (Покровський).

Отже, підтримка глибокого вивчення зарубіжних культур – і одночасно боротьба проти засилля «масових культур» в нашому суспільстві – такими мають бути засадничі основи культури міжнаціональних відносин. Тобто, культурними основами життєдіяльності української нації мають бути діалог культур, традицій, вірувань, поглядів, думок, необхідне формування нової парадигми — не «ми – вони», а «ми – людськість».

За останнє десятиріччя Європа сформулювала основні принципи своєї культурної політики, якими варто користуватися й нам. В одному зі звітів Ради Європи говориться, що більшість європейських країн здійснюють свою культурну політику відповідно до 4-х ключових принципів:
— сприяння розвитку КУЛЬТУРНОЇ ІДЕНТИФІКАЦІЇ,
— сприяння культурному РІЗНОМАНІТТЮ,
— сприяння ТВОРЧОСТІ та
— УЧАСТІ В КУЛЬТУРНОМУ ЖИТТІ.

Вже неодноразово згадувалося поняття «ГЛОБАЛІЗАЦІЯ». Цей термін (прослідковуючи його етимологію) введений у науковий обіг на початку 80-х років минулого століття. Він прийшов на зміну поняттю «УНІВЕРСАЛІЗАЦІЯ». Основними тенденціями розвитку культури в цю епоху можна вважати наступні:
— Комерціалізація в сфері культури (аналогічні процеси і в нас);
— Плюралізація культури, тобто мультикультуризм;
— Експансія масової культури як знаряддя глобального керування (посилюється інтенсивно і в Україні);
— Стандартизація культури.

Ці тенденції виражають основні суперечності МІЖКУЛЬТУРНОЇ КОМУНІКАЦІЇ в епоху глобалізації: суперечність між глобальним та локальним, між традиціями і новаціями, між посиленням національної ідентичності і набуттям маргінального статусу людиною, між індивідуальними та соціальними цінностями, а також релігійні суперечності, що загострюються на тлі глобалізації культури.

Для чіткого розуміння тих процесів, що відбуваються у світовій культурі, визначимо поняття «МІЖКУЛЬТУРНА КОМУНІКАЦІЯ» — це сфера діяльності людини, в якій відбувається процес обміну інформацією, її оцінка, практичне використання, вибір пріоритетів та напрямків розвитку.
Розглянемо два рівні «міжкультурної комунікації. Перший з них – НАЦІОНАЛЬНИЙ, можливий за умов національної єдності, адже, повторимося, національна культура являє собою сукупність норм, традицій, цінностей та правил поведінки, спільних для представників однієї нації, однієї держави. Життєдіяльність та взаємовідносини людей визначаються нормами, що існують в тій чи іншій культурі, і які регулюють людську поведінку, впливають на характер сприйняття, оцінки міжособистісних відносин.

З іншого боку, ефективна міжкультурна комунікація впливає на процеси прийняття у власному суспільстві представників інших культур. Саме тут важлива роль належить формуванню толерантного ставлення до «чужого», що включає в себе свободу від упереджень, терпимість, вміння дозволити «ІНШОМУ» співіснувати зі «СВОЇМ».
Свого часу видатний німецький філософ І,КАНТ відзначав, що людина своїм розумом визначена для того, щоб перебувати у спілкуванні з іншими людьми і в цьому спілкуванні за допомогою мистецтва та науки підвищувати свою культуру, цивілізованість та моральність. А для цього суттєвим є поняття «КУЛЬТУРНА КОМПЕТЕНЦІЯ», сутність і структура якого активно розробляється на Заході і модель якого охоплює різні якості, здібності та вміння людини і складається з 5-ти наступних елементів:

— відносин,
— знання,
— навички інтерпретації та співвідношення,
— навички відкриття та взаємодії,
— критичне усвідомлення культури або політична освіта (М.Бірам, британський професор).

ВІДНОСИНИ між представниками різних культур з високим рівнем міжкультурної компетенції повинні базуватися на основі відкритості та допитливості, готовності відмовитися від упереджень відносно іншої культури.
ЗНАННЯ включає в себе поінформованість про соціальні групи, їх характеристику та практичну діяльність у власній країні та країні партнера по спілкуванню, про спільні процеси соціальної та особистісної взаємодії.
НАВИЧКИ інтерпретації та співвідношення полягають у здатності людини інтерпретувати документ чи подію іншої культури, пояснити його та співвіднести з явищами власної культури.

Під впливом індивідуальних особливостей психіки, соціального оточення та специфіки національної культури кожна людина особливим чином сприймає оточуючий світ, стає носієм своєрідного стилю мислення та дій. І оскільки існує культурне та етнічне розмаїття людства, остільки існує і прагнення зрозуміти, осягнути інші культури та поведінку їх представників. При цьому, щоправда, існує і зворотній бік даної проблеми – ЕТНОЦЕНТРИЗМ (сприйняття інших культур через призму лише своєї нації, що обмежує рамки її порозуміння).

Поняття комунікації, на відміну від спілкування (на це варто звернути увагу!) – це ще й обмін думками, ідеями, уявленнями, емоційними переживаннями та інформацією, метою чого є досягнення взаєморозуміння та вплив на одного з партнерів комунікації – людини чи спільноти.
Класичне визначення міжкультурної комунікації можна знайти у праці С.Верещагина та В.Костомарова «ЯЗЫК И КУЛЬТУРА», де ця комунікація розглядається як ВЗАЄМОРОЗУМІННЯ ДВОХ УЧАСНИКІВ КОМУНІКАТИВНОГО АКТУ, які належать до різних національних культур.

В культурній антропології міжкультурна (як і міжнаціональна) комунікація визначається як відносини двох чи більше спільнот у різних галузях культури. Згідно з цим широким тлумаченням, ця комунікація передбачає обмін між двома чи більше культурами продуктами їх діяльності, що відбуваються в різних формах. Цей обмін може проводитися як у політиці, так і в міжособистісних відносинах, в побуті, сім’ї, неформальних контактах. Це також сукупність різноманітних форм відносин та спілкування між людьми та групами, які належать до різних культур.

Але – будьмо реалістами! – сучасний світ знає і багато чисельні КУЛЬТУРНІ КОНФЛІКТИ як зіткнення суб’єктів культур, національних спільнот і особистостей – носіїв різних культур, цінностей та норм. В основі цих конфліктів – відмінності між представниками різних культур і, як наслідок, непорозуміння та суперечності.
Виходячи з цього, дослідники виділяють наступні типи культурних конфліктів:
— між різними ЛІНГВОКУЛЬТУРНИМИ СПІЛЬНОТАМИ та їх окремими представниками, що виникають внаслідок мовних бар’єрів та інтерпретаційних помилок (частково про це йшла мова при розгляді мовних проблем культури міжнаціональних відносин);
— між різними етнічними чи соціально-етнічними спільнотами;
— між традиціями та новаціями в культурі;
— між поколіннями, носіями різних субкультур;
— між релігійними групами, представниками різних релігій та течій всередині окремих груп.
(Детальніше про це можна взнати у підручнику «ОСНОВЫ ТЕОРИИ КОММУНИКАЦИИ».- М., — 2005).

Звернемо увагу й на те, що міжкультурні конфлікти можуть виникати як реакція на асиміляційні теорії чи реальні процеси, тому коротко зупинимося на їх типах (з досвіду США):
— концепції ПЛАВИЛЬНОГО КАЗАНА: у США представники всіх народів немов би сплавляються в одну «расу», створюючи, таким чином, нову спільну культуру, яка об’єднує всіх мешканців країни. Але оптимізм прихильників цієї концепції змінився песимізмом: «ми думали, що у нас вариться суп, а вийшла окрошка», або «салат».
— ТОМАТНОГО СУПУ – іммігранти та їх нащадки повинні адаптуватися до культурної історії англо-американського населення країни. Англо-протестанська культура є томатним супом, куди іммігранти додають свої власні культурні «спеції», поліпшуючи смак цієї страви. Однак ми все одно їмо саме суп;
— САЛАТУ – «культурний плюралізм» (точніше – «етнічний плюралізм») – люди можуть змінити культуру, але не в силах змінити етнічну приналежність, а імміграція перетворила США у «федерацію національностей», або «демократію національностей».

Підсумовуючи, можна зробити висновок, що у наш час інтенсивно посилюються культурні взаємодії через механізм співіснування, взаємовизнання та взаємовпливу культур. Ситуація глобалізації сучасного світу ставить питання формування світової культури як загальної основи життя людства. Взаємозбагачення людства не зводиться тільки до обміну культурними цінностями і передачі технологій – цінності, вироблені досвідом політичним, політична культура теж багато значать. Тому формування і подальше вдосконалення культури міжнаціональних відносин постає актуальною проблемою сучасного світу.

ТРАДИЦІЇ є підпорядкованими національному ідеалу вірування, способи мислення, прагнення тощо попередніх поколінь, які поділяє і відтворює покоління, що живе. Дотримуючись традицій того чи іншого соціального середовища, спільноти людина виражає свою солідарність і приналежність до нього, за що отримує схвалення і підтримку – джерело позитивного емоційного стану, яке можна назвати «почуттям захищеності» і, в результаті, — внутрішній комфорт.

Традиції виникають за певних соціально-економічних умов, набувають відносної самостійності і продовжують існувати тривалий час після зміни названих умов, впливаючи – позитивно чи негативно – на процес формування особистості, соціалізації людини. Але, не зважаючи на це, вони змінливі, рухливі, як і все у світі. Про цей процес у свій час писав О.ДОВЖЕНКО, підкреслюючи, що «для всього на світі є свій час. Ми милуємося витонченістю, різноманітністю наших національних народних убрань, але нікому з нас і на думку не спаде одягти сьогодні в ці убрання весь свій народ. Це його минуле. Так само, як мало кому спаде на думку танцювати гопака або «Камаринську» в смокінгу, … або знімати німі фільми, коли є звук». (Довженко О. Твори у 5-ти томах. – Т.4.-К., 1965. – С.105).
На Сході, наприклад, існує традиція, за якою людина не має права проявляти не тільки свій поганий настрій, але й горе, сум (особливо, це характерне для японців). Ця традиція вимагає зберігати у всіх випадках привітний вираз обличчя, щоб не обтяжувати інших людей своїми турботами і переживаннями. У нашій культурі такої традиції, на жаль, немає, але кожному варто пам’ятати, що від цього багато в чому залежить настрій оточуючих.

Особливу роль у структурі традицій відіграють ЗВИЧАЇ, як засоби соціального регулювання діяльності, що відтворюються у суспільстві і є звичними для його членів. Звичаями можуть бути прийоми в праці, форми взаємовідносин у сімейно-побутовій сфері та інші дії, що повторюються і безпосередньо включені в практичну діяльність людей.
Звичаї характеризують не спосіб дотримання суспільної дисципліни, тобто не моральні норми, а зміст поведінки людей, притаманний даному суспільству чи спільноті. Вони мають більш описовий характер, фіксують ті норми поведінки людей, які мають місце тільки в даній спільноті; вони неофіційно «узаконені» громадською думкою.
Звичаї, які підтримуються моральними відносинами, називають НРАВАМИ.
Від народження до смерті людина живе у світі звичаїв. У цьому відношенні суспільство – це СВІТ ЗВИЧАЇВ, які регулюють мораль, форми спілкування, самовиразу тощо. Звичай виник в архаїчному суспільстві, але і сьогодні він зберігає свої можливості соціалізації людини, значною мірою визначаючи її ціннісні орієнтації. Особливо відчутний вплив звичаїв на спілкування людей – представників різних національних культур. Тому знання, чи хоча б поверхове знайомство з національними звичаями та традиціями є однією з головних умов формування культури міжнаціональних відносин.

У звичаї втілюється авторитет всього суспільства в цілому, всі члени якого переконані в необхідності і непогрішності кожного звичаю, з яких утворюється система. Злочин несе покарання в самому собі. І ще «батько історії» Геродот відмічав, що «якби надати можливість всім народам світу обирати найкращі з усіх звичаї і вдачу, то кожний народ, уважно розглянувши їх, вибрав би свої власні. Так, кожен народ переконаний, що його власні звичаї і спосіб життя певною мірою найкращі…» І після розгляду конкретних прикладів Геродот робив висновок, що «ЗВИЧАЙ – ЦАР УСЬОГО».

ЗВИЧКА як «друга натура» (за Ціцероном) є особливою формою поведінки, в її основі лежить навик. Психологічною особливістю звички є її автоматизм, що виробляється внаслідок багаторазового повторення звичних дій.
Перейдемо далі до короткого розгляду цих феноменів у різних сферах життєдіяльності людини і суспільства.
У ПРАВОВІЙ СФЕРІ іронічно, але слушно, стверджуються такі національні особливості: в Америці дозволено все, що не заборонено законом; в Китаї заборонено все, що не дозволене законом; на Кубі заборонене навіть те, що дозволене законом; в Росії дозволене навіть те, що заборонене законом.
О.Герцен дає, зокрема, таку оцінку російського життя: «У нас скрізь і в усьому невизначеність і суперечність – ЗВИЧАЇ, які не втілились у закони, але виконуються, ЗАКОНИ, які ввійшли в кодекс, але залишаються без дії… Життя в Росії можливе лише завдяки хаосу…» Мало що змінилося й сьогодні.
А в Україні? Національні звичаї збереглися більшою мірою в сільській місцевості. Але згасають (якщо не згасли) такі животворні звичаї, обряди, які були широко розповсюджені раніше, наприклад: карнавальні сімейні свята – оглядини, засилання сватів, заручини; общинні традиції великої і малої «допомоги» один одному в буднях і скрутах тощо. Нові ж звичаї частіше за все наповнені раціональним духом і не приживаються в наших серцях.

Цікавим є також розгляд художніх промислів, вироби яких здебільшого зберігають свою національну специфіку, пов’язану з передачею художньої майстерності, яка склалася в певної спільноти, і за звичаєм вживана й сьогодні. А інколи такі вироби, наприклад, українські вишиванки, російські матрьошки перетворюються навіть у своєрідні національні символи, особливо в очах представників інших народів.

Своєрідним звичаєм є сприйняття кольорів: червоний колір люблять мексиканці, норвежці, іракці тощо; у китайців цей колір – символ удачі, щастя, благородства, а в індійців – символ миру і надії; білий колір для народів європейських країн символізує молодість, чистоту, непорочність, материнство, а в деяких країнах Сходу – символ трауру і небезпеки тощо.
Результати порівняльного дослідження ставлення японців та індійців до праці свідчать про вплив традиційної системи цінностей на ЕКОНОМІЧНУ ПОВЕДІНКУ: японці віддають перевагу груповій праці, вміння замінити партнера, якщо в цьому виникає необхідність, всіляко заохочується. Інша ситуація спостерігається в Індії, де кожний робітник має чітко визначену ділянку роботи. Чи можна пояснити це соціально-економічною системою, специфічними природними та соціальними умовами? Варто подумати про це.

Китай – єдина країна, де при вітанні ви можете почути: «Ви вже сьогодні поїли?» (китайське «харчуватися» в буквальному перекладі означає «їсти рис»).
Як не зганьбитися з ПОДАРУНКОМ? Запам’ятайте, що в Японії не можна дарувати хризантеми – це привілей імператорської сім’ї. У Франції парфуми жінці може подарувати лише дуже близька людина – вони вважаються інтимним подарунком. В Китаї ніколи не дарують годинник, адже це слово китайською співзвучне зі словом «похорон». Жителі кураїн Латинської Америки вважають, що подарувати гострий предмет – значить, порвати відносини з людиною. В Австралії в новорічні свята вже понад два століття прийнято дарувати фігурки з традиційним символом щастя – сажотрусом.
Викликає суперечки і навіть конфлікти традиційне запитання: ЧИЯ ДІВЧИНА КРАСИВІША?

Ні для кого не є таємницею, що блондинок особливо поважають мешканці тих країн, в яких їх немає або ж зовсім мало. Тому ні в минулому, ні сьогодні дівчатам, що відпочивають на Кавказі, радили не гуляти в романтичній самотності. В Північній Європі, навпаки, джентльмени люблять брюнеток. Наприклад, англійці, які з дитинства звикли до оточення білих співвітчизниць, сумними очима дивляться на мініатюрних італійок і «фігурних» африканок. Щоправда, і леді досить втомилися від своїх білоголових супутників. Про країну Суомі немає чого й говорити. Давно помічено, що фіни, які приїздять у Пітер чи інше місто, пожадливо шастають голубими очима не тільки по вітринах алкогольних магазинчиків. Отже, сперечатися в процесі спілкування про те, які дівчата чи жінки кращі – світлі, темні, руді, сиві чи лисі – безглуздо.

Оцінюючи ЖІНОЧУ КРАСУ, бразилець в першу чергу звертає увагу на те, чи достатньо широкими у дівчини є стегна; кубинець дивиться на округлість сідниць; американець безсовісно розглядає губи та молочні залози дівчини, яка нічого не підозрює (або тільки робить вигляд…).
Критично ставляться АФРИКАНЦІ до… МОДИ ЄВРОПЕЙЦІВ НА ЖІНОК. Худі, довгоногі, бажано блондинки, з бюстом не менше 5-го розміру – жах і страх!.. Але найстрашніше, на їх погляд, — у цих жінок має бути ще й талія! А в багатьох африканських країнах повнота рівнозначна багатству. Тому люблячі матері насильно годують своїх дочок, щоб ті були товстими. Відтак, якщо при нахилянні у дівчини не утворюється 12 жирових складок на животі, вона, вважається, ще не готова до шлюбу – мало хто з чоловіків зазіхне на таку «тонку» наречену…

У різних країнах ЦІЛУЮТЬСЯ по-різному: в Китаї торкаються щоками, ескімоси Аляски, туземці Нової Зеландії, Малайзії, Самоа і Борнео труться носами, а в Гамбії притискають жіночу долоню до свого носа. Найбільш збуджуючим вважається французький поцілунок, коли ті, хто цілуються, доторкаються язиками.
За даними соціологічних досліджень, проведених одним із університетів Анкари (Туреччина), 39% з опитаних 8 тисяч заміжніх турчанок вважають, що за деякі вчинки чоловіки мають всі підстави їх.. бити! (зокрема, за відмову займатися сексом, недостатню увагу до дітей, неекономну витрату грошей тощо).
А ось цитата із путівника по Україні, який видано два роки тому у Великобританії: «національний напій і улюблений відпочинок українців – горілка. Будь-який привід вважається достатнім для тоста, і відмова пити сприймається як образа»…

У кожного народу існує також своє уявлення про ДИСТАНЦІЮ, яка повинна розділяти співбесідників, що необхідно враховувати при безпосередньому спілкуванні.
Психологи свідчать, що типовою відстанню для представника ПІВНІЧНОЇ АМЕРИКИ, який обговорює ділову тему в ділових умовах, є десь 50 см. А для ЛАТИНОАМЕРИКАНЦЯ ця відстань здається надто великою, адже він засвоїв прийняту у своїй країні звичку – під час розмови підходити до співбесідника майже впритул. Коли дослідники «зіштовхнули» у діловій розмові незнайомих корінних «штатівців» і типових представників Латинської Америки, різниця у звичних дистанціях відразу далася взнаки: один із співрозмовників, інколи навіть не усвідомлюючи цього, прагнув наблизитися до іншого, а той у свою чергу – відсунутися. І в багатьох випадках, аналізуючи своє перше враження про нового знайомого, північноамериканенець думав про латиноамериканця «який він надокучливий, претендує на встановлення близьких відносин!». А латиноамериканець щиро вважав, що янкі – зарозумілий, холодний і надто офіційний.

Ще один типовий приклад: при спілкуванні БОЛГАРИ виражають згоду кивком голови не вперед, а зліва направо. Для нас це означає «ні», а в їх культурі це «так». Ми погрожуємо комусь, рухаючи вказівним пальцем від себе і до себе, німці – справа наліво; ми рахуємо, загинаючи пальці в кулак, а німці – розгинаючи по черзі пальці стиснутої руки. У японців вертикальний швидкий рух головою означає не «я згоден з вами», а швидше «я вас уважно слухаю». З цього приводу на адресу японців часто сиплються скарги іноземців: «Як же це так, весь час мій партнер кивав ствердно головою, а коли дійшло до завершення бесіди, ввічливо відмовив!».
Національний характер мають також забобони і побоювання. Люди скрізь мають свої забобони. Наприклад, на Заході розбите дзеркало, чорний кіт, перехід під драбиною, 13-те число місяця, що припадає на вівторок чи п’ятницю (залежно від регіону) вважаються лихими прикметами. На СХОДІ японці одягають кімоно так, щоб ліва пола накладалася на праву, оскільки навпаки вдягають тільки небіжчика. Вікна і двері їхніх будинків ніколи не виходять на північний схід, аби демони, які начебто приходять з цього боку, не знайшли входу. У нас старші люди часто наказують дітям бути чемними, бо обриси на Місяці – це риси обличчя святого Миколая, який слідкує за дітьми і записує їх вчинки.

Є й така думка, що прийняти іслам князь Володимир відмовився тому, що в ньому забороняється пити вино. І справа не в особистій пристрасті князя до алкоголю, а в звичаї (ритуалі) спілкування з дружиною – спільній трапезі, на якій обов’язково пили хмільні напої – пиво і мед, «заради веселощів, а не сп’яніння». На думку Л.Гумильова ,відмова від традиції спільних банкетів загрожувала князю втратою дружини, яка б побачила у цьому образливу зневагу.
Цікавим є і походження образливих, але популярних у частини населення назв «ХОХЛИ» і «КАЦАПИ»: цар Олексій Михайлович дав вказівку запорожцям: «Пусть обрежут свои хохлы и заведут бороды», на яку прозвучала відповідь козаків: «Не хощем бать аки цапы… »

Закінчуючи стислий огляд традицій, звичаїв, зробимо також висновок, що і поняття «добро» має безліч відтінків: людина може вчинити вірно, ввічливо, делікатно, мудро, виховано, відважно, героїчно. «Погано» теж може бути різним: можна припуститися помилки, вчинити злочин. Тому, оцінюючи якісь вчинки (і хороші, і погані), ми, по суті, керуємося не стільки власним розумом і досвідом, скільки умом і досвідом попередніх поколінь. Цей досвід сконцентровано у томах кримінальних громадянських кодексів, у звичаях та звичках, у правилах ввічливості. Адже, як писав у свій час О.Пушкін:
К чему бесплодно спорить с веком?
ОБЫЧАЙ – ДЕСПОТ МЕЖ ЛЮДЕЙ.
Вивчення цього досвіду, як національного (власного), так і інонаціонального – запорука плідних міжнаціональних відносин, ознака високої їх культури.

Зміст
Розділ І. ТЕОРЕТИЧНА ОСНОВА КУРСУ
РОЗДІЛ ІІІ. СОЦІАЛЬНО-ПСИХОЛОГІЧНІ АСПЕКТИ КУЛЬТУРИ МІЖНАЦІОНАЛЬНИХ ВІДНОСИН
ПІСЛЯМОВА