Другою проблемою для бажаючих заманити інвесторів в арт-банкінг є те, що в штаті компанії повинні бути фахівці, які добре розбираються в мистецтві і при цьому розуміють, які саме предмети мистецтва вигідніше купити з метою добре заробити в майбутньому. Дозволити собі таку людину може далеко не кожна навіть серед великих інвестиційних компаній.
У той же час прибуває полку бажаючих поборотися за кошти еліти. За оцінками експертів, ємність сучасного українського арт-ринку становить $ 230 млн., а цільова група покупців — близько 50 тис. осіб, включаючи нерезидентів. У серпні поточного року холдингом «Арт Інвест Груп» був створений закритий пайовий інвестиційний фонд «Арт-Інвест», що пропонує своїм вкладникам — юридичним особам заробити на вкладеннях в арт-ринок. За словами гендиректора КУА «Алекс-Фінінвест» Олександра Гончарова, до 2010 р. планується залучити до фонду 100 млн. грн., Не менше 50% яких буде вкладено у твори мистецтва та антикваріат. Інвестиційний горизонт фонду — 10 років, «точка входу» — $ 50 тис., очікувана прибутковість — 30% річних.
«Якщо естетика не є основним орієнтиром, а мета інвестора — саме заробити, йому потрібно тренувати в собі принциповість і безжалісність — відмовлятися від речей, що приносять невеликий прибуток і представляють незначну культурну та історичну цінність», — говорить Олександр Гончаров. Втім, на загальну думку, професійний керуючий впорається з цим краще всього за 3% комісійних.
«У нашого фонду безліч плюсів, — хвалить своє дітище пан Гончаров.
По-перше, рішення про вкладення коштів приймається експертною радою та інвестиційним комітетом (див. схему), які ретельно відбирають роботи художників, відповідні концепції розвитку вітчизняного арт-ринку та інвестиційної декларації фонду.
По-друге, до експертної ради та інвестиційний комітет входять люди, добре відомі на арт-ринку і мають надійну репутацію.
По-третє, оскільки покупка здійснюється офіційно, її можна повернути. По-четверте, інвестор має повне уявлення про наявність активів, ціновому діапазоні, а також рівні якості та сервісі ». Крім того, запевняють у фонді, рівень експертизи та імена фахівців, її провідних, зводять до нуля ймовірність придбання підробок. Як відомо, ця проблема в усьому світі стоїть досить гостро, причому особиста відповідальність експертів в цьому випадку скоріше репутаційна, тому що складно уявити собі адекватне відшкодування помилки ціною в кілька мільйонів доларів.
Але крім незамінного очі експерта є технологічна експертиза, історія експозицій та інші можливості визначення автентичності, цілком доступні навіть у нас. При цьому інвестори в кінцевому підсумку отримують дохід не тільки від зростання вартості активів, що припадають на один сертифікат, але і у вигляді дивідендів. Крім того, папери можна буде продати на вторинному ринку. Правда, податок на прибуток і ПДВ доведеться сплатити самостійно.
Втім, крім живопису існують й інші напрямки для альтернативного інвестування в мистецтво, правда, не такі популярні, а тому менш прибуткові і ризикованіші. Наприклад, скульптура — цікавий вид мистецтва, але менш популярний з точки зору вкладень. Є речі, на перший погляд, безпосередньо не пов’язані з художнім ринком: нумізматика, старовинні монети, чудово ростуть в ціні. Меблі — теж цікавий напрям, особливо ар-деко. На пострадянському просторі, на жаль, ця ніша не розвинена, на відміну від Заходу, де люди із задоволенням купують антикварні меблі різних стилів та епох.
Так, за даними компанії Art Market Research, за останні 30 років найбільш вигідним розміщенням капіталу стали вкладення в західноєвропейську живопис і скульптуру — при інвестиціях у вищу цінову категорію дохід може становити 10-15% річних у валюті. Раритетні художні та історичні фотографії приносять близько 9,3% річних; користується попитом старовинні меблі (наприклад, французька меблі XVIII ст.) Дає дохід у розмірі 8,5% річних. З китайської порцеляни можна витягти 6,7% річних, з їхньої ж скульптури — 3,2% річних. Правда, згідно з прогнозом французької компанії Artprice, вкладення в сучасну китайську і індійську живопис є дуже перспективними, як і придбання перших видань книг сучасних авторів, наприклад, «Хоббіта» Джона Р.Р. Толкієна або «Смерть пополудні» Ернеста Хемінгуея. Так що предмет для інвестування знайдеться навіть для володаря самих екзотичних смаків. Були б гроші.
Якщо згадати Радянські часи, то в період перебудови вже було щось подібне.
«Перебудова», скасувавши найбільш догматичні формули колишньої ідеології, успішно нав’язала радянській системі мистецтва нову державну доктрину: ідеологію «самоокупності», яка — згадаймо тлумачення її пропагандистів — манила «вільним мистецтвом без держзамовлень», «поворотом до ринку» і «ринковими відносинами»[Є. Барабанов. Радянська образотворчому мистецтві до і під час перебудови. — В сб: Росія, куди поспішаєш? Частина 2, Дортмунд, 1996. S 495-554.].
Курс був узятий на інтернаціональний ринок. При цьому — згідно з несподівано «затребуваною» моделлю андеграунду — вирішальною інстанцією оцінки та визнання стала постать Іншого, відсилала до золотого запасу сирітських мрій про «загальнолюдські цінності», «загальноєвропейському домі» і «валютних еквівалентах». У 1988 році місію ідеального Іншого — одночасно і референта, і репрезентанта, і дистриб’ютора — інсценував аукціон «Сотбіс». Торги в Москві прирівнювалися до доленосного «моменту істини»: аукціон мав продемонструвати, «яке саме мистецтво співпричетність світовим, а отже, і універсальним критеріям» [В. Мізіано. Андеграунд вчора. А що сьогодні? — «Декоративне мистецтво», 1990, N10, с. 21.].
Успіх розпродажу приголомшив усіх: на деякі роботи московських художників-нонконформістів стартові ціни злетіли в десять разів. Картина «Фундаментальний лексикон» маловідомого в ту пору Гриші Брускіна була продана за 240 тисяч фунтів стерлінгів. Загальна ж сума продажу наблизилася до трьох з половиною мільйонам доларів.
На коротку мить сучасне російське мистецтво — все відразу, спільно, соборно — постало на арені тріумфалістской переоцінки свого місця і ролі у світовому мистецькому контексті [«Те, що зовсім недавно перебувало в стані» андеграунду «, тепер завойовує світовий мистецький ринок» (Г. Ельшевская. Про виставку «Графіка московських художників». — «Мистецтво», 1989, N11, с. 9).]. Більше того, у Третьому Римі це мистецтво стали представляти невичерпної золотоносної жилою: «ми володіємо не тільки славним минулим, а й багатим справжнім» [В. Війна. «Наші» на Сотбіс. — «Новий час», 1988, N29, с. 34, порівн. там же: «За один вечір майже три мільйони доларів в нашу казну? Непогано, притому — не витративши гроша!». ]. Під соборним «ми», звичайно ж, розумілося держава: адже воно як і раніше зберігало монополію на всю художню продукцію, в тому числі андеграундну. Згідно попереднім договором, шістдесят відсотків мали отримати художники, тридцять два — Міністерство культури, вісім — «Сотбіс». Художники своїх «шістдесяти відсотків» так і не побачили. Державні інстанції взагалі не поспішали: ні з переглядом законодавчих актів у галузі мистецтва, ні з зміною радянських митних правил, вкрай ускладнюють вивіз робіт за кордон [А. Крилов. Вивезти за кордон можна, АЛЕ … — «Вернісаж», 1991, N0, 20 вересня, с. 3. ]. У результаті багато хто з учасників аукціону вступили в прямі відносини з іноземними галереями і — покинули країну.
Спроби ентузіастів почати галерейную роботу в Росії легальних успіхів у ту пору не принесли. «Якщо слідувати існуючим в нашій країні законами, то коректна галерейна діяльність збиткова в принципі», — зізнався в кінці 1990 року генеральний директор посередницького агентства арт-дилерів «Dominus» [Л. Невлер. Dominus. — «Декоративне мистецтво», 1991, N2, с. 17.]. Справи йшли краще у тих, хто мав особисті зв’язки з чиновниками Міністерства культури чи інших державних організацій, які володіли правом давати дозвіл на вивезення художньої продукції за кордон. Основними споживачами нового російського мистецтва залишалися західні колекціонери.
Нерідко мистецтво розглядається як атрибут обраних соціальних верств, чужий іншим верствам населення. У цьому сенсі заняття мистецтвом зазвичай вважають властивим вищим класам, його асоціюють з багатством, здатністю купувати красиві, але непотрібні речі і схильністю до розкоші. Як приклад прихильники подібних поглядів можуть призвести Версальський палац чи Ермітаж у Санкт-Петербурзі з їх великими колекціями, зібраними багатющими монархами Європи. Подібні колекції можуть дозволити собі тільки дуже багаті люди, уряду чи організації.
Висновок
Торгівля антикваріатом — Специфічний бізнес, і навіть кримінальний. Залишаючись в найвищому ступені лібералізованих і даючи анонімно можливість розпоряжатися великими грошми, в основному звільненьня від сплати будь-яких податків, ринок закритий надійно від широкої публіки, залишаючись орієнтованим на вузьке коло багатих клієнтів на яких працюють засекречені «чорні» дилери та різні консультанти. Відповідно і відносини тут вельми і вельми делікатні. Де коли про наявність колекції вартістю в кілька мільйонів доларів відомо тільки дилеру і самому клієнту.
Кількість багатих людей, охочих зайнятися збиранням, зростає. На збільшення клієнтів ринок антикваріатів, що складається з десятків секторів і сигментів, відреагував зростанням цін, якому можуть позаздрити акції «РАО ЄЕС» і всіх «блакитних фішок» разом узятих. Як в любому бізнесі, ціна на антикваріат визначається пропозицією і попитом. Попит на твори відомих майстрів постійно зростає, а з пропозицією біда … На всіх не вистачає шедеврів, а на сучасне мистецтво особливого попиту немає — гадай, увійде річ в ціну чи ні.
Якщо колись антикваріат експортували з Росії на Захід, то тепер, на радість митників та міліції, все навпаки. На дорогих західних аукціонах наші дилери купують виставленні російські речі, для наших колекціонерів.
Ніхто з учасників ринку не приховує, те що проблема із видачею позитивних висновків на картини, справжність яких викликає сумніви, існує. Одні дилери кажуть, що у експертів ангажованість не викликає сумніву, і навіть наводять конкретні розцінки на їх послуги (від одного до десяти відсотків ціни, за яку картина буде продана). Інші, навпаки, вважають що ангажованість експертів сильно перебільшена.
Фактично весь ринок тримається на думках експертів. Боротися і виявляти фальш в підробках допомагає аналіз. Існує 2 види аналізу -технічний та мистецтвознавчий
Технічний аналіз спростовує або підтверджує висновки експерта-мистецтвознавця.
Мистецтвознавчий включає іконографію, яка займається вивченням історії твору, творчості та біографії його автора, і іконології, яка досліджує стиль і зміст стихтвору.
Аналіз складу фарб допомагає жізнатися дату написання полотна, відрізнити підробку від оригіналу, вказати на картині місця, які зазнали реставрації.
Існує багато творів мистецтва, для кожного яких є спеціальні методи експертизи.
Але, шахраї, читають спеціальну літературу так само як і експерти, і підробки, як вже вказувалися вище, часто перевершують дійсний рівень експертизи.
Наслідком збільшення кількості підробок і відсутності з боку експертів за свої висновки відповідальності може призвести до різкого обвал ринку, що вже сталося на Заході на початку дев’яностих. Після чого попитом стануть користуватися тільки роботи зі стовідсотковою гарантією справжності, а все інше впаде в ціні. І станеться це все протягом наступних кількох років.
Але можливо, криза такого роду потрібна художньому ринку. Можливо, тоді колекціонери будуть уважнішими, експерти відповідальнішими, а дилери стануть самі гарантувати покупцеві справжність робіт. І сформується справді цивілізований ринок предметів мистецтва.