Театрознавство всіляко намагалося відокремити церкву від театру. До революції вбачати зв’язок церкви, церковних обрядів, чинів і театру було неможливо з міркувань церковної цензури. Церковними обрядами займалася Духовна академія, але не світські інститути. Після революції театрознавство, осмілівши і частково в помсту, просто зарахувало всі церковні обряди в різновид театру, як би не помічаючи деякого незручності такого погляду. Теми то змішуються в одне, то розлучаються діаметрально.
На початку століття прогалини в знаннях середньовічного театру стали ліквідуватися, одна за одною виходять монографії П.О. Морозова (69), Б.В. Варнеке (12, 13) та ін Але грянула революція, і вже в 1929 р. вийшов шикарно виданий двотомник В. Всеволодскій-Гернгросса «Історія російського театру» (17), в якому обрядам і богослужінню присвячені об’ємні розділи. Не віриться, що після 970 років православ’я в Росії могла з’явитися така книга, — вона справляє враження, що автор просто ніколи не бував у православному храмі.
Можна зрозуміти, чому релігія тут називається забобоном, такою була час. Але як учений міг писати про «екстатично» православної служби, коли вона суворо аскетична, про те, що «християни були повні фанатизму», адже фанатизм вважається в християнстві смертним гріхом, що головна частина літургії (анафорная молитва) «зім’яла і зберігає сліди поспішності «. Те, що складалося століттями, не може зберігати «слідів поспішності». Знаючи в подробицях, які гоніння в 20-ті роки розгорнулися на християн, читати це зараз особливо неприємно.
У переказі історії церкви він повторює всі безглузді плітки, якими були оточені перші християни. Пише про «магічному у літургії», про те, що «агапе закінчувалися звальним гріхом». Як живучі всі ці вигадки! Уже в наші дні про «магічному і заклинальні» у богослужінні пише у своїй книзі «Побілілі ниви» православний священик Олександр Борисов (8). Це вже курйоз. Сплети, анекдоти, живучі. Наступність простежується дуже чітко з перших століть і донині.
У виду багатьох кидаються в очі безглуздостей (де це бачено, щоб на православних службах впадали в екстаз) роботи Всеволодскій-Гернгросса згодом були відкинуті. В «Історії російського театру» Б. Н. Асєєва (5) розділ «церковний театр» займає всього 2 сторінки. У перших же рядках розділу автор говорить про вплив античного театру на формування православного богослужіння (23 травня). [1] Ця думка без зміни і пояснення перекочувала сюди з книги все того ж Всеволодскій-Гернгросса. Розквіт античного театру, як відомо, був у 5-му столітті до Різдва Христового, а богослужіння знайшло закінчені форми в 5 столітті вже нашої ери, різночасові явища не могли перетнутися і вплинути один на одного.
Очевидне непорозуміння, яке до цих пір залишається невиправленою. А ось як театр перших століть християнства вплинув на формування богослужіння, простежити було б насправді цікаво.
У кінці цієї маленької глави Б.М. Асєєв резюмує, що «Пещное дійство» (відомий чин православної церкви) містить зерно ідеї тіраноборчества (24 травня). І це про типовий для всього середньовічного театру жанрі «чуда» (в Європі «міракль»). «Диво» говорить про милості Божої, про всемогутність Бога, про те, що Бог близький всім, хто кличе Його. Сором мучителів — нечестивих халдеїв, — звичайно, мало повчальний сенс, але при чому ж тут «тираноборчество»? Цар Навуходоносор прославив істинного Бога, обдарував почестями Азарію, Ананію і Мисаїла. Так що в цій біблійної історії ми бачимо швидше твердження монархічної ідеї, — царя як помазаника Божого.
Так була справа в академічній науці, що, звичайно, не сприяло поліпшенню відносин церкви і театру. У політиці, суспільному житті все було грубіше і очевидніше. Церква була поставлена поза законом, а церковні таїнства та обряди Ленін збирався замінити театром. Активне створення і впровадження нових обрядів, типу «комсомольських весіль», тривало аж до так званої «перебудови». Але нічого з цього не вийшло.
Різке поділ теми «церква і театр» існує і понині. Наприклад, в семитомної Історії російського драматичного театру святитель Дмитро Ростовський тільки згадується. Наче не він створив шкільний театр в Росії. Мало того, про «Комедії на Різдво Христове» (знамените «Ростовське дійство») говориться, що вона тільки «приписується» Дмитру Ростовському (53 т.1, 82). Якщо вже рубати цю «злочинну» зв’язок церкви з театром, то назовсім.
Парадоксально, але повне заперечення християнством театру, стало настільки незаперечною парадигмою, що про це пишуть і серйозні сучасні вчені, як про щось само собою зрозуміле. Наприклад: «Отці церкви відкидали театр в цілому. Середньовіччя, слідуючи за ними, відкинуло актора» (3 19). Але, звертаючись до спадщини Отців Церкви, ми підтвердження таких висновків не знаходимо. Церква відкидала не театр, але порок.
Ніщо не може остаточно порвати зв’язок церкви і театру. Цю зв’язок виявляє сама сучасна театральна практика. Вистави — обряди, спектаклі — містерії, далеко не рідкість. Існують не тільки пошуки в області нової театральної форми, звернення до театральної архаїку. Є в Москві, принаймні, два православних театру: Духовний театр «Глас» та «Камерна сцена», які прагнуть в традиційну театральну форму вкласти релігійний зміст. Хто ж буде займатися цими очевидними явищами сучасного театрального процесу, якщо не театрознавство?