§1. НАЦІОНАЛЬНА ПСИХОЛОГІЯ І ПРОБЛЕМИ СПІЛКУВАННЯ ЇЇ НОСІЇВ
Вивчаючи народи, спілкуючись із їх представниками, необхідно знати найбільш яскраві риси їх психології. Принцип рівності всіх народів і націй не означає їх однаковості і тотожності. Саме багатоманітність етносів, націй робить їх спілкування одне з одним плідним і необхідним для загальноісторичного розвитку.
Особливості «ДУШІ НАЦІЇ» пізнає ЕТНІЧНА ПСИХОЛОГІЯ – міждисциплінарна наука, яка вивчає і розробляє:
— особливості психіки людей різних народів і культур;
— проблеми національних особливостей світосприйняття;
— проблеми національного характеру;
— закономірності формування суспільств, спільнот.
Отже, етнічна психологія є наукою про етнічні, культурологічні, психологічні особливості людей, які виділяються в процесі свого історичного розвитку і належать до певних спільнот. Вона класифікує певні явища, відповідає на питання про переживання народом цих явищ, про його смаки, страхи, авторитети, а також про можливості його самоствердження серед інших народів.
Вже підкреслювалося, що, розвиваючись в різних природних, соціальних, культурних умовах, різні народи акумулювали розмаїття почуттів, типів характеру, складу мислення, форм поведінки. І кожний із цих компонентів більшою чи меншою мірою відповідав тим умовам, які його породили. Всі ці риси стають характерними для переважаючої маси кожної нації. Вони відображають у психіці її представників своєрідність умов життя: сукупність особливостей духовного обличчя, які проявляються, про що йшла мова раніше, при розгляді національних культур, у різних сферах життя і побуту.
Ці риси знаходять стійкий прояв у характерних особливостях побутового устрою, в образах фольклору, які відображають специфіку духовного обличчя народу через своїх героїв – коваля Вакули в українській творчості, або того ж коваля Ілмарінена у карело-фінській «Калевалі», чи Давида Сасунського у вірменському епосі, проявляються також у звичних формах виразу думок і почуттів, звичаях і традиціях, у специфічних формах спільної діяльності і поведінки.
М.Бердяєв якось відмітив, що у кожної здорової, життєздатної людини почуття національної гідності і національного покликання сильніші, ніж класовий інтерес, класовий розбрат, підкреслюючи стійкість національних рис людини і спільноти.
Структурно національна психологія включає в себе:
— національні ПОЧУТТЯ;
— національний ХАРАКТЕР;
— національні риси ТЕМПЕРАМЕНТУ;
— НАСТРОЇВ;
— національні СТЕРЕОТИПИ.
Але відносно стійкі соціально-психологічні явища, притаманні національним спільнотам і формуючі їх психологію, не вичерпуються такими складними психологічними утвореннями, як характер, темперамент чи здібності. Вони виявляються і в такому «найпростішому» прояві психіки, як СПРИЙНЯТТЯ, що потрібно враховувати в процесі міжнаціональних відносин, спілкування, хоча емпіричні дані щодо них незначні, але досить цікаві. Зокрема, спеціальні дослідження дають підставу вважати, що люди різних культур по-різному бачать КОЛЬОРИ і не в однаковій мірі піддаються деяким зоровим ілюзіям – можливо, тут дія не тільки культурних чинників, але й детермінація фізіологічними особливостями людей – ПІГМЕНТАЦІЄЮ СІТКІВКИ.
В процесі спілкування (в тому числі і міжнаціонального) особливе місце займає… ПОСМІШКА! Дізнатись, чи щира вона, чи удавана, нещира, можна за допомогою двох параметрів: по швидкості, з якою підіймаються уголки губ, і одночасному розширенню очей з наступним опусканням вій. Для цього існує спеціальна шкала.
Небезпідставною є також думка, що у кожного народу, який знаходиться в порівняно однакових, перш за все природних, умовах, виробляється динамічний стереотип ХУДОЖНЬОГО БАЧЕННЯ і ВІДТВОРЕННЯ ДІЙСНОСТІ. Для етнічних чи соціальних спільнот характерними є порівняно стійкі СМАКИ.
У соціально-психологічному відношенні – певною мірою повторимося – національне конструюється через усвідомлення протистояння «НАС» – «ЇМ». Складання української нації також ішло й іде шляхом усвідомлення «нас, українців» у протиставленні всім іншим «бусурманам», «татарам», «німцям», «туркам», «ляхам» тощо. Але аналогічно відбувалося складання і німецької, і турецької, і російської, і польської та інших національних спільнот, тобто – через усвідомлення виділення себе, своєї нації від інших, закріплене в їх НАЗВАХ, в помічених специфічних особливостях їх зовнішнього ВИГЛЯДУ й МОВИ їх представників, в ТРАДИЦІЯХ, які кидаються у вічі, звичаях, звичках, при цьому таких, які відрізняються від своїх.
Останні компоненти національної психології вже аналізувалися в попередніх розділах, тому зупинимося тільки на національних почуттях і характері та національних стереотипах.
НАЦІОНАЛЬНІ ПОЧУТТЯ, як і чуттєва форма людського пізнання, відображають емоційну сторону життєдіяльності нації. Вони похідні від національної самосвідомості (про неї мова йтиме далі), це почуття стійкої прихильності до своєї нації, її духовних цінностей тощо. Вони соціально зумовлені і сформовані протягом впродовж історичного розвитку національної спільноти. До них відносяться:
— почуття ПАТРІОТИЗМУ (про нього мова йшла раніше);
— національної ГОРДОСТІ, ГІДНОСТІ або ж
— національна ЗАРОЗУМІЛІСТЬ (ЧВАНЛИВІСТЬ) чи
— національна ВИНЯТКОВІСТЬ.
У буденній свідомості наявність психологічних відмінностей між народами, безумовно, не викликає сумнівів.
Але звернімо увагу й на те, що всі існуючі відмінності можуть сприйматися буденною свідомістю як такі, що мають національний характер. Наприклад, відмінності в РІВНІ ЖИТТЯ між окремими країнами та регіонами розуміються деякими людьми як національні. Відповідно зачіпати національні почуття можуть за різних причин і будь-які конкурентні ситуації, починаючи від спортивних змагань і закінчуючи конкурсами на вступних екзаменах чи при влаштуванні на роботу.
Інколи навіть вважають, що за ступенем більшої чи меншої поваги до ПРАЦІ та вмінням оцінювати працю суспільством в більшій чи меншій відповідності до її істинної цінності можна взнати ступінь цивілізованості країни, народу.
Згадаємо, що ПУНКТУАЛЬНІСТЬ високо цінується в Німеччині або Нідерландах, але порівняно мало значить в Іспанії і ще менше – в країнах Латинської Америки. Північноамериканці просто називають один одного по імені, але це зовсім не означає дружби чи інтимної близькості, як це означало би у Західній Європі.
Люди звичайно без великих труднощів перераховують риси, типові, на їхню думку, для різних народів. Але часто такі характеристики розпливчаті або навіть довільні.
Є народи, у характері яких домінує ЕКСРЕСИВНІСТЬ, тобто схильність повністю підкорятися своїм емоціям і відкрито виражати їх. Любити чи ненавидіти, радіти чи обурюватися – в їх уявленні означає повністю віддаватися цим почуттям і внутрішньо, і зовнішньо.
До іншої категорії можна віднести народи, у яких переважає РЕПРЕСИВНІСТЬ, тобто САМОКОНТРОЛЬ, які розглядають вільні й неприборкані прояви почуттів як щось вульгарне, непристойне, антисуспільне. Англійці, наприклад, які вважають самовладання головним достоїнством людської психіки, відносяться саме до цієї категорії. Слова «ТРИМАЙ СЕБЕ В РУКАХ» можна назвати їх заповітом. Чим краще людина вміє володіти собою, тим, на їх погляд, вона достойніша. Але навряд чи є сенс у спробах вивести для кожного народу якийсь загальний показник, на кшталт таких, як навішування на іспанців етикетки «гордих», а на шведів – «флегматичних» тощо.
Зупинимося, крім розглянутих раніше, на таких маловідомих особливостях народів, як СПРИЙНЯТТЯ ЧАСУ, адже існування цих відмінностей підтверджуються дослідженнями американських вчених. Американський спеціаліст у сфері нейролінгвістичного програмування Теді Джеймс у своїй праці «Основи особистості» спробував дати характеристику двох основних ТИПІВ ЛІНІЙ ЧАСУ, під якими він розуміє суб’єктивне переживання часу.
Те, що повинен існувати якийсь спосіб визначення часу, не викликає сумнівів, адже це оцінка подій минулого чи нашого майбутнього. Це відображається інколи в багаточисельних висловлюваннях, які людина може зробити з приводу часу: «Я не бачу ніякого майбутнього», «Дивись вперед, у майбутнє», «Озирайся на події» тощо. Критерієм встановлення двох типів лінії часу стала її спрямованість відносно суб’єкта сприйняття.
— Перший тип лінії часу – «ПОРЯД ІЗ ЧАСОМ», або англо-європейський тип, коли лінія часу йде зліва направо: минуле з одного боку, а майбутнє – з другого.
— Другий тип – «КРІЗЬ ЧАС», або арабський тип часу: лінія витягується, «пронизуючи» людину спереду наскрізь таким чином, що одна її половина (здебільшого — минуле) стає позаду.
Тому люди типу «поряд із часом» мають послідовне, лінійне уявлення про час. Вони приходять у точно визначений час і вимагають такої ж точності від інших. Це лінія часу, яка панує у СВІТІ БІЗНЕСУ («ЧАС = ГРОШІ»).
Люди типу «КРІЗЬ ЧАС» завжди знаходяться в сучасності, пунктуальність для них має менше значення, вони – всередині своєї часової лінії. Це «східна» модель сприйняття часу, властива, перш за все, арабським країнам. І ця особливість етнопсихологічного сприйняття часу може сильно роздратовувати західного підприємця і стати причиною міжособистісного етнічного непорозуміння і навіть конфлікту.
Звернемо увагу і на прояв такого почуття, як національна СОРОМЛИВІСТЬ. Існуючий національний конформізм, тобто ідеалізація всього, що має національне забарвлення, має і свого антипода – національну соромливість, яка зумовлена певними об’єктивними чинниками і є різновидом національного нігілізму щодо своєї нації. Це своєрідна експлуатація національного СТРАХУ, який збочується не тільки в напрямку сепаратизму, шовінізму, але й національної НЕПОВНОЦІННОСТІ.
НАЦІОНАЛЬНА СОРОМЛИВІСТЬ, як правило, пов’язана з історичним минулим. Стосовно України Гнат Хоткевич ще в 1917 р. слушно писав: «І під цим тиском [поневолення України самодержавною Росією – П.С.] – забува народ сам себе, забув своє ім’я , забув своїх предків, забув свою мову – забув усе. «Хто ти?» — «Хто ти?» — «Та я хохол…» — «Чого тобі треба?» — … «Та от земельки б він пана трошки». Як голодний сліпець хоче тільки шматок хліба, так той сліпий, осліплений народ не хотів нічого – ні права свого, ні закону свого – нічого: я хахол і мені клаптик землі». (Хоткевич Г. Хто ми: чого нам треба// Вечірній Київ, 1991. – 15.07).
Варто пам’ятати, що найменша ОБРАЗА може у відносинах породжувати ворожість. Тому виникає необхідність розгляду понять про образу у різних народів.
— У мусульманському світі одна з найбільших образ – «Собака!»
— У Болгарії найкращим способом попасти до суду за образу особистості – назвати опонента «виродком».
— Німці страшенно горді своєю охайністю та акуратністю, і найстрашніші матюки – ті, у яких згадується бруд (напр., «брудна свиня»).
— Щоб смертельно образити італійця, досить назвати його «рогоносцем», або ще дошкульніше – «рогоносцем, який знає, що він рогоносець» (в італійській мові для цього є спеціальне слово).
А японці, зациклені на ввічливості, російське (чи українське) посилання «кудись»… подалі… переносять легко і просто: «негайно зникни з моїх очей». Бруд вони ненавидять настільки ж сильно, як і німці, тому натяк на бруд і фекалії на них впливає також сильно. Але коли японець стає грубим (що буває досить рідко), він часто згадує комах, як правило, роздавлених: «ти не вартий роздавленого панцира комахи!» Є ще один варіант образи по-японськи: звертання до чоловіка у жіночому роді – адже у їх ієрархії жінка знаходиться значно нижче чоловіка, і така «операція зі зміни статі» дуже принизлива для японця.
Закінчуючи короткий огляд проблем національних почуттів в аспекті міжнаціональних відносин їх носіїв, згадаймо, що кожен із нас мав і має можливість спостерігати, як легко у нас люди гніваються, сердяться, ображаються, запалюються, підпадають під вплив різних демагогів, як легко вірять різним наклепам – і змінюють свої політичні орієнтації!
Емоційність лежить в основі будь-якої творчості, але у нас, українців, цей «дар Божий» часто перетворюється на «кару Божу». На думку багатьох фахівців, українська національна психологія, або так званий психічний склад, вирізняється емоційним характером, «КОРДОЦЕНТРИЧНІСТЮ». Йдеться про високу чутливість та ліризм, що виявляються, зокрема, в аскетизмі народного життя і обрядовості, артистизмі вдачі, у пісенності, своєрідному гуморі і що, часто-густо, заважає нам спілкуватися з раціоналістами – європейцями чи американцями.
У своїх «Листах до братів-хліборобів» В. ЛИПИНСЬКІЙ розглядає це таким чином: «Нещасливе географічне положення, сприятливі дані природи, хаотична мішанина різних рас витворили в мешканцях України надмірну, часто пристрасну чутливість, якої не вдержують ослаблені легкою боротьбою за фізичне існування і причинами політичного характеру воля та інтелігентність» (В’ячеслав Липинський. Твори. Кн.І. – Київ – Філадельфія, 1995. – С.62).
Отже, ДУМАТИ ПОЧУТТЯМИ, ПОЧУВАТИ ДУМКОЮ, тому що сила емоційного мрійництва зменшує роль раціонально-вольових компонентів психіки. І замість дієвості, активної боротьби за розв’язання наболілих соціально-політичних і культурних проблем, як стверджує М.ШЛЕМКЕВИЧ, українець часто-густо сповнений спокою неминучості та покірності долі.
Поняття НАЦІОНАЛЬНОГО ХАРАКТЕРУ за своїм походженням не теоретико-аналітичне, а описове. Вперше його почали вживати мандрівники, за ними – географи та етнографи для позначення специфічних особливостей поведінки і способу життя народів. При цьому одні розуміли під національним характером властивості темпераменту й емоційних реакцій народів, інші – описували відмінності соціальних установок, ціннісних орієнтацій, моралі, відношення до праці тощо. Але соціальна і психологічна природа цих явищ різна. Національний характер є системою властивостей не окремої людини, а багаточисельної групи – етносу чи нації.
Історично склалися найбільш поширені концепції національного характеру, які можна класифікувати таким чином:
— Це теорії про якийсь НАЦІОНАЛЬНИЙ ДУХ, якому часто надається
містичний смисл визначального чинника долі народу;
— Прагнення відшукати переважаючий НАЦІОНАЛЬНИЙ ТИП або
декілька типів у даному суспільстві;
— Спроби виділити якийсь ВЗІРЕЦЬ ПОВЕДІНКИ представників даної культури, що формується на основі придушення первісних потягів людської психіки;
— Концепції, в яких робиться наголос на СИСТЕМІ УСТАНОВОК, ЦІННОСТЕЙ, ВІРУВАНЬ, спільних для членів даного суспільства, в яких наявні пошуки проявів національних рис в продуктах культури – літературі, мистецтві та філософії;
— Накінець, це пошуки РЕГУЛЯТОРНИХ НОРМ ПОВЕДІНКИ, ТРАДИЦІЙ та ОБРЯДІВ, СПОСОБІВ ВИХОВАННЯ, що відображають специфіку духовного обличчя нації;
— Останнім часом все настирливіше висувається ПЛЮРАЛІСТИЧНА КОНЦЕПЦІЯ національного характеру, згідно якої кожна із сучасних націй має не одну, а декілька психологічних моделей.
У сучасній вітчизняній літературі одне з визначень цього феномену, зокрема, в дослідженні П.Гнатенка , формулюється так: «національний характер – це сукупність соціально-психологічних рис, національно-психологічних настанов, стереотипів, що властиві національній спільності на певному етапі розвитку і проявляється в ціннісних ставленнях до навколишнього світу, а також у культурі, традиціях, звичаях, обрядах». За іншим визначенням національний характер – «сукупність психологічно-ментальних та поведінкових ознак, особливостей, притаманних певній етнонаціональній спільноті» (див.: ФЕС, с.214).
Отже, сучасний атрибут нації – спільність характеру, в ньому виражається своєрідність національної психології. Саме в характері немов би акумулюються своєрідність історичного шляху нації, її господарської діяльності, особливості соціального, культурного розвитку і географічного довкілля.
Основною сферою прояву національного характеру, як і окремої людини, безумовно, є ДІЯЛЬНІСТЬ. Ні спрямованість, ні воля, ні структурні особливості характеру не можуть бути визначеними, якщо ми не знаємо, як люди діють: трудяться, відпочивають, грають, яка їх поведінка, які їхні вчинки.
Якщо прослідкувати історичний шлях народів, то стає зрозумілим, наскільки ці шляхи різні і настільки ці відмінності залежать від часу, місця та інших обставин, а також мети всіх їхніх прагнень.
Для підтвердження цієї тези здійснимо короткий екскурс в історію. Метою КИТАЙЦІВ, наприклад, була тонка мораль і ввічливість, метою ІНДІЙЦІВ – якась абстрактна чистота, тиха старанність і терпеливість, метою ФІНІКІЙЦІВ – мореплавання і торгівля. Вся культура ГРЕКІВ, особливо АФІНСЬКА, була спрямована на максимум чуттєвої краси – і в мистецтві, і у вдачі, і в знаннях, і в політичному ладі. СПАРТАНЦІ і РИМЛЯНИ прагнули до доблесного героїчного патріотизму, любові до Батьківщини, але прагнули по-різному. А оскільки у наведених, як і в інших, не наведених прикладах прослідковуються головна залежність від часу і місця, то характерні риси національного характеру народів просто неможливо порівнювати.
Протиріччя ж у розумінні національного характеру часто виникають через нерозуміння діалектики загального, особливо і одиничного, про що йшлось при розгляді національно-специфічного, національного та загальнолюдського. Адже розкрити психологію, характер народу – значить розкрити його найбільш значимі соціально-психологічні риси. Жодна з цих рис, взята окремо, не є і не може бути абсолютно унікальною. Яку б конкретну якість – чи ціннісні орієнтації, чи взірці поведінки – ми не взяли, вона ніколи не буде унікальною. Унікальною є СТРУКТУРА психологічних особливостей нації. Це стосується не тільки націй, але й людей: кожна людина, взята окремо, неповторно своєрідна, але описати її індивідуальність можна лише за допомогою загальних понять, які описують властивості, притаманні не тільки цій людині, але й багатьом іншим.
Порівняння як індивідів, так і народів робиться головним чином по мірі виразу тих чи інших загальних рис і якостей, адже все, як відомо, пізнається в порівнянні. Тому твердження про національні особливості, висловлені в абсолютній формі без вказівки на те, з ким порівнюється даний народ, породжують лише непорозуміння.
Звернемося до найпростішого буденного твердження: «НІМЦІ – БЛОНДИНИ». Чи є воно вірним? І так, і ні. Якщо стверджувати, що всі німці або хоча б більшість з них є блондинами, то це судження неправдиве, блондини складають менше половини населення Німеччини. Але в ньому є й доля істини у тому розумінні, що серед німців значно більше блондинів, ніж серед французів, італійців чи іспанців. Отже, порівняно з іншими народами німці здаються блондинами.
Часто виникає і питання такого змісту: чи всі народи однаковою мірою ПРАЦЕЛЮБНІ? Така постановка питання не має наукового характеру: немає народу, який би не трудився, але види трудової діяльності, роль і місце праці в системі соціальних цінностей різні. Або ж таке питання: чи всі народи ТЕРПЛЯЧІ? Інколи терплячість відносять лише до українського чи російського національного характеру. А китайці, а інші народи?
Отже, абсолютизувати національний характер окремих спільнот не можна. Більшість визначених рис характеру, таких, як працелюбність, патріотизм, мужність, цілеспрямованість є загальнолюдськими. Тому мова йде не про монопольне володіння якоюсь нацією тією чи іншою рисою характеру, а про відмінності між окремими народами у формах, відтінках і стилі їх прояву.
Вивчаючи історію, помічаємо, що внаслідок специфіки соціально-економічних, природних та інших умов існування така, наприклад, риса, як пунктуальність найвище оцінюється в Німеччині та Нідерландах, найнижче – в Латинській Америці.
Навіть ХОРОБРІСТЬ виражається кожним народом по-своєму, прекрасною ілюстрацією може бути відмічене Л.Толстим своєрідне проявлення хоробрості росіян і французів у битві при Бородіно (див.: Толстой Л.Н. Собрание призведений. – Т.І. – М., 1948. – С.316).
За будь-яких контактів з іноземцями і поїздками за кордон варто ознайомитися з етикетом цих країн і правилами поведінки, в яких проявляються риси їх національного характеру.
Головна риса, притаманна всім європейцям, — вже не раз згадувана ПУНКТУАЛЬНІСТЬ. Там не можна запізнюватися, приходити на зустріч треба за 10-20 хвилин до призначеного часу. А далі звернемося до констатації наявності характерних рис, притаманних представникам різних країн, які відіграють далеко не останню роль в тому, як ви будете прийняті в даній країні і настільки плідним буде ваше спілкування.
— Так, в Бельгії велике значення має ваш зовнішній вигляд і марка вашого авто. Тут варто утримуватися від будь-яких жартів, що стосуються відносин бельгійців із французами;
— у ВЕЛИКІЙ БРИТАНІЇ існує певна дистанція між керівником і його підлеглими, яка ніколи не порушується. Найголовніша деталь одягу для англійців – краватка. Саме від її вигляду визначається ваше соціальне становище і добробут. Спілкуючись із англійцями, не називайте їх лише по прізвищу, краще всього вживайте «містер»;
— в НІМЕЧЧИНІ не люблять сюрпризів у практиці спілкування, там все планується наперед (порядок перш за все!). ділові відносини стримані. Поява без піджака буде вважатися непростимим порушенням етикету з вашого боку. Там дуже важко налагоджувати особисті контакти;
— в ГОЛАНДІЇ, на відміну від Бельгії, не варто демонструвати своє багатство та силу. В офіс можна приходити без піджака, головне – досягнення угоди чи консенсусу;
— в ГРЕЦІЇ не варто говорити про політику. Там також не люблять довгих ділових чи особистих листів;
— в ДАНІЇ відносини неформальні, тамтешнім людям властива відкрита манера спілкування;
— в ІРЛАНДІЇ (попри властиву ірландцям упертість) не варто відкрито висловлювати свою незгоду. Успіху можна досягти завдяки вмінню мислити діалектично. Їм властиве гарне почуття гумору, вони відкриті в спілкуванні (на противагу англійцям!);
— в ІСПАНІЇ полюбляють влаштовувати зустрічі за столом;
— в ПОРТУГАЛІЇ перш за все звертають увагу на одяг і манеру поведінки. Зустрічі здебільшого відбуваються пізно, коли спадає середземноморська спека;
— у ФРАНЦІЇ перш за все треба говорити про гумор, властивий всім французам;
— у ШВЕЙЦАРІЇ прийнято звертання на «ти». Тут характерна відкритість у спілкуванні (але без піджака краще не з’являтися на зустріч).
Перелік можна продовжити, але все це свідчить про те, що етикет спілкування, пов’язаний зі специфікою національного характеру, треба знати досконало.
Звернемося тепер до СХОДУ, ЄВРОПЕЙЦЯ, який вперше попадає в ЯПОНІЮ, дивує, що ЯПОНЕЦЬ посміхається мужньо навіть у горі. Недосвідчена людина часто бачить у цьому прояв бездушності, нахабності і цинізму. Насправді ж посмішка має тут символічне значення: вона покликана пом’якшити важку ситуацію, підкреслити готовність людини справитися з нею. «Я посміхаюсь не тому, що мені весело, а тому, що мені весело, коли я посміхаюсь» — з японської мудрості. У нас немає культури подолання гори, перетерпіння нещастя, немає культури виходу з трагічних ситуацій.
Своєрідним висновком може бути також констатація того факту, що чітко, найрельєфніше національний характер проявляється сьогодні в острівних, відносно ізольованих, країнах. Хрестоматійним прикладом можуть бути ЯПОНІЯ на СХОДІ та АНГЛІЯ на ЗАХОДІ (див.: Овчинников Вс. Сакура и дуб. – К., 1986; Цветов. Пятнадцатый камень сада Реадзи. – М., 1991 та ін.).
Одна із суттєвих причин – мінімальний вплив завойовників, які розмивають «етносоціальне середовище», «зміщуються» з місцевим населенням у всіх відношеннях.
А тепер уявімо географічну карту світу і положення на ній України. Згадаймо, що тисячоліттями
— хазари, половці, скіфи, гуни, готи, монголо-татари проходили через «степову елладу і степову бранку» — Україну (за Є.Маланюком) зі СХОДУ на ЗАХІД;
— німці, французи, австрійці, угорці, поляки – із Заходу на Схід;
— нормани, шведи та ін. – з Півночі на Південь;
— греки, візантійці, римляни, кримські татари, турки – з Півдня на Північ…
І змішувався не тільки генофонд різних народів (звідси всесвітньо відомі українські жінки, та й чоловіки) що є безперечно, позитивним з точки зору генетики, але й культура, мова. Традиції, вірування, риси характеру, темпераменту тощо.
Ось чому навіть у відносно «чистому вигляді» риси українців невимовно складно, навіть за сьогоднішнього рівня розвитку науки, виділити, типізувати тощо.
До цього необхідно додати русифікацію Східної та Центральної України, колонізацію південних регіонів країни, германізацію і, особливо, полонізацію Західної України, унікальність Закарпаття як регіону України, проблему русинства.
Надзвичайно специфічним є процес формування АМЕРИКАНСЬКОЇ НАЦІЇ (пригадаймо її етногенез). Американці, які досліджувати цей процес, від оптимістичної концепції «плавильного тигля» (чи «котла») відійшли до песимістичної, яку жартома висловлюють американські етнографи: «Ми думали, що у нас вариться суп, а вийшов… салат!». Про це вже йшла мова.
Насамкінець, ще однією проблемою є вивчення не лише свідомого й сфери несвідомого: взаємодії свідомого і несвідомого в психіці індивіда і в психології «масової душі» (З.ФРОЙД), «колективної душі» чи в «колективному несвідомому», в архетипі (К.ЮНГ), більше того – в «психології народів і мас» (Г.ЛЕБОН). Звідси виникає особливий розвиток СОЦІОПСИХОЛОГІЇ та ПСИХОСОЦІОЛОГІЇ – глибинна психологія народів і мас.
Знову звернемося до прикладів.
Колективне несвідоме ФРАНЦУЗІВ та ІСПАНЦІВ поєднує спільність інтересів, оскільки вони мають однакові провідні психологічні функції – ПОЧУТТЯ і ВІДЧУТТЯ. Але кожному уявляється, що інший поступається в чомусь суттєвому, — іспанці вважають, що французам не вистачає тактовності у ситуаціях спілкування. Конфліктні ситуації в історії цих країн досить рідкісні.
ФРАНЦУЗИ і НІМЦІ дивляться на однакові проблеми з різних точок зору. Німці при цьому орієнтуються на «внутрішній» об’єкт, французи – на «зовнішній». Відносини цих двох країн завжди були постійно напруженими, що призводило до конфліктних ситуацій та війн.
НІМЦІ й ІСПАНЦІ мають багато спільного. Те, що відбувається в одній країні, знаходить відображення у другій. Спільною є здатність масово реагувати на ті чи інші події внутрішнього життя. Найреакційніші режими у роки Другої світової війни знаходились саме в Німеччині та Іспанії.
Отже, великі скарби національного НЕСВІДОМОГО необхідно переводити в логічно побудовані програми, алгоритми, проекти, які б лягли в основу рішень і цілеспрямованих дій. Нам же в житті, в політиці заважають алогізми, роздвоєність, «розпорошеність» зусиль, постійні суперечки між собою – «А хто в хаті старший?». Іншими словами, нас і нині «з’їдає» «марнота марнот»…
І – на завершення – в літературі з ЕТНОПСИХОЛОГІЇ можна зустріти вказівку на те, що у ЯПОНЦІВ переважає САНГВІНІЧНИЙ ТЕМПЕРАМЕНТ, а в ІТАЛІЙЦІВ – ХОЛЕРИЧНИЙ (пригадаємо, САНГВІНІК – активний, енергійний, легко пристосовується; жвавий, сильний, врівноважений; ХОЛЕРИК – легко збуджується, сильний, неврівноважений, рухливий; активний, дуже енергійний, наполегливий; емоції некеровані).
Під ТЕМПЕРАМЕНТОМ (від латин. належне співвідношення частин) ми розуміємо характеристику людини з боку динамічних особливостей її психічної діяльності – темпу, інтенсивності психічних процесів і станів. Але в «чистому вигляді» темперамент не представлений у людини, а тим більше – у нації. При цьому за своєю сутністю це природний феномен. Отже, мова може йти не про «національний темперамент», а про переважання тих чи інших типів темпераменту в тому чи іншому соціальному середовищі. Темперамент суттєво проявляється в загальному обличчі особистості чи спільноти, але він не визначає соціальної значущості людини чи нації.
Поняття СТЕРЕОТИП введене у науковий обіг американський соціологом В. ЛІППМАНОМ, який визначив стереотип як «упереджені погляди, що керують всіма процесами сприйняття». На думку Ліппмана, коли людина намагається осягнути оточуючий світ, вона створює «картинку в своїй голові» про ті явища, яких вона безпосередньо не спостерігала. Людина має певне уявлення про більшість речей ще до того, як вона з ними безпосередньо зіткнулася. Подібні уявлення – стереотипи, визначаються тим етнічним середовищем, яке сформувало погляди даної людини. «В більшості випадків, — зауважує Ліппман, — ми не спочатку бачимо, а потім даємо визначення, ми спочатку визначаємо для себе те чи інше явище, а потім вже спостерігаємо його. У цьому хаосі зовнішнього світу ми вибираємо те, що наша культура вже визначила для нас, і ми маємо очевидну тенденцію до сприйняття цієї інформації у формі стереотипів».
Отже, природа виникнення стереотипу лежить в об’єктивних умовах життя людей, для яких характерне багаторазове повторення одноманітних життєвих ситуацій. Ця одноманітність закріплюється у людській свідомості у вигляді стандартних схем та моделей мислення. Процес формування стереотипів відбувається завдяки можливості людської свідомості закріплювати інформацію про однорідні явища, факти та людей у вигляді сталих ідеальних утворень. У свідомості ці однорідні об’єкти фіксуються в уявленнях, образах, оцінках, завдяки яким люди отримують можливість обмінюватися інформацією, розуміти одне одного.
Сприйняття людьми один одного відбувається через призму вже сформованих стереотипів. Зустрічаючись з представниками інших народів та культур, люди, як правило, сприймають їх поведінку з позицій своєї культури. Нерозуміння чужої мови, жестів, міміки та інших елементів поведінки нерідко веде до викривленого тлумачення смислу та дій, що легко породжує цілий ряд негативних почуттів: ворожість, настороженість, презирство.
В результаті такого роду міжетнічних та міжкультурних контактів виявляються найбільш типові риси, характерні для того чи іншого народу, а в залежності від цих характерних ознак та властивостей дані представники розділяються на різні групи. Так поступово складається етнокультурний стереотип як узагальнені уявлення про типові риси, характерні для даного народу або його культури.
Таким чином, стереотипи є «звичним знанням» відносно якостей чи рис інших індивідів, спільнот, а також подій, явищ, речей. З цією метою стереотипи існують і широко використовуються людьми. В залежності від характеру об’єкта та його місця в соціальній структурі, існують різні види стереотипів: ЕТНІЧНІ, ГРУПОВІ, ПРОФЕСІЙНІ, ВІКОВІ.
Нас в першу чергу цікавлять ЕТНІЧНІ СТЕРЕОТИПИ як структурний елемент національної психіки та самосвідомості. Його визначення може бути таким: «ЕТНОСТЕРЕОТИП – це узагальнений, емоційно насичений образ етнічної групи або її представників, котрий створений історичною практикою міжетнічних відносин. Відображаючи прагнення людей до збереження позитивної етнокультурної ідентичності, етнічний стереотип відіграє важливу роль, будучи фактором консолідації етнічної групи» (див.: Павленко В.Н. Факторы этнопсихогенеза. – Х., 1993. – С.98).
Отже, СТЕРЕОТИП є спрощеним образом у свідомості людини, який формується в процесі її соціалізації, а характерними особливостями стереотипу є наступні:
— стереотип певним чином спотворює дійсність, оскільки специфічно інтерпретує світ через власну культуру;
— йому властивий емоційний характер, що є його ірраціональним компонентом;
— він відзначається відносною стабільністю;
— стереотип – це культурний феномен, історичний досвід нації, який передається від покоління до покоління.
Особливо важливим є питання про визначення стереотипів для ефективних міжнаціональних відносин. В залежності від способів та форм використання стереотипів вони можуть бути як корисними, так і шкідливими для цих відносин.
Отже, стереотип корисний тим, що в багатьох випадках замінює нелегку працю мислення подібно до того, як вироблений з дитинства автоматизм звільняє від необхідності слідкувати за кожним своїм кроком. Багато з найпростіших автоматизмів для того і потрібні, щоб звільнити сили і час для реалізації творчого потенціалу людини у соціальній сфері діяльності. І перш за все – у сфері взаємовідносин з іншими людьми. «Проходячи» спокійно повз людські індивідуальності, «підганяючи» кожну з них під груповий стандарт, ми ризикуємо потрапити у світ, грубо розчленований на своїх і чужих, де всі свої – однаково гарні (звідси – афоризм: «наші злодії – найкращі, бо вони — наші»), всі ж чужі – погані, де всі однаково погано розуміють один одного й нездатні подолати бар’єри непорозуміння.
Таким чином, суть стереотипу як способу сприйняття і оцінки людей полягає в тому, що судження про особливості інших людей формуються на основі формальних характеристик: статі, віку, рівня освіти, професії, посади, місця роботи, національності, сімейного стану тощо.
Особистий еталон оцінки людей є певною морально-психологічною моделлю – ідеал моральних, інтелектуальних та естетичних якостей, з якими людина співставляє поведінку та вчинки кожного, з ким вона спілкується. Індивідуальність іншого при цьому оцінюється у співставленні з власними моральними, інтелектуальними та естетичними критеріями, і ця оцінка не залежить від соціальної (чи національної) приналежності та інших даних співрозмовника.
Отже, СТЕРЕОТИП – одне з елементарних психологічних утворень. В психології, повторимося, це поняття означає стійке, емоційне за своєю природою психічне утворення, яке в спрощеному вигляді відображає якийсь досить складний факт дійсності. Маючи таку якість, стереотипи є чуттєво зафарбованими соціальними образами, які поєднують в собі соціальний і психологічний досвід спілкування і взаємовідносин людей.
Психологічний механізм виникнення стереотипу у свідомості – некритичне засвоєння – передбачає можливість якісних відмінностей стереотипів, які можуть бути більш-менш близькими до істини, а можуть бути далекими від неї. І якщо вимірювати стереотипи критеріями наукової істини, логіки, то їх доводиться назвати НЕДОСКОНАЛИМ ЗАСОБОМ МИСЛЕННЯ. Але стереотипи існують і постійно використовуються людьми, хоч вони не завжди це усвідомлюють. (У всіх людей є власний досвід з цього приводу.)
В основу НАЦІОНАЛЬНОГО (чи ЕТНІЧНОГО) СТЕРЕОТИПУ зазвичай кладеться якась помітна риса зовнішності – колір шкіри, розріз очей, форма губ, тип волосся чи вилиць, форма голови, зріст тощо. В основі стереотипу може бути і будь-яка типова риса в характері та поведінці – мовчазність, жестикуляція, стриманість, скупість та ін.
Поширені у буденній свідомості стереотипи, уявлення про представників інших народів і культур завжди мають ціннісний, оцінювальний характер і співвідносяться, усвідомлено чи неусвідомлено, з уявленням про особливості власного народу та його культуру. Французький філософ М.Монтень писав з приводу поширених у його часі поглядів про «варварські народи», що в них немає нічого варварського і дикого, якщо тільки не вважати варварством те, що нам незвичне. Говорячи правду, робив він висновок, у нас немає іншого мірила істинного і розумного, як приклади і взірці думок та звичаї нашої країни.
Національні стереотипи надзвичайно стійкі і практично не піддаються корегуванню. Так ФРАНЦУЗ в очах РОСІЯНИНА – обов’язково легковажний гульвіса, що харчується жабами; НІМЕЦЬ – педант і фанатичний прихильник порядку; АНГЛІЄЦЬ – невиправний консерватор; ІТАЛІЄЦЬ – хтивий лицемір; РОСІЙЬКИЙ МУЖИК – насуплений тугодум, який плазує перед сильнішим і зухвалішим; надзвичайно терплячий, але його гнів, сліпа лють — страшні і неприємні.
Таким чином, НАЦІОНАЛЬНІ СТЕРЕОТИПИ є стандартизованими образами або уявленнями про національні відносини, про представників інших, «чужих» національних спільнот та своїх. Вони емоційно забарвлені і мають велику стійкість. Формуються, як правило, за відсутності вичерпної інформації про специфічні особливості інших народів, їх культур, звичаїв тощо. Це – складова частина УСТАНОВОК, що виникає в результаті досвіду безпосереднього спілкування та соціальних умов. В стереотипі знаходить вираз «звичне» відношення – негативне чи позитивне – до представників інших національностей. (Звернемо увагу на те, що так званий «побутовий націоналізм», про який мова йшла раніше, спирається на стійкі стереотипи).
УСТАНОВКА (етнічна чи національна) фокусує в собі переконання, погляди, думки людей відносно історії і сучасного життя спільнот, їх взаємозв’язок з іншими народами, людьми інших національностей. Тому в сучасних умовах зусилля вчених спрямовані на вияснення механізмів, здатних гармонізувати (чи хоча б оптимізувати) міжнаціональні установки.
У формуванні названих стереотипів велика роль стихійного фактору, але має місце і цілеспрямований характер їх формування, вони можуть бути штучно внесені в масову свідомість тими, хто розраховує мати від цього зиск. Зокрема, через емоційну наповненість стереотипи та упередження під час мітингів, демонстрацій та інших масових акцій посилюють конфронтаційні процеси, і якщо стан національної (чи навіть регіональної) конфронтації, то у людей може розвиватися ЕТНО- чи НАЦІОФОБІЯ.
Тому особливого значення набувають заходи, спрямовані на подолання стереотипів, передусім етноцентризму – націоналізму чи навіть ксенофобії, — коли любов до свого народу доходить до абсурду, переходить в шовіністичне замилування та неприязнь до «інших», хвалькувата прив’язаність до своєї Батьківщини – в егоцентризм, безмірна гордість своїм героїчним минулим – у винятковість, бундючність, пихатість тощо.
Етноцентризм – найбільша перешкода до міжнаціонального взаєморозуміння, адже для нього на думку американських психологів М.Бруера та Д.Кемпбелла, характерними рисами є:
— вважається, що те, що відбувається у власній культурі, є природним та правильним, а те, що відбувається в інших культурах, — неприродним і неправильним;
— свої звичаї розглядаються як універсальні: що добре для нас, то ж добрим для всіх інших;
— норми та цінності власної спільноти сприймаються як безумовно істинні;
— діяти в інтересах власної групи, спільноти;
— відчувати неприязнь до представників інших спільнот;
— пишатися власною спільнотою та її культурою тощо.
Тому подолання етноцентризму, негативних стереотипів – одна із важливих умов формування культури міжнаціональних відносин.
§ 2. НАЦІОНАЛЬНА САМОСВІДОМІСТЬ І КУЛЬТУРА МІЖНАЦІОНАЛЬНИХ ВІДНОСИН
Кожному цікаве своє походження – і людині, і народу. Цей інтерес, навіть загострений, ми спостерігаємо сьогодні і в Україні: «Хто ми, українці? Роси чи малороси? Де наше коріння? Яка наша минувшина? Яке наше місце у світі? Що ми внесли і вносимо в світову скарбницю культури?» З цього приводу Є.Маланюк висловив непересічну за значенням тезу: «Може, найважливішим з наших завдань як національної спільноти було, є і буде: ПІЗНАТИ СЕБЕ» (виділено мною – П.С.).
Але в процесі спілкування з представниками інших спільнот необхідно пам’ятати, що й
— РОСІЯНАМ цікаві їх витоки, їх героїчне і трагічне минуле;
— ЄВРЕЯМ, незалежно від місця їх проживання, мови і культури – їх палестинське походження, їх найстародавніша релігія, іудаїзм, який став старозавітним фундаментом для християнства, що поширилось у світі як «релігія цивілізації»;
— ЦИГАНАМ (РОМА) – їх індійська прабатьківщина, їх тодішнє кастове і професійне походження;
— ТАТАРАМ – історія зародження воїнів-кочівників, які прийшли зі Східної Азії і там же безслідно зникли, наскрізь пронизали Русь і досягли Середземномор’я, володарювали в Індії і спіткнулися об п’ятитисячокілометрову Велику китайську стіну, на зведення якої, напевне, не вистачило б сучасного китайського бюджету;
— НІМЦІ, АНГЛІЙЦІ, ФРАНЦУЗИ, СКАНДИНАВИ, очевидно, ніколи не втратять інтересу до переселення арійських племен, хоч цей здоровий інтерес і пережив хворобу нацизму.
Особливо характерним для НІМЦІВ (що варто знати) – є їх потяг до самопізнання, який інколи нагадує хворобливу пристрасть, яку можна назвати найбільш живучою і характерною рисою німців. У свій час німецький філософ Ф.Ніцше саркастично заявив з цього приводу: «Характерна риса німців у тому, що для них ніколи не помре питання: «ЩО ТАКЕ НІМЕЦЬКІСТЬ?»
— Згадаймо, що й МАЛІ НАРОДИ ПІВНОЧІ завжди мудро і бережливо зберігали (і бережуть) свої традиції, сказання, легенди.
Коли ж народи починають себе називати, то ці імена надзвичайно одноманітні, хоч і звучать, здавалось би, по різному:
— НІМЕЦЬ – ДОЙЧ, а це «дойч» пішло від древнього слова, яке означало «ЛЮДИ», «НАРОД».
— ПО-МОНГОЛЬСЬКОМУ «ХУН» – «ЛЮДИНА». А хто з вас не чув про грізних гуннах – «ХУННАХ»?
— «ТЮРК» походить від слова, яке означає «ЛЮДИНА».
— «НИВХ» — «людина нівхською мовою».
— «НЕНЕЦЬ» – теж людина, тільки ненецькою. Але частина ненців називали себе ще «точніше» – «неняй ненець» – «справжня людина».
Зауважимо, що коли перед словом, яке означає «людина», з’являється визначення (типу «справжня»), а особливо коли «людина» стає тільки частиною слова, яке означає «ПЛЕМ’Я», — це вже свідчить про значний крок вперед в усвідомленні людьми свого місця у світі, адже це дає нам вже ІМ’Я ПЛЕМЕНІ, визнане іншими народами частиною людства.
І людина, зливаючись зі своїм народом, збагачує з вічних, невичерпних джерел його культуру, свою скромну особисту біографію, об’єднує в одне ціле малі і великі цінності свого народу.
Дія соціальних чинників, умови географічного середовища роблять відбиток на способі сприйняття зовнішнього світу, на характері реакцій з приводу явищ об’єктивної дійсності, на емоційних особливостях людей. Ці досить стійкі психологічні риси об’єктивуються у національній культурі, прослідковуються в ідеологічній діяльності. Раніше вже розглядалися ці сторони міжнаціональних відносин, але повторення не завадить, тому що ці ж риси є основою для формування НАЦІОНАЛЬНОЇ САМОСВІДОМОСТІ, яка включає в себе, поряд з усвідомленням приналежності людини до певної національної спільноти, сукупність таких почуттів, як національна гордість і любов до Батьківщини, радість, яка переживається при сприйнятті творів національної культури, емоційно підтриману переконливість у справедливості ідеологічних положень та політичних заходів, які виражають інтереси національного розвитку і суб’єктивно уявляються як інтереси народу. Тому О.Бауер підкреслював, що «лише національна свідомість робить національність свідомою рушійною силою людської, зокрема політичної діяльності».
НАЦІОНАЛЬНА САМОСВІДОМІСТЬ (досить часто в літературі можна зустріти тезу про «національну СВІДОМІСТЬ») – це усвідомлення людиною своєї приналежності до певної етносоціальної спільноти, ототожнення свого «Я» чи «МИ» і часто своєрідне розмежування «МИ – ВОНИ», тобто своєї й інших спільнот. Отже, національна ІДЕНТИФІКАЦІЯ є процесом самоототожнення з нацією на основі будь-якого зв’язку, а також включення у свій власний світ і прийняття норм, цінностей і взірців нації.
Коротко зупинимося на такій складовій національної самосвідомості, як само ідентифікація. ІДЕНТИЧНІСТЬ, ІДЕНТИФІКАЦІЯ (від лат. тотожний і роблю) є терміном, який у повсякденному науковому та філософському мовленні означає буквально «те саме»; дія з встановлення ідентичності називають ідентифікацією. Існує багато різновидів ідентифікації. (Див. детальніше ФЕС, с.233). Нас у даному випадку цікавить лише національна самоідентифікація, основними чинниками формування якої виступають: історична територія, спільна мова, спільна економіка, спільна релігія, спільні міфи та історична пам’ять, спільна масова культура, спільність законів та обов’язковість для всіх членів.
Саме спільність політичного життя, входження у деяке спільне законодавство та політичну спільноту дозволяє говорити про існування т.зв. «політичної нації», на відміну від «культурної нації», яке визначається спільністю, перш за все, культури, мови та релігій. А оскільки міжнаціональні відносини є особливим типом людських відносин, відмінний від політичних чи економічних, то актуальною стає СОЦІАЛЬНО-ПСИХОЛОГІЧНА складова у визначенні національної ідентифікації. Остання є суттєвою складовою національної самосвідомості, оскільки являє собою соціально-психологічний процес ототожнення зі своєю нацією, а, з іншого боку, виступає як особлива форма соціалізації людини, тобто відбувається становлення особистості через усвідомлення себе представником тієї чи іншої національної спільноти.
Доводиться констатувати, що на сьогодні значна кількість українських учених говорять про існуючу в країні «КРИЗУ ІДЕНТИЧНОСТІ» (див. наприклад, «СОЦІОКУЛЬТУРНІ ІДЕНТИЧНОСТІ ТА ПРАКТИКИ». – К., Ін-т соціології, 2002. – с.36). З точки зору Л.Нагорної, «ідентифікаційна криза в її сьогоднішньому вигляді – це, насамперед, розмиті цінності й зовнішньополітичні орієнтації, невизначені перспективи, постійний пошук ворогів, безкінечне «перетягування канату» у владних верхах, аномія (тобто порушення ціннісно-нормативних систем суспільства – П.С.), з паралельним наростанням регіональних, етнічних, міжконфесійних відносин на тлі байдужості суспільства… Це гостро різна версія «віртуального минулого» і, як наслідок, девальвація понять «патріотизм», «національна гордість». Це дезорієнтована молодь, яка не бачить гідних прикладів для наслідування і шукає розради в сумнівних заняттях і схильності до «ерзац-культури». Це загальне падіння моралі, коли не соромно красти і зраджувати (Нагорна Д. «Війни ідентичностей»: сценарії і ризики.// Політичний менеджмент. – К,: 2002. – С.48).
Отже, доводиться визначати, що в Україні постають саме проблеми української національної ідентичності та «підвищення в Україні європейської культурної ідентичності», що було проголошено в «Стратегії інтеграції до ЄС». І в цьому випадку загострюється протиріччя між посиленням національної ідентичності та набуттям маргінального статусу людиною в нашому суспільстві.
Не варто забувати й про те, що на нинішньому етапі розвитку людства прояви національної самосвідомості існують поряд з об’єктивними тенденціями ГЛОБАЛІЗАЦІЇ, «змішуванням» людських мас, обміну технологіями, уніфікацією способу життя в урбаністичному суспільстві, запозиченням моди тощо. Саме національна самосвідомість породила те світове явище, яке назване «етнічним ренесансом» і яке розглянуте у вступі.
Але знову повернемося до змісту поняття «національна самосвідомість». Розвинена національна самосвідомість є усвідомленням певною спільнотою себе як цілісного суспільного організму, самостійного суб’єкта міжнародного життя, історичного розвитку людства і – самоусвідомлення людиною себе як невід’ємної частини цієї спільноти, її частини, життєві інтереси якої можуть бути зреалізовані лише в контексті спільних інтересів нації.
САМОСВІДОМІСТЬ виникає в процесі спільної діяльності, спілкування з іншими людьми, спільнотами і генетично пов’язана зі ставленням до себе з «точки зору іншого», вона постійно перевіряється, корегується, виправляється і розвивається в процесі включення людини чи спільноти в систему міжлюдських чи міжнаціональних відносин.
Національна самосвідомість увінчує духовну еволюцію нації, є сукупним результатом її самопізнання на конкретному етапі історичного розвитку. Вона ніби «втягує», переломлює, синтезує крізь призму національних особливостей і потреб індивідуальний «багаж» нації, всі форми духовного життя та самопізнання народу: історичну пам’ять, символіку, звичаї, традиції, духовні почуття, світоглядні, моральні, політичні, правові, мистецькі та інші погляди, норми, цінності тощо, і завдяки цьому – і в міру цього – формує певний ДУХ НАЦІЇ – її поривання, прагнення, тобто, отой «дух, що тіло рве до бою» (І.Франко).
Національна самосвідомість об’єднує представників різних груп і соціальних класів під одним поняттям: «українці», «росіяни», «американці», «німці», «французи» тощо. Вона не відчуває на собі впливу ідеології. Люди, які визначили свою національну приналежність, не змінюють її до кінця свого життя. Отже, це відносно стійка, усвідомлена система, яка переживається, як неповторна система уявлень людини про себе як представника нації.
Саме тому «національна свідомість і любов до своєї нації не знає ні кляс, ні партій, ні віку, ні полу. І визискуваний пролетарій, й визискувач – буржуа однаково люблять себе й все те, що дає і підтримує в них владичню, могутню силу» (Винниченко В. Відродження нації. – С.73).
Які ж фактори формування національної самосвідомості? Це – ІСТОРИЧНЕ МИНУЛЕ нації, її історична пам’ять, тобто справжня чи надумана, міфологізована, політизована її історія. На жаль, саме така історія здебільшого вивчається у нас і в школах, і у ВНЗ як «ПОЛІТИКА, ЗВЕРНЕНА В МИНУЛЕ» (М.Покровський). з цього приводу згадується мудрий грек, Аристотель, який свого часу заявляв, що «могутнім богам не дане лише одне: влади переробляти минуле». Але виявляється, що наші історики могутніші за олімпійських богів. Вони змінюють минуле як хочуть, просто й багаторазово, заганяючи минуле в прокрустове ложе чергової ідеологічної кампанії чи замовлень політиків. А інколи – і зовсім усувають, знищують. Звернемо увагу й на те, що історична пам’ять не передбачає копіювання якихось соціально-політичних інституцій, вона лише сприяє зв’язкам між поколіннями, хоч за своєю природою вона мінлива, залежить від пануючих в даний час у суспільстві ідейних засад. Ця пам’ять особливо експлуатується різними партіями й організаціями, органами влади, особливо в кризові періоди.
— КУЛЬТУРА національної спільноти, її внесок у світову культуру (адже світова скарбниця культури – це сукупність всіх найвищих досягнень культур національних), про що писалося раніше.
— ТРАДИЦІЇ, ЗВИЧАЇ з їх стійкістю і національним характером – це було предметом достатнього аналізу з точки зору їх значення для міжнаціональних відносин.
— ЧИСЕЛЬНІСТЬ національної спільноти, її соціальна структура, державний устрій – відомо, що у представників невеликих за чисельністю націй, особливо народностей, національна самосвідомість особливо загострена із-за загрози асиміляції з великими за чисельністю спільнотами.
— ЕКОЛОГІЧНІ ПРОБЛЕМИ довкілля, які часто стають політичними.
— СКЛАД НАСЕЛЕННЯ – багато- чи відносно мононаціональних країн, колективів, в яких працюють люди, спілкуючись між собою, та інші, як матеріальні, так і духовні чинники.
ЛОГІКУ СТАНОВЛЕННЯ національної самосвідомості можна схематично зобразити таким чином:
— вихідною духовною передумовою формування цієї самосвідомості є система базових знань та уявлень даної спільноти, її інтелектуальний рівень, наявні знання про оточуюче середовище, свою власну історію, культуру, менталітет тощо. Тобто, вся наявна система знань, яка дозволяє людині ідентифікувати себе у різних системах зв’язку, у даному випадку – в національному плані. При цьому відмітимо, що для формування самосвідомості необхідно, щоб людина спрямовувала наявні у неї знання на усвідомлення себе як особливої цінності, яка виділяється серед інших своїми характерними ознаками, способом життєдіяльності тощо;
— СВІТОГЛЯД як система життєдіяльних орієнтирів людської діяльності виступає суттєвою духовною передумовою особливих форм самоідентифікації людини. Для того, щоб людина почала цілеспрямовано діями як представниця спільноти;
— МОРАЛЬ завершує формування духовних засад самоідентифікації людини. Якщо світогляд дає відповідь на питання: хто ми, в чому сенс нашого життя, яке наше призначення, то мораль відповідає на питання, як ми повинні діяти, на які цінності орієнтуватися, який шлях обирати, щоб реалізувати своє призначення у житті нації чи народності. Мораль визначає політичну самосвідомість суспільства (спільноти). Ще Аристотель підкреслював, що «етика, очевидно, входить у політику як її частина і начало»;
— Концентрованим виразом політичної самосвідомості виступає ІДЕОЛОГІЯ. Якщо ідеологія розвивається на національному ґрунті, відображає інтереси нації, — вона постає як національна ідеологія, в якій відбувається усвідомлення нацією основного принципу її розвитку – НАЦІОНАЛЬНОЇ ІДЕЇ. (Глибокий аналіз формування національної свідомості українців знаходиться у монографії П.Ситника та А.Дербак «Проблеми формування національної самосвідомості в Україні. – К., 2004».)
В найзагальнішому вигляді під поняттям «національна ідея» слід розуміти основний принцип життєдіяльності нації, який відображає суть, особливості і спрямованість її історичного поступу, її корінні інтереси і прагнення. Образно кажучи, національна ідея – це уявлення певної спільноти про те, чим вона є і до чого прагне.
Можна погодитися з тими дослідниками, які констатують існування національної ідеї в «приземленому» аспекті – зберегти чисельність народу, знайти свій життєвий простір, тобто територію, забезпечити добробут, гідне життя свого народу тощо. Саме такою сприймає її переважна кількість народів світу (європейці, азійці, американці і навіть частина мешканців країн Африки). У піднесеному, доленосному розумінні національна ідея є ідеєю, яка об’єднує народ на переломних, критичних етапах історії, пробуджує у ньому героїзм, готовність до подвигу, жертовність в ім’я великої мети (як це нагадує «ПАСІОНАРІЇВ» Л.Гумильова!).
Цементуючою основою нації може бути матеріальна ідея, скажімо, життєвий простір, але вона повинна немов би «освятитися» мораллю, релігією. Ця ідея може бути як реальною, так і ефемерною, моральною і навіть аморальною, національно-егоїстичною і гуманною, може, образно кажучи «вести до храму» і «відводити» від нього. Слушною є думка з цього приводу видатного релігійного філософа ХХ ст. М.Бубера: «ми говоримо про національну ідею, коли народ помічає свою єдність, свій внутрішній зв’язок, свій історичний характер, традиції, становлення і розвиток, свою долю і призначення, робить їх предметом своєї свідомості, мотивацією своєї мети» (Бубер М. Народ и его земля. – М., 1979. – С.259).
Нині доводиться визнати, що наш рівень національної самосвідомості недостатній для консолідації суспільства, формування почуття причетності до історичної долі української нації, спільної відповідальності за її майбутнє. Як з гіркотою відзначає екс-президент України Л.Кравчук, «у нас дві релігії, дві мови, дві культури й дві історії».
Отже, ми ще й досі не ідентифікували себе як націю, не визначили чітко свого коріння, віку, місця серед інших народів. Ми бродимо у пітьмі власного історичного минулого. Актуально і нещадно й сьогодні звучать слова Кобзаря:
Німець каже: «ви моголи».
«Моголи! моголи!»
Золотого Тамерлана
Онучата голі.
Німець скаже: «Ви слав’яне».
«Слав’яне! слав’яне!»
Славних прадідів великих
Правнукі погані!
Тому всі лозунги політиків, урядовців, засобів масової інформації, заклики до національного відродження залишаються красивими і пустими словами. Адже під національним відродженням мається на увазі «усвідомлення себе, етносу, як нації, як дійсної особи історії і сучасного світу» (Р.Шпорлюк).
На закінчення відмітимо, що сформована національна самосвідомість є умовою сприятливого, плідного спілкування, включаючи й особистісний рівень. З цього приводу влучно писав Расул Гамзатов: «Кожна людина повинна розуміти, що вона прийшла на землю для того, щоб стати представником свого народу і повинна бути готовою приймати на себе цю роль».
§ 3. НАЦІОНАЛЬНИЙ МЕНТАЛІТЕТ, ЙОГО ВПЛИВ НА МІЖНАЦІОНАЛЬНІ ВІДНОСИНИ
Кожний народ, накопичуючи історичний досвід, дивиться на світ під власним кутом зору. І хоч людина здебільшого не усвідомлює його існування, вона безсила обійти його. Є щось таємниче в тому, що отримало в літературі назву «МЕНТАЛІТЕТ», — те, що повністю не висловлене, не сформульоване, не усвідомлене, але існує і визначає ставлення людини до світу.
Менталітет існує на рівні взірців поведінки, взірців вибору, на рівні окремих оцінок і переваг, які підхоплюються людьми, непомітно формують їх свідомість. Це немов би якась традиція, яка подібно до могутнього потоку захоплює людей і непомітно змушує їх робити і говорити те, що роблять і говорять інші, створюючи при цьому ілюзію природності і бездумності власної поведінки. Тобто, менталітет – це шар людської свідомості, який непрорефлектований, неусвідомлений повністю, потаємний від самих його носіїв, або по-іншому, це соціально-культурний автоматизм поведінки.
Спробуємо визначити походження терміну «МЕНТАЛІТЕТ». В середині 50-х років ХХ ст. це поняття ввійшло в науку завдяки дослідженням французьких вчених Ж.Любьє та Р.Мандру. З 1958 р. цей термін з’являється у словниках та енциклопедіях. У англо-російському словнику це слово перекладається як інтелект, розумовий розвиток, склад розуму, розумовий настрій. У філософському словнику читаємо, що це слово походить не від англійського «менталітету», а від латинського «менс», що означає все той же розум, мислення, спосіб мислення, склад душі.
В англомовній психологічній літературі менталітет визначається як «властивість розуму, яка характеризує окремого індивіда, або групу індивідів», «узагальнення всіх характеристик, які визначають психіку», «спосіб мислення або характер роздумів».
Психологи виділяють три структурних компоненти менталітету:
— ЕМОЦІЙНИЙ, емоційні стани. Це імпульс до систематизації знань, також до певної поведінки;
— КОГНІТИВНИЙ (ВЕРБАЛЬНИЙ) – знання про об’єкти і ситуації життєдіяльності як результат набуття індивідуального життєвого досвіду, тобто процесів навчання (чи самонавчання);
— ПОВЕДІНКОВИЙ – імпульс актуалізації елементарних фіксованих установок, ціннісних орієнтацій, етнічних цінностей.
Отже, менталітет дає можливість відкрити «таємницю національного», яка полягає насамперед у манері розуміти речі, тому без знання його особливостей неможливі повноцінні міжнаціональні відносини.
Особливо потрібно підкреслити НЕУСВІДОМЛЕНІСТЬ, або ж неповну усвідомленість як одну з найважливіших ознак менталітету. В ній розкривається те, що історична ЕПОХА – в даному випадку розвитку етносу, нації – яка вивчається, нездатна і не збиралась повідомити, і її невільні послання, не відфільтровані і не процензуровані в умовах тих, хто їх відправив, тим самим не мають спрямованої тенденційності, — в них епоха незалежно від її власної волі «говорить» сама за себе, про свої таємниці.
Саме в цих особливостях менталітету криється його величезна пізнавальна сила, цінність. Саме на цьому рівні вдається почути те, про що не можна взнати на рівні свідомих висловлювань.
Але нас у даному випадку цікавить перш за все ЕТНІЧНИЙ МЕНТАЛІТЕТ. Він стає нині відносно самостійним і, мабуть, визначальним соціально-психологічний фактором, зумовлюючи не тільки соціально-психологічні процеси в державі, а й процеси етногенезу. Процес його формування опосередковується способом життя певної спільноти.
На менталітет впливає багато факторів. Але цей вплив настільки тривалий, що швидкі зміни в політичній чи економічній сфері не можуть привести до зміни «звичок свідомості», які відточувалися століттями. Менталітет більш консервативний, ніж соціально-політичне життя, національні почуття, настрої та інші складові.
Менталітет проявляється в домінуючих настроях людини, в характерних особливостях світосприйняття, в системі моральних вимог, норм, цінностей, принципів виховання, а також у ФОРМАХ МІЖОСОБИСТІСНИХ ВІДНОСИН, в конкретних фактах самоорганізації нації.
Менталітет виступає цілісним відображенням духовних напрямків, які не зводяться до суми форм суспільної свідомості (релігії, мистецтва), ці напрямки є специфічним відображенням дійсності, обумовленим процесом життєдіяльності нації в певному географічному, історичному та культурному просторі.
Звернемо увагу й на те, що не можна сплутувати менталітет з ІДЕОЛОГІЄЮ. Менталітет стійкий і малорухливий, він не виступає механізмом перетворення практичних завдань у сферу суспільної свідомості, — це функція ідеології. Тому, як приклад, такі риси українського менталітету, які зараз відносять до менталітету, як «соборність», «державність», «православ’я» та інші є змістом ідеологічного процесу, а не менталітету.
Етнічний елемент (чи ментальність етносу, нації – про це далі) за своєю сутністю є системою образів, уявлень, які стимулюють і регулюють поведінку в даних культурних і соціальних умовах. Отже, роль національного менталітету проявляється в орієнтації його представників (носіїв) на певну поведінку, світогляд, цінності, тобто має світоглядно-практичний характер.
Підійдемо до поняття «менталітет» дещо по-іншому. Загальновідомо, що мислення є пізнанням світу. Менталітет же – це МАНЕРА МИСЛЕННЯ, його СКЛАД, його ОСОБЛИВОСТІ, своєрідність; це емоційні та ціннісні орієнтації, колективна психологія, спосіб мислення і людини, і, в даному випадку, нації.
Можна визначити цей феномен і таким чином: менталітет є психічним складом розуму, душевним складом, напрямком думок, способом думок або характером роздумів, духовним світом, або – дещо опоетизовано – це ДУША, СЕРЦЕ і РОЗУМ НАРОДУ, які вирізняють його з-поміж інших.
Можна було б це зробити з самого початку, але не пізно й зараз уточнити понятійний апарат. У вітчизняній літературі немає єдиного підходу до понять «МЕНТАЛІТЕТ» і «МЕНТАЛЬНІСТЬ»: одні автори ототожнюють ці поняття, інші – «розводять» їх. На думку автора, поняття менталітету має всезагальне, загальнолюдське значення, як і мислення, свідомість. Ментальність охоплює різні рівні соціальної дійсності, вона є невід’ємним компонентом не тільки різних соціальних суб’єктів – класів чи стратів, етносів, націй – але і окремих людей.
В залежності від характеру та складу носія менталітету розрізняється ментальність:
— СТАТЕВА (чоловіча і жіноча),
— ВІКОВА (дитяча, молодіжна, стареча тощо),
— ПРОФЕСІЙНА (військових, медиків, інженерів, бюрократів та ін.),
— НАЦІОНАЛЬНА (українська, російська, американська, китайська, японська тощо).
Звернемося до прикладів, фактичного матеріалу. Відома відважена в літературі така особливість АМЕРИКАНЦІВ, як безперервна поспішність, вироблена як гіпертрофований наслідок ДІЛОВИТОСТІ.
Особливості менталітету РОСІЯН переконливо відобразив російський письменник Іван БУНІН у творі «Жизнь Арсеньева» (цитую мовою оригіналу): «Ах, эта вечная русская потребность праздника! Как чувственны мы,как жаждем упоения жизнью, — не просто наслаждения, а именно упоения, — как нас тенет к непрестанному хмелю, к запою, как скучны нам будни и планомерный труд!».
Як духовно-психологічне обличчя суспільства, менталітет формується в певному соціокультурному середовищі, отже, — формування нового середовища є одночасно і формуванням нового менталітету, хоча цей процес тривалий і суперечливий, він прослідковуються головним чином у представників нових поколінь.
Особливостями історичного розвитку України перш за все варто вважати те, що вона залишалася практично осторонь тих процесів, які супроводжували становлення сучасного західного суспільства. Новий час не змінив радикально систему їх духовних цінностей. В Україні впродовж віків зберігалися давні звичаї, традиції, вірування, моральні норми, цінності та настанови. Вони відігравали надзвичайно важливу роль регулятора як міжособистісних взаємин, так і суспільних відносин. І загальнолюдські моральні цінності, потрапляючи на національний ґрунт, поєднувалися із споконвічними українськими цінностями, створювали складне мереживо національного менталітету, морально-духовного обличчя нації.
До стійких рис українського менталітету можна віднести:
— психологію працьовитого господаря, хлібороба, з його одвічним потягом до землі;
— жадобу свободи;
— стихію вільної самодіяльності людини;
— природний демократизм;
— народну правосвідомість, породжену системою звичаєвого права, яка утверджувала право на свободу, землю, власність, працю, вільне господарювання;
— психологічне несприйняття народом деспотичного характеру центральної влади, будь-якого насилля тощо.
Дослідники українського національного менталітету вважають, що для українця пріоритетними є відношення до землі як до батьківщини-матері, до своїх культурно-історичних цінностей, толерантність до інших культур (на жаль, сучасність, точніше – політична еліта – вносить часто-густо свої корективи негативного характеру), до інших релігій, волелюбство, переважання чутливості над раціональністю. Такої думки дотримувалися І.Марчук, М.Шлемкевич, Д.Чижевський.
Український менталітет характеризується, з одного боку, домінуванням емоцій і почуттів над волею й інтелектом, з другого – індивідуалістичним характером цінностей, які стимулюють мотивацію досягнень, особисту незалежність, автономність, прагнення спиратися лише на власні сили, впевненість.
Згадаймо, що для «першого розуму нашого» (Г.Сковорода) найсвятіша справа – відродити народ як духовну спільність, протистояти антикультурному прагматизму і самозреченню, бо, за висловом українського мислителя, «всякий повинен пізнати свій народ і в народі себе».
Отже, спираючись на соціально-психологічні дослідження історії і культури українського народу і праці М.Грушевського, М.Костомарова, А.Кульчицького, В.Липинського можна зробити висновок, що для менталітету українців характерні наступні визначальні ознаки:
— ІНТРАВЕРТНІСТЬ вищих психічних функцій у сприйнятті дійсності, яка виражається в концентрації на фактах, проблемах внутрішнього, особистого світу. Це знаходить прояви у сентиментальності, чуттєвості, емпатії (тобто здатності уявляти себе на місці іншої людини і розуміти ї почуття, бажання, ідеї і вчинки – П.С.), любові до природи, мальовничому естетизмі народного побуту;
— АНАРХІЧНИЙ ІНДИВІДУАЛІЗМ, який проявляється у різних формах опосередкованого прагнення до особистої свободи з відсутністю організації, стійкості та дисципліни;
— ДОМІНУВАННЯ ЕМОЦІЙ і ПОЧУТТІВ над волею і інтелектом.
Але звернемо увагу на геополітичне положення України, не будемо забувати, що менталітет українців визначився (і визначається значною мірою і нині) розташуванням між Сходом і Заходом, тривалим бездержавним існуванням, розчленованістю народу у минулому. Ще в 1505р. знаменитий Макіавеллі писав,немов би передбачаючи певні риси менталітету українців (хоча, на наше сумне задоволення, не лише нас): «Народ чи суспільство, які довго і покірно несли ярмо пригнічення, втрачають дарунок божий: патріотизм, любов і почуття власної гідності».
Отже, одна з головних причин української бездержавності – це СОЦІАЛЬНА ПАСИВНІСТЬ . Згадаймо Остапа Вишню: спочатку українець думає «Якось воно буде…», а потім рве на собі сорочку з криком «Якби ж то знаття!» . Або сумно відоме «Моя хата з краю…», а також
— правовий нігілізм – відоме «Закон як дишло…»,
— комплекс меншовартості (малоросійства, «меншого брата» тощо),
— необов’язковість, ненадійність (звідси – «У кожному українцеві дрімає Мазепа» — найбільш осудлива характеристика, яка свідчить про нашу ненадійність).
М.Костомаров, розглянувши позитивні риси нашого менталітету, з гіркотою констатував: «Два лиха у слов’ян: одне з них — незгода між собою». «Усього півтора чоловіка нації, і ті живуть у незгоді», — з сумом писав П.Куліш. Л.Троцький, народжений в Україні, у пам’ятці агітаторам-комісарам, відрядженим в Україну, рекомендував їм враховувати «відсутність міцної згуртованості», те, що «в українців немає злагоди, єдності між ними»; відсутність міцної згуртованості кожного разу призводила українців до втрати ними всіх завоювань, тому вони рано загубили свою самостійність і живуть то під Литвою, то під Польщею, то під Австрією та Росією». Але він все ж визнавав, що «Україна становить дуже цінну частину цих держав».
А згадаймо історію: гетьманство в Україні супроводжувалося постійними чварами, відсутністю єдності. Тому й народився крилатий вислів – «де два українці, там три гетьмани», дещо «пом’якшений» сьогодні – «де три українці, там два гетьмани». Були лівобережні та правобережні гетьмани, які здебільшого ворогували між собою. За підрахунком М.Грушевського, за часи Гетьманщини з 1550 по 1764 рр. в Україні було 68 гетьманів, і в середньому кожен з них правив не більше 3х років (за виключенням Дорошенка, Самойловича, Мазепи та Розумовського).
«Усі волі щиро прагнуть,
Та не всі в один гуж тягнуть,
Той – направо, той – наліво,
А всі брати, то-то диво!»
Так звучали слова улюбленої пісні одного з гетьманів.
В українській етнофілософській думці неодноразово зверталася увага на те, що українцям притаманна така національна риса, як «надзвичайна ТОНКОСЛЬОЗІСТЬ»: «Ми плачемо, зітхаємо, скаржимось та скиглимо на кожному кроці» (В.Винниченко).
Наприкінці ХІХ ст. Іван ФРАНКО також дав нищівну характеристику морально, а відтак і соціально-політичного обличчя українців, перш за все української еліти, яка, за висловами М.Грушевського та В.Липинського «завжди зраджувала свій народ». «Не люблю русинів [тобто — українців]. Так мало я поміж ними знайшов правдивих характерів, а так багато малкости [дріб’язковості – П.С.], тісного самолюбства, дволичності і гордості, що справді не знаю, за що я мав би їх любити. Чи може маю любити Русь… позбавлену гарту і сили волі, так мало спосібну до життя політичного…» (Див. Свій о своїх// Руслан. – 1897. – С.2).
Лідер українського політичного самостійництва М.Міхновський з гіркотою писав у своїй «Самостійній Україні», що в історії української нації інтелігенція її раз у раз грала ганебну роль, зраджувала, інтригувала, піклуючись про власні егоїстичні інтереси, а не інтереси нації. Ще в 1912 р. в часописі «СНІП» він писав: «З усіх хвороб, якими, наче струпом, укритий наш нарід, найстрашнішою, найогидчою, є байдужість. Вона нівечить і руйнує націю, вона нищить нас і як нарід і як одиниці. Через цю байдужість робимось ми напівлюдьми… Наче гадюче кубло гніздиться по селитьбах українського народу Сум, Безнадійність, Зневіра у свої сили, в можливість кращої долі…»
БАЙДУЖІСТЬ… Чи не панує вона нині у нашому суспільстві? Чи не найважливіша це риса нашого менталітету? З цього приводу згадуються слова польського і російського письменника Бруно Ясенського: не бійся ворогів – у гіршому випадку вони вб’ють тебе; не бійся друзів – у гіршому випадку вони зрадять тебе; бійся байдужих – вони нікого не вбивають і не зраджують, але за їх мовчазної згоди відбуваються всі вбивства і зради на Землі.
Знавець українського менталітету В.Грінченко зазначав, що українцям притаманні три риси:
1) ми завжди до когось приєднуємося,
2) робимо завтра те, що можна зробити сьогодні,
3) з’їдаємо себе раніше, ніж нас з’їдять інші.
Саме йому належить і грізна пересторога –
Ще не вмерла Україна,
Але може вмерти,
Ви самі її, ледачі,
Ведете до смерті.
На жаль, існує й така риса нашого менталітету як т.зв. «малоросійський мазохізм»: історію свого народу ми представляли, а значною мірою представляємо і нині як історію народу переслідуваного, гнаного, вічно побитого і приниженого.
Ми як і євреї, прямо таки хизуємося своєю непорочністю, цнотливістю, своєю взірцевою добротою, ліричністю, особливо тим, що ми ніколи нікого не завойовували, не захоплювали, а завжди лише оборонялися. Ми буквально схибились на своїй «древності».
Гірко і сумно говорити про негативні риси власного народу. Але, мабуть, для історика чи філософа треба ввести присягу типу «говорити правду, правду і тільки правду». Адже метою справжньої, конструктивної критики – не критиканства – має бути прагнення щось покращити у людині, суспільстві. Історію як об’єктивний перебіг подій, явищ у просторі і в часі «покращити» ми безсилі. Але на уроках історії ми маємо вчитися (хоча відомий афоризм, що «історія вчить лише тих, хто хоче в неї вчитися»), а не міфологізувати її з позицій сучасної політики чи політиканства.
Визнаємо, що все ж, хоч і повільно, суперечливо зазначені традиційні риси українського менталітету протягом 18 років незалежності, державності супроводжуються і певними інноваціями, зокрема, такими, як очищення нашого менталітету від рудиментів тоталітаризму, світовідчуття, комплексу так званого «гомо совєтікус», малоросійства, меншовартості та інших. Це стосується перш за все молодіжного покоління.
Але й сьогодні нашому менталітету ще притаманне небажання називати речі своїми іменами, чесно визначити «хто є хто» в історії і сучасності. А без цього немає ні наукового співтовариства, ні будь-якого іншого творчого колективу та і єдності народу. Нині є ще «болото», чи «павуки в банці» — фальсифікатори, міфотворці, політикани від історії – де не розумієш, хто геній чи талант, а хто нездара під кришою «щирого», «відомого» чи навіть «видатного» українця.
Отже, як загальний висновок: знання ментальних рис людей, менталітету народів, націй може сприяти міжнаціональним відносинам – за умов постійного їх врахування – або ж заважати чи навіть унеможливлювати ці відносини, або робити їх ворожими. Це ще одне підтвердження необхідності формування і вдосконалення системи культури міжнаціональних відносин.
Зміст
РОЗДІЛ І. ТЕОРЕТИЧНА ОСНОВА КУРСУ
РОЗДІЛ ІІ. ТЕОРЕТИКО-ПРАКТИЧНИЙ АСПЕКТ ПРОБЛЕМИ
ПІСЛЯМОВА