Одні з перших згадок про естетику зустрічаємо в Античній Греції та Давньому Римі. Основним джерелом поширення естетики в той час була міфологія, тому що в ній присутні різні складові оцінки дійсності саме з точки зору естетичного, а вони в свою чергу були пов’язані з іншими складовими, серед таких: наукова, релігійна, моральна, художня. Також особливістю можна вважати те, що Давньогрецька міфологія повнилась сюжетами, в яких інтерес фокусувався не тільки на естетичному та художньому. А загалом розглядались питання їх значимості.
Особливу цікавість у давніх греків викликав Космос, що був своєрідним уособлення гармонії, правильності процесів, які там відбуваються, структурованості. Космос вважався втіленням найвищої краси та величі. Таким чином відкриття та розуміння законів космосу, його ідей пришвидшує еволюцію науково-природничої теорії, в рамках якої відбувається розвиток естетики.
Яскравими постатями в історії й розвитку античної естетики є Сократ, Платон, Піфагор, Геракліт, Демокрит. Кожен з них по-своєму розглядав поняття естетики.
Сократ вбачав у прекрасному лише загальне поняття. Він стверджував, що воно пов’язане з користю, доцільністю, а отже прекрасним можна вважати все те, що придатне для досягнення якоїсь цілі.
Платон наголошував на тому, що краса осягається розумом і визначає її у двох поняттях: краса — джерело насолоди, яке не потрібне; або ж – вона сприяє тяжінню людини до духовного світу. Ключові поняття естетики філософ поєднував з мистецтвом.
Піфагор зі своїми учнями були теоретиками музичної естетики. Вони зосереджували свою увагу на усіх аспектах, які впливають на гармонійність звуку (залежності висоти звуку, довжині струни,що звучить та ін.). Також Піфагор підтвердив теорію музичного виховання, яку закладено в основі морального, душевного та фізичного здоров’я.
Геракліт у своїх вченнях суперечив Піфагору, оскільки вважав, що краса – це якість предметного світу.
Демокрит відомий нам як засновник філософського атомізму. Він вбачав мистецтво наслідуванням людиною природи. Був переконаний, що мистецтво виникло тільки тоді, коли усі людські потреби були задоволені, а міра була критерієм прекрасного.
Від моменту античності естетика пройшла свій певний шлях еволюції. Інтенсивного розвитку вона набула з XVII ст. Уже на початку XVIIІ ст. німецький філософ і теоретик мистецтва Олександр-Готліб Баумгартен ввів термін «естетика» для означення одного з розділів філософії, саме з цього моменту розпочалось існування естетики як науки.
В перекладі з грецького «estheticos» естетика означає відчутні речі, чуттєво пізнавати. Баумгартен в своєму розумінні зводить її до краси, а також деяких категорій етики і логіки, добра й істини, мистецтва, що є найвищим вираженням краси.
Отже, можна дійти висновку, що за визначенням Баумгартена естетика являє собою складний феномен духовності, в якому поєднується гармонійність краси мислення досконалість явищ і речей, які є власне предметом мислення.
У наші дні поняття «естетика» досить популярновживане. Сьогодні про неї говорять у найрізноманітніших іпостасях: естетика одягу, дизайну, поведінки, побуту та ін. Але, незважаючи на те, у яких різноманітних сенсах вживається термін «естетика» в усіх випадках він виражає чуттєво-виражену якість предметів із повсякденного вжитку, подій суспільного життя, творів художнього жанру. Саме на цьому закцентував увагу Баумгартен, який висвітлив чуттєвий аспект в естетичному відношенні до реальності.
Ставши в один ранг з науками естетика здобула власний предмет вивчення. Щодо визначення цього предмету існує безліч тверджень: «Естетика – філософська дисципліна, полем досліджень якої є область виразних форм будь-якого аспекту дійсності» або «естетика – наука про різнопланово освоєну сутність людських цінностей, а також їх зародження, сприйняття, освоєння».
Беручи до уваги досягнення сучасного наукового світу, можна стверджувати, що естетика – це наука, предмет якої набагато ширший за прекрасне і він є неосяжний мистецтвом, тобто ця наука осягає та вивчає абсолютно увесь спектр художньо-естетичних цінностей, які людина віднаходить і породжує сама, таким чином задовольняючи потреби духовної цілісності та внутрішньої гармонії мистецтвом. Доречним тут можна вважати твердження М. Кагана, який вважає, що «естетика – не тільки філософія прекрасного, але й філософія мистецтва, художньої культури».
Отже, естетика вивчає розвиток, становлення та закономірності художньо-естетичного розуміння реальності, формує принципи творчості, визначені «законами краси» в мистецтві. Ще однією стороною є вивчення результатів впливу краси на життєдіяльність людини.
Якщо виділити загальні категорії, на яких спеціалізується предмет естетики, їх можна розділити на дві групи і виділити такі: перша – ідеальне, естетичне почуття, естетичне судження, піднесене, прекрасне, негативне, потворне, трагічне; друга (художня творчість, що має застосування тільки в мистецькій сфері) – художня мова, твір, талант, смак. Проте головними категоріями естетики безсумнівно лишається «художнє» та «естетичне».
Естетика, як і етика – нормативна наука. Вона надає необхідні ціннісні орієнтири і разом з тим стає найвищим ступенем розуміння і узагальнення естетично-художнього.
Естетика особлива тим, що може поєднувати всю інформацію про свій предмет, а також бути світоглядною та методологічною наукою щодо проблем естетико-художньої культури.
Предметне поле досліджень естетики кардинально відрізняється від предмета всіх інших наук, в тому числі й споріднених з естетикою (філософією, етикою, психологією, соціологією та ін.)
Естетика є складовою духовного компоненту людства. Вона досліджує і вивчає, притаманну лише йому частину культури у природі, суспільстві і життєдіяльності людини.
У найбільш впорядкованому вигляді ми зустрічаємо естетику не де інше як в людській особистості. Якій вона надає усе найкраще, формуючи смак та вподобання, спонукаючи до створення мистецьких творінь, що, в свою чергу, допомагає безкорисливо задовольняти духовні потреби.
В глобальному розумінні предмет вивчення естетики можна розглянути як весь світ, представлений під особливим кутом, всі явища, які вирішує дана наука.
Основу питань науки становлять природа естетичного, його різноманіття, принципи естетичного ставлення людини до світу, суть і закономірності мистецтва.
Спеціалізація кола проблем будь-якої науки обов’язково визначає метод, який допомагає належним чином осягнути усю сутність предмету. З даного положення і розуміється естетика. Так як явища нашої свідомості мають суб’єктно-об’єктний характер, то естетика не може відштовхуватись від цієї особливості з точки зору єдності двох сторін.
З моменту втрати суб’єктно-об’єктних особливостей характеру естетика втрачає і свою актуальність як філософська дисципліна, що управляє своїм предметом саме у представленому аспекті. Цей факт є фундаментом для всіх інших методологічних принципів науки.
Для початку це стосується того, що естетичні явища необхідно розглядати цілісно. Адже саме в цілісності проявляється єдність об’єктивної і суб’єктивної сторін явищ естетики.
Процес реалізації даного методу починається з моменту розкриття генетичних зв’язків естетичних явищ. Адже саме генетична точка зору є вихідним принципом науки. Вона дає розуміння про те, як естетичні явища (прикладом може служити мистецтво) обумовлюються реальністю і своєрідністю особистості творця. Окрім того генетична точка зору – це основний методологічний принцип естетики і завдяки йому враховується суб’єктно-об’єктний характер дії явищ.
Проблемне поле естетики можна розглядати шляхом поділу на окремі блоки. До таких відносять естетику дійсності, естетику мистецтва та практичну естетику.
Питанням, що цікавить естетику передусім є естетичне освоєння світу. І тому значущим для неї є різноманітність дійсності в її значенні для людської особистості.
Світ, що нас оточує повністю охоплений сферою суспільно-виробничих та соціальних інтересів людей. Предмети і явища наділені різноманітними характеристиками: прекрасне, чудове, потворне, комічне, трагічне, — і виступають в свою чергу як форми прояву естетичного.
Ще одним з головних питань естетики є мистецтво, розглянуте у аспекті його естетичного ставлення до дійсності. Естетика намагається осягнути загальні закони художнього в живописі, літературі, скульптурі, кіно, хореографії та інших видах мистецтва. Художня творчість її спеціалізація і сутність, реальність як сфера творчого освоєння також складають проблемне поле науки.
Мистецтво – це своєрідна закріплена часом форма розуміння світу за законами красив якій крім естетичного змісту є художня концепція всесвіту та особистості, а також образ з певним ідейно-емоційним наповненням.
Оскільки мистецтво не є точкою сходження усіх форм освоєння світу, то у висновку предмет і проблемне поле естетики значно ширше за мистецтво.
Практична естетика – один із важливих розділів зальної естетики, предметом вивчення якого є освоєння естетичного світу в побуті , людській поведінці, спорті, етикеті, кулінарії та ін.
Масштабність проблемного поля естетики можна простежити за різноманітністю суперечок та творчих пошуків у сучасних теоретиків-класифікаторів мистецтва. Яскравими представниками можна вважати Т. Манро та Фарабі.
До сфери інтересів естетики входять також утилітарно-практичні форми освоєння світу. До практичної частини проблемного поля естетики входять ще не досить розвинені напрямки такі, як: естетична організація природного середовища, краса людських відносин, побут та ін. естетика присутня скрізь: у наукових проектах та працях, спортивних заходах, іграх, святах, — все це хоч і не розглянуто естетикою до кінця, проте є складовою її предмету дослідження.