Почнемо з того, що ж є для філософа прекрасне. Прекрасне, за думкою, аль-Фарабі, єдність в собі досконалості розуму і моральних якостей. При цьому, саме філософія є мистецтвом досягнення цього прекрасного. Можна сказати, що у даного філософа, його естетичні погляди багато в чому переплітаються з морально-етичними. За думкою філософа, людина може створювати прекрасні вчинки. При цьому дані вчинки можуть бути властиві людині випадково, і інколи, навіть створюються самою людиною не по її волі. В такому випадку людина не досягає щастя.
Воно може бути досягнуте лише по власній волі. Прекрасні дії обираються людиною не стихійно, а є результатом роздумів, коли людина обирає своє призначення в житті, яке вона знаходить в самовдосконаленні. Здатність позитивного вибору здійснюється в результаті довгої праці самовдосконалення, у яку включається також придбання досвіду і досконалого знання навколишньої дійсності.
Прагнення до досконалості властиве не лише людині, але й всьому навколишньому, в залежності від того, яке місце займає певний об’єкт.
До чого має прагнути людина? Людина має прагнути до щастя, бо воно є досконалістю. Досконале суспільство є головною умовою досягнення щастя. Лише в досконалому суспільстві індивід може досягти щастя.
Також з досконалістю аль-Фарабі пов’язував поняття і сутність Бога. Внаслідок своєї досконалості, Божественний розум споглядає сам себе. А досконалість людського розуму полягає у тому, щоб осягнути всі оточуючі об’єкти, доступні для розуміння. Об’єкт людського знання як у ньому самому, так і в речах поза ним, у той час як об’єкт божественного знання – Сам Бог. Пізнаючи людина виявляє у собі красу і довершеність світу.
Розуміючи людину як духовну і тілесну єдність, Фарабі створює теорію гармонійної людини. Це гармонійно розвинута особистість: здорове тіло, ясний розум, багата уява, гарна пам’ять, виразна мова і т.д. Ідеалом досконалої людини є для філософа голова держави, адже саме йому можна довірити долю людей.
Також досить важливою є теорія арабського мудреця, яка називається теорія досконалої музики.
Вважаючи вмістом прекрасного об’єктивну властивість природи, аль-Фарабі ототожнював його з гармонією всіх частин предмета, хорошою пропорційністю його різних, вважаючи красивим все те, що подобається зору, слуху і дотику. Краса існує в природі вічно як первинне, а предмети реалізованої краси, тобто, предмети мистецтва, створювані працею і генієм людини, відтворюють якості об’єктивної дійсності як вторинне.
Аль-Фарабі досліджує проблему гармонії різнобічно: космологічно, музично-теоретично, фізично (гармонія людського тіла). Найбільш розробленим є його вчення про музичну гармонію. З точки зору естетичного змісту ідея гармонії у Фарабі висловлювала, насамперед, уявлення про взаємодію і співпідпорядкованість всіх частин універсуму, про ієрархічну структуру Всесвіту і про закономірності, що ритмічно повторювались у різних сферах буття.
Основна ідея його вчення про музичну гармонію, досліджувану в енциклопедичному трактаті «Велика книга про музику», полягає в наступному: виділити філософсько-естетичні моменти, демонструючи розвиток, обгрунтування та конкретизацію думки про чуттєве сприймання сутності музичної гармонії, підкреслюючи при цьому важливу роль почуття і емоційного сприйняття як естетичних критеріїв.
Розглядаючи навколишній світ як джерело нескінченних відчуттів, Фарабі доходить висновку, що виникнення контурів майбутньої мелодії у свідомості музиканта відбувається під дією уяви, ззовні. Тому вибір найбільш реально виконуваних образів цілком залежить від особистості музиканта, від його природного дару і досвіду. Для створення мелодії музикант, крім розвитку своїх природних якостей, повинен аналізувати мелодію, мати чутливий слух, володіти досконалим почуттям міри з тим, щоб виявити по-справжньому природні відчуття, що викликають задоволення.
Аль-Фарабі розрізняє три роди природної (досконалої) мелодії.
«Насолода». Мелодії цього роду виконувалися з метою доставити приємні відчуття, відпочити, забувши про час і турботи. Наприклад, легкі п’єси розважального характеру.
«Дія». Мелодії цього роду намагалися або зміцнити, або розсіяти той чи інший стан душі, розпалити або стримати пристрасть, відкрити у собі натхнення. Мелодії цього виду не проходять безслідно, вони завжди залишають відбиток у свідомості слухачів. Вони діють подібно до того, як діє наслідувальний живопис. Наприклад, великі твори, побудовані за законами драматургії, — з виділенням яскраво характерних героїв, з чіткою диференціацією музично-логічних етапів розвитку.
«Почуття». Чуттєва музика, на думку Фарабі, музика у власному розумінні цього слова. Слухаючи таку музику, люди починають при цьому згадувати якісь давні події і раптом звернути увагу на загальну красу, яка повинна обійняти собою весь світ. Блаженно і так щиро посміхаються та плачуть. А чому? А все це тільки тому, що людина, ніколи не мислить про нескінченність. При слуханні такої музики людина раптом починає відчувати свою єдність з навколишнім світом, його гармонією і красою.
Найбільш досконала та музика, яка об’єднує в собі ці три роди. Вона служить засобом полонити уяву слухача, зачіпати за живе, надавати більше сили і образності віршам, домогтися того, щоб отримане враження надовго збереглося в душі, надавши тим самим людині естетичну насолоду. Такою досконалою мелодією є вокальна музика. Аль-Фарабі звів здатність людського голосу до рангу найдосконалішого музичного інструменту.
При музичному виконанні дуже важливо, вважає аль-Фарабі, щоб використовувані ритми приносили приємне відчуття слухачеві. Ритм — це пульс, який свідчить про гармонійність музичного твору. Метри, побудовані відповідно з природною любов’ю людини до гармонійних комбінацій і мелодій, дозволяють душі поступово рухатися до вселенської гармонії. Гармонія і ритм, що відповідають вродженому почуттю людини, створюють поезію, здатну збагатити душу. Поезія розвиває цю вроджену якість людини і разом з музикою, виконує своє призначення — моральне виховання людини на принципі єдності етичного та естетичного.
Коли музика гармонує з віршами, вона здатна справити сильне емоційне враження, але не можна заперечувати і вплив інструментальної музики на слухача. Відокремившись від слів, інструментальна музика, залежно від професіоналізму виконавця, може володіти такими можливостями, які наближають її до абсолютної музиці.
Гармонія тієї чи іншої інструментальної мелодії, по аль-Фарабі, залежить від ступеня співзвучності або дисонансу музичних звуків. У міру цього розрізняються досконалі і недосконалі мелодії. Аль-Фарабі розробив десять принципів — гармоній, на яких будується досконала мелодія: гармонія насичення мелодій; гармонія часу ритмів тонів; гармонія узгодження тонів; гармонія гами досконалої мелодії; гармонія послідовності тонів; гармонія однорідность співзвучності; гармонія основ мелодії; гармонія висотності інтервалів; гармонія різних тональностей; гармонія ступенів музичних тонів.
Аль-Фарабі простежує взаємозв’язок мелодії і гармонії. Досконала мелодія — це безперервний ланцюжок напруги, що володіє необмеженими здібностями до саморозвитку.
Музична терапія, по Фарабі, полягає в тому, що одна і та ж мелодія здатна служити джерелом як «прекрасних» (благих), так і «потворних» (дурних) діянь. Людина, на думку Фарабі, за своєю природою призначена для добра і досконалості, люди мають схильність до гармонії, ритму і красі. Природна краса людини, для аль-Фарабі, є досконалою формою організації живих істот, гармонійною єдністю якостей, властивостей і форм доцільної творчості природи, де духовне вище за фізичним.
Таким чином, в людині Фарабі вбачає два аспекти краси: розум (внутрішня, духовна краса) і фізичну досконалість (зовнішня, тілесна краса), причому красі розуму аль-Фарабі віддає перевагу перед красою тілесною.
Аль-Фарабі в своїх творах закликав наділяти людей «етичними чеснотами», тобто виховувати засобами мистецтва. На відміну від Аристотеля, аль-Фарабі вважав, що такі знання відкриті не тільки для обраних, а й для широкої публіки. Причому осягатися вони повинні в образній формі, а закріплюватися методом переконання.
Прекрасне у Фарабі збігається з добром, суспільним благом, справедливістю. Благо — це звичайні життєві блага (.. влада, багатство, слава, шана і т п), а краса — це чесноти (. справедливість, мужність, вірність і т п.). Аль-Фарабі розрізняв красу пізнавальної здібності людини і красуїї морального вигляду. Другий вид краси характеризується досконалістю, людською красою, тобто інтелект і моральність носять характер естетичних цінностей. Музика, на думку аль-Фарабі, була покликана утворювати душу людини, подібно гімнастиці, формує її тіло. Розуміння прекрасного як узгодженості та пропорційності всіх властивостей та елементів матеріального світу визначило і рішення аль-Фарабі щодо питань, які стосуються категорії міри. «Коли дії відходять від норми або в бік зменшення, або в бік перебільшення, то вони сприяють усуненню чи збереженню поганих або хороших дій.
У порівнянні зі своїми великими попередниками — Платоном, у якого музика є складова частина вчення про державу, і Аристотелем, що розглядає музику як частину поетики, аль-Фарабі надав музиці самостійний статус, визначаючи предметом вивчення музичної науки саму музичну практику, засновану на єдиному принципі еволюції гармонійного музичного мислення. Художник, на думку аль-Фарабі, постійно домагається успіху в тій мірі, наскільки йому вдається наблизитися до ідеального праобразу універсальної Краси, побудованої на принципі універсальної гармонії.