інший з меншою працею.
Але від мистецтва отримує кожен стільки,
скільки він сам в змозі дати.
А. Шопенгауер
Там де дух не водить рукою художника, там немає мистецтва
Леонардо да Вінчі
Існує тільки одна цінна річ в мистецтві:
ви не можете його пояснити.
Жорж Брак
Міркуючи про естетичну природу мистецтва, слід розуміти, що ми використовуємо оптику філософського вчення про сутність і форми прекрасного та потворного в художній творчості, а також в природі, в житті, в мистецтві як особливій формі опанування людиною дійсності.
Мистецтво – найбільш потужна царина естетики, адже вона уособлює в собі та концентрує специфіку будь-якої соціально-історичної конкретики. Більше того, мистецтво самим фактом свого існування підтверджує ідею про суто людську властивість неутилітарного, споглядального творчого відношення людини до реальності [1, 215].
Саме в мистецтві людина набуває специфічний досвід переживання власного існування у станах духовно-чуттєвого, ейфоричного, блаженного катарсису, духовної насолоди та співучасті з Універсумом і навіть з першопричиною.
Головними категоріями естетичного відношення до реальності виступають прекрасне, потворне, піднесене, трагічне, комічне тощо. І все це – переважно царина мистецтва.
Естетичну природу мистецтва досліджували завжди по-різному. Найкраще це було втілено в антропологічному напрямку [2, 110]. Складниками формування такого напрямку вважаються теорії ранніх еволюціоністів: Г. Спенсера, Е. Тайлора, Д. Моргана.
Плідним напрямом у межах антропологічного підходу є циклічні теорії О. Шпенглера, П. Сорокіна, А. Тойнбі, які окреслювали проблеми типології культури, природи мистецтва, роблячи акцент на дискретності культурного розвитку.
Значний внесок в розуміння природи мистецтва зробили прихильники концепції культури як гри: С. Лемм, Й. Хьойзінга. Ірраціоналістичні уявлення просутність мистецтва та його естетичну природу відображено у творах Ніцше, Бергсона, в роботах екзистенціалістів Ясперса, [3, 57-60]. Ці уявлення мали чимало прихильників, зокрема К. Юнг та його концепція архетипів.
Не слід боятися того, що судження естетики посилаються на чуттєве споглядання, на оціночне відображення по відношенню до об’єкта. Адже художнє судження посилається на оцінку, критику мистецтва, артефакту. Філософська естетика промовляє не лише про мистецтво, але дає визначення самому мистецтву.
Висновок, який пропонує естетика в пошуці природи мистецтва: воно є автономною незалежною сутністю саме тому, що дає відбиток почуттів [4, 48]. Воно вільне від політичної або моральної заангажованості. Тобто коректно говорити про наявність двох концепцій мистецтва в естетиці: мистецтва як пізнання і мистецтва як дії, практики.
Мистецтво відбиває небайдуже ставлення індивіда до реальності засобами художньої образної мови. Предмет небайдужості здобуває яскраву життєвість у специфічній художній діяльності. Здатність небайдужого відношення людини та прагнення надати предмету зображення виразної життєвості в художньому образі мають самоцінний характер.
Дух надихається на творчість завдяки небайдужості. Тому в мистецтві важливим є не те, що зображено, а те, як зображено, тобто наскільки дух здатен до свободного саморозгортання. Мистецтво як суспільна цінність та форма духовного досвіду утворює особливу ідеальну реальність, перетворюючись на форму суспільної свідомості та вид духовної діяльності, що відзеркалює всесвіт у конкретно-чуттєвих образах.
Художня мова мистецтва здатна надати реальної цілісності буття ідеальним духовним феноменам [1, 77]. В ході історії різноманітність проявів буття, вкладене в ідеальні художні форми, створило багатство мистецтв. Мистецтво – це особлива сфера реальності: у ній дух розкривається своєю повнотою та внутрішньою життєвістю як самоцінністю. Щоразу ми помічаємо, стикаючись з творами мистецтва, з артефактами, нові грані життя.
Естетична сутність мистецтва уможливлює творчу здатність розумно-переживаючого відношення до світу як самоцінного. Дух в мистецтві формує дійсність, наповнює її смислами. Довготривала історія творчого розвитку суспільства в мистецтві, зокрема такі досягнення, як мистецтво грецької античності та доби Відродження [3, 65], а також теоретичне осмислення витоків і суті художньо формуючої діяльності від Аристотеля до Гегеля переконливо засвідчують цінність формуючої можливості духу.
Але сила естетичного світосприйняття в мистецтві може бути зовсім іншою. Початок ХХ ст. в європейському мистецтві характеризується появою різноманітних явищ, які можна назвати модернізмом. Останньому притаманні численні спроби відшукати духовно-естетичні засади художньої творчості, тяжіння до філософських концепцій індивідуальної свідомості: ніцшеанства, психоаналізу З. Фройда, екзистенціалізму.
Одна з центральних проблем літератури модернізму – це питання про місце людиниі, індивідуальної свідомості у складі Цілого, Космосу. Митці модернізму, розчаровані в раціональних засобах вирішення цієї проблеми, шукають інші шляхи тлумачення реалностіі контролю над нею, намагаються відродити міфологічну метафору, котра несе в собі органічний зв’язок з витоками життя. Естетична перемога над всесвітнім хаосом – одна з найвідоміших тез модернізму.
Згідно з поглядами екзистенціалістів, світ втратив зміст, але людина має зміст, оскільки шукає його. Література екзистенціалізму покликала до життя драму абсурду (антипритчеву). На відміну від екзистенціалістів ці драматурги практикують у своїй творчості алогічну клоунаду, жахлива іронія якої є єдино можливою реакцією на безглуздя буття. У п’єсах С. Беккета, Е. Іонеску, Е. Олбі абсурд стає головною діючою силою.
Типовий герой модерністів – це «маленька людина», дрібний робітник: чиновник Грегор Гамза у Ф. Кафки, маклер Блум в «Улісс» Джойса. Вибір на цей персонаж падає, насамперед, тому, що він є особою в найвищій мірі страдницькою. Не захищений ззовні інтелектом або вірою, він вважає себе «стороннім», людиною без властивостей.
Ілюструючи філософський смисл естетичної природи мистецтва на прикладах з видатних творів мистецтва можемо зробити висновок, що характерною ознакою літературного процесу є увага до джерел людської самосвідомості, культурної пам’яті, а також тенденції до масштабного охоплення проблем буття, долі сучасного світу. І якщо література завжди була сповнена ідеєю людини, то зараз піднімається питання кореляції особистості з космічним і людським універсуумом.
Висновки
Мистецтво як форма суспільної свідомості має естетичну природу: орієнтоване на погляд щодо буття людини з позиції прекрасного й потворного. Вся історія культурного розвитку людини свідчить про необхідність естетично-емоційного відображення світу, що вкрай важливе для відображення люського існування.
В роботі зазначені аргументи на користь такої тези та проілюстровано на прикладах модернового мистецтва та філософсько-художньої творчості.
Література:
1. История эстетики: Учебное пособие. / Под ред. В. В. Прозерского, Н. В. Голик)- СПб.: Издательство РХГА, 2011.– 815 с.
2. Дзикевич С. А. Эстетика: Начала классической теории: Учебное пособие для вузов. – М.: Академический проект; Фонд «Мир», 2011. – С. 254
3. Естетика: Підручник (Л.Т. Левчук, В.І. Панченко, О.І. Оніщенко, Д.Ю. Кучерюк / За заг. ред. Л.П. Левчук. – К.: Вища шк., 2005. – 431 с.
4. Values of Beauty — Historical Essays in Aesthetics. – Cambridge University Press.