Декоративно-ужитковим мистецтвом називають вид художньої діяльності, продукти яких є водночас і естетичними, і практичними у своєму використанні. Декоративне у перекладі – прикрашати. Слово ужиткове говорить, що речі мають практичне використання, а не лише слугують елементами естетичного задоволення.
Декоративно-ужиткове мистецтво
Яке ж основне завдання декоративно-ужиткового мистецтва? Звичайно ж, людина здавна захоплювалась красивими речами, тому намагалась зробити своє побутове середовище гарним, що й лежить в основі декоративності. Декоративність показує зміст та художню образність та є єдиним способом, який виражає їх.
Декоративно-ужиткове мистецтво поділяють на види за певним призначенням предмета ? меблі, взуття, столові прибори, за технікою виготовлення – вишивання, малярство, в’язання, за матеріалом – деревина, текстиль, камінь (використання природних матеріалів), скло, пластмаси, метали та їх сплави (використання штучних матеріалів).
Кожній сучасній українській області притаманні свої декоративно-ужиткові вироби, котрі набули значного розвитку. Національні традиції регіонів України та їх історія говорять про мистецьку талановитість народних майстрів [Культура українського народу. – К., 1994; 42 ст.].
Основними художніми осередками є Опішня, що знаходиться у Полтавській області (художня кераміка), Решетилівка – у Полтавській області (килимарство), Дігтярі – у Чернігівській області (килимарство, рушники та плахтові тканини), Петриківка – у Дніпропетровській області (петриківській розпис), Кроловець – у Сумській області (кроловецькі рушники), Бубнівка – у Вінницькій області (центр традиційного гончарства), Клембівка – у Вінницькій області (художня вишивка), Косів – у Івано-Франківські області (вироби з дерева, кераміка, килими), Вижниця – у Чернівецькій області (вироби з дерева, оздоблені різьбленням та випалюванням).
Художнє оздоблення побутових предметів сприяло виникненню українського декоративного розпису. Наші прадіди полюбляли прикрашати хатні стіни та господарські приміщення, інтер’єр з деревини, меблі, посуд. Хатній настінний розпис – найдавніший та найпоширеніший вид малярства, який характеризується великою різноманітністю орнаментальних мотивів у всіх зонах та областях.
Розписувались віконниці, двері, обрамлення вікон і дверей, підвіконня, наріжні пілястри, фриз, що знаходиться вгорі стіни, призьба, стіни хат. В самому ж інтер’єрі хати декоративно розписували обрамлення вікон, дверей та образів, піч, стелю тощо. Коли ж декорували фасадну стіну, то основним орнаментальним мотивом слугували «квіти у вазоні».
В декорування українського житла важливу роль мали розписи на дереві: меблі, посуд, господарські речі, іграшки для дітей, скрині.
Яскравою сторінкою увійшов народний розпис в історію української культури. Він включає в себе: настінний розпис церков, хат та господарських споруджень, кальовки (різнобарвні малюнки на папері), народний живопис й графіка, розпис фарбами (олійна основа) на дерев’яних виробах (музичних інструментів, іграшок, вуликів тощо), писанкарство, розпис тканин та скла.
Ще у далеку давнину український народ приділяв достатню увагу одязі та побутовим предметам з тканини, вишиваючи на них орнамент або зображувальний мотив. Цей вид діяльності назвали українською народною вишивкою. При цьому користувались різними техніками: хрестик, гладь, мережка тощо. Досить часто вишивка поєднувала у собі кілька технік, які доповнювали один одного. Буває однокольорова та багатокольорова вишивка. Шматок домотканого полотна, потрапивши в руки народної майстрині перетворювався на справжній витвір мистецтва. Зі смаком вишиті рушники, наволоки, підзори надавали свіжості традиційному інтер’єру та входили до селянського побуту, а вишитий одяг був органічним компонентом обрядових свят.
Виробничі процеси, які входять у створенні тканини на ткацькому верстаті за допомогою переплетення взаємно перпендикулярних ниток називається ткацтвом.
Українські народні тканини – різні за призначенням, їх виготовляють майстрами ручним способом. До народних тканин відносять полотно, сукно, вовняні тканини, поштучні вироби (скатертини, рушники, плахти, запаски тощо).
Створення килимів називають килимарством (гобеленів, шпалер, сумахів). Вовна, бавовна, лляні волокна є основною сировиною килимарства. Для здійснення цього процесу використовують ручний або машинний способи. Для ручного виробництва використовують вертикальні і горизонтальні верстати, для машинного – механізовані килимарські верстати і жакардові машини.
Килимом називають твір художнього ткацтва, який використовують для оздоблення чи утеплення приміщень.
Килими відомі ще з далекої давнини. Найдавнішим килимом ручної роботи вважають Паризький, що знайшли в Алтаї в одному з Паризьких курганів. Належить він до V-VI століття. На даний час цей ворсовий килим зберігають в Ермітажі.
Існування килими також в Ассирії та Вавилоні, в оселях Північного Причорномор’я. Перські, туркменські, азербайджанські, таджицькі та вірменські килими – найвідоміші килими Сходу [Національна культура в сучасній Україні. – К., 1995; 123 ст.]. У Європі килими набули поширення пізніше, зокрема у слов’ян.
Виготовлення з глини різноманітних гончарних виробів прийнято називати гончарством (посуду, кахлів, іграшок). Гончарство винило в епоху Палеоліту та розвивалось у тих районах, де глина для цього була найбільш придатною. Спочатку від шкідливих домішок очищали сировину, замішували, виготовляли задумані речі, висушували на сонці і в кінці-кінців випалювали (для початку на відкритих вогнищах, а потім – у звичайних печах та по завершенню процесу – у гончарських горнах). Гончарство переросло в окреме ремесло завдяки появі гончарського круга.
Глина або суміш глини з іншими речовинами є досить древнім матеріалом. Отримавши задану форму, опаливши, глина стає довговічною та називається керамікою. Археологи цікавляться вивченням й дослідженням кераміки та черепків керамічних виробів (Трипільська культура України, давньогрецька тощо).
У процесі виготовлення кераміки з’явились різновиди її за якістю, терміном експлуатації та сумішами, які використовуються: кераміка, теракота, кахлі, майоліка, фаянс, порцеляна, металокераміка тощо.
Керамікою широко користуються для виготовлення посуду і, навіть, для деталей космічних кораблів, адже сировина є дешевою та витривалою до агресивного середовища без істотних змін.
Бондарством називають виготовлення ємкостей для зберігання й транспортування продуктів (бодні, діжі, барила, баклаги). Українські народні майстри прекрасно розумілися в особливостях деревини, яка попередньо проходила необхідну обробку. Дерева зрубували вручну, потім висушували та сортували.
В Україні значного поширення набуло столярне ремесло. Ремісники користувались не лише загальновживаним інструментом, але й столярним верстатом. Столярний верстат допомагав виготовляти стільці, ліжка, рами, дерев’яні частини плугів. На простому токарному верстаті виготовлялись круглі вироби: колони, деталі самопрядок, веретена, качалки, іграшки.
На заході України, у поліських районах помітне серед промислів займало лозоплетіння, плетіння кори дерева й бересту. Кошики для ягід та грибів плели з тонких й вузьких смужок бересту, дранки липи або дубу. Дранка (тонкі широкі дощечки, обстругані та розпарені) слугувала для виготовлення коробок-сівалок. Багато виробів плели з лози – корзини, верейки для овочів, з соломи – солом’янки, брилі – для зберігання зерна. Плетені поліські вироби відрізнялися своєю художньою досконалістю. На даний час в Україні плетіння збереглось як художній промисел.
Висновок
Мистецтво є багатофункціональним за свої використанням, адже було не лише пізнаванням та відображенням життя, але й специфічною його моделлю. Воно зберігало свою незалежність, незважаючи на різноманітні соціальні функції.
Мистецтво, котре виникло внаслідок трудової діяльності, пов’язане з життям українського народу, було лише народним. В усі часи народне мистецтво вважалось фундаментом художньої культури.
Осмислення гуманного, декоративного вмісту народної творчості, форм та жанрів, насичення орнаментальних та художніх мотивів, образів та музики вважались досягненням декоративно-ужиткового мистецтва у різні історичні епохи, народжених людською фантазією.
Отже, українське декоративно-ужиткове мистецтво має прадавнє коріння. Українські промисли існували ще за доби Київської Русі, про що говорять історичні довідки й пам’ятки. Тож найдавнішими видами українського ужиткового мистецтва вважають різьбу по дереву, вишивку, гончарство, кераміку та килимарство.