Важливо, що розглядаючи особливості мистецьких та освітніх процесів в українському арфовому виконавстві, порівнюючи їх із зарубіжними, розширюючи таким чином контекст для адекватного сприйняття й оцінювання досягнень і втрат у цій галузі. В статті досліджується історія становлення арфового виконавства, формування і специфіка діяльності виконавських шкіл, характеристика системи фахової підготовки арфістів, зокрема методики гри на арфі з педалями подвійної дії, сучасний стан виконавства на арфі в Україні.
В Україні мистецтво гри на арфі має свою історію. Арфове виконавство розвивалось під великим впливом австро-угорської школи, так як чеські арфісти, що довгий час мешкали в Україні, виховані в її традиціях, не могли не лишити свій слід в манері гри.
Інтенсивний розвиток арфи, удосконалення її механіки і, як наслідок, розширення художньо-виразових можливостей було плодом спільних зусиль талановитих майстрів і арфістів-практиків, чия виконавська діяльність підказувала необхідність модернізації інструменту.
У 1810-1812 роках відомий паризький фортепіанний та арфовий майстер Себастіан Ерар (1752-1831) створює арфу, наділену незрівнянно більшими виразовими можливостями і технічним ресурсом, більш сильним і повним звуком, а головне можливістю грати в усіх тональностях мажора і мінора. Новий інструмент отримав назву арфа подвійної дії, він виявився настільки вдалим, що основа конструкції його збереглася і в сучасній арфі.
Винахід Ерара вийшов за межі суто технічного, воно знаменувало собою справжній музичний прогрес. З появою арфи С. Ерара починається нова епоха в історії цього інструменту, формуються сучасні виконавські школи.
Засновником методики володіння сучасною арфою (арфа С. Ерара з педалями подвійної дії) був французький арфіст Р. Ш. Н. Бокса (1789-1856). Від нього, через його учнів і через учнів його учнів виникли різні школи гри на арфі.
Здавалося що, Бокса, засновник сучасної методики, мав би закласти єдині основи для всіх шкіл. Але в кожній школі є свої лідери, які наслідують не тільки певні принципи, а розвивають їх, удосконалюють, а часто і змінюють.
В Московській школі такими лідерами були А. І. Слєпушкін, його учениця М. А. Корчинська, потім – В. Г. Дулова. Великий вклад у розвиток московської школи внесла К. О. Ерделі. Теперішні арфісти України в переважній більшості є послідовниками саме цієї гілки арфового мистецтва.
Тільки через сто років після появи арфи в Росії Слєпушкін (1870-1918рр.) став засновником і теоретиком російської арфової школи. Учень відомішого В. Поссе (1852-1925рр.) Слєпушкін разом з ним розробляв свій метод, який і в наш час залишається основою вітчизняної виконавської школи.
Головними принципами звукодобуття в сучасній вітчизняній школі є принципи, які дають найбільш повне і гарне звучання інструмента і самостійність руху кожного пальця — рух кисті і артикуляція пальців в долонь. Будь-яке зняття зі струни, будь-яке відігравання треба робити кистю, будь-яка зміна рук при грі акордів, арпеджіо, гамм, трелей, тремоло та ін., виконуються з рухом кисті. Природно, що в залежності від конкретної задачі рух кисті може бути і мінімальним, і дуже великим, м’яким і енергійним, дрібним і глибоким, але універсальність цього засобу очевидно. Артикуляція пальців в долонь найважливіший принцип сучасного метода – також залежать від конкретної задачі. Але видобування звуку цілим пальцем, а не верхньою і середньою фалангами і одночасний активний рух пальцями в долонь – одна з непорушних засад школи.
Серйозний поштовх розвиткові мистецтва гри на арфі в Україні дали концерти відомих радянських арфісток К. О. Ерделі та В. Г. Дулової в 1935 році. Українська професійна освіта рушила коли до класу арфи, відкритої у 1898 році Одеській консерваторії додаються відповідні класи у Київській (1920), Харківській (1935), Львівській (1944) консерваторіях, музичних училищах та спеціалізованих школах – десятирічках, а згодом і в дитячих музичних школах. Таким чином, протягом ХХ століття сформувалась українська арфова школа, що увібрала засновників та корифеїв, їх наступників та учнів. Організація нових театрів, оркестрів та інших музичних колективів підвищила попит на професійних арфістів. Розквіт Української арфової школи, на мою думку, припадає на середину ХХ століття.
Кількість навчальних закладів, які мали клас арфи зростало з кожним роком. Система освіти захопила всі вікові групи дітей і набула професійного вигляду, коли дитина з 7-8 років навчаючись у музичній школі вже отримувала навички професійного музикування і могла продовжити навчання у музичному коледжі, а потім у музичній академії.
Майже столітній шлях формування української арфової виконавсько-педагогічної школи зумовив появу її національних особливостей.
Закорінений на мелосі народної і професійної творчості, збагачений новими засобами сучасного композиторського письма, репертуар арфістів вплинув на особливості вітчизняного виконавства та розвиток його технічних можливостей. Найважливішими ознаками сучасної арфової майстерності є досягнення гарного звучання інструмента. Однак, на сьогодні, все більш помітною стає тенденція уніфікації виконавських манер і стилів. Прагнучи удосконалити базові знання, набуті в конкретних закладах, музиканти нерідко продовжують навчання у відомих педагогів як в Україні, так і поза її межами.
Аналіз арфового виконавства та педагогіки в Україні за період їх професійного становлення дає підстави окреслити деякі особливості українських арфових шкіл. На становлення арфового мистецтва в Києві, Харкові та Львові суттєво вплинули традиції російської школи, що базувалися на досягненнях німецьких та французьких арфістів [5]. Важливим етапом в розвитку російської школи гри на арфі було відкриття класів арфи в Петербурзькій (1862) і Московській (1874) консерваторіях. Першим професором класу арфи в Петербурзькій консерваторії був запрошений А. Рубінштейном А. Цабель (нім.1835-1910рр.). В Московській консерваторії – І. І. Ейхенвальд (нім.1842-1917рр.).
В Одесі, де вперше на теренах України було відкрито клас арфи (1897), біля витоків вітчизняної арфової педагогіки були відомі представники чесько-угорської школи: чеський арфіст В. Аттл та його учень Г. Гаазе. В Одеській консерваторії викладачем класу арфи до 1924 року залишався Воймир Аттл. У 1927 році, після від’їзду В. Аттла на батьківщину, викладачем класу арфи в Одеській консерваторії стає Жанна Йосипівна Кутіль-Перман (1894-1945рр.). У неї вчилася і закінчила консерваторію Л. Бобкова, Т. Федосова, Н. Гельман-Пенькова, Л. Рейхерт й багато інших арфісток.
У 1945 році, після відновлення діяльності Одеської консерваторії, клас арфи очолила Любов Михайлівна Бобкова, яка була водночас солісткою оркестру Одеського оперного театру і викладала у спеціальній музичній школі ім. П. С. Столярського. Відомі учні Ольга Яковлева (Чичелова) солістка Одеської філармонії та Наталія Горбунова солістка Сегедського симфонічного оркестру (Угорщина).
В 2002 році в Одеській державній музичній академії було відроджено клас арфи. Викладачем почала працювати Ніна Миколаївна Радіолло, яка навчалася у таких видатних виконавців, як Г. Д. Верейкіна, доцент Одеської консерваторії Л. М. Бобкова, професор Московської консерваторії В. Г. Дулова. З 1975 року Н. Радіолло працює в одеській спеціалізованій школі ім. П. С. Столярського.
Так, одеська арфова школа базується на методико-педагогічних та виконавсько-інтерпретаційних засадах чеської арфової традиції. Упродовж багатьох років одеська арфова школа вирізнялася спрямованістю на підготовку виконавця салонного типу. Її вихованцям притаманні ефектність та манірність виконання, які проявляються у так званих «лебединих рухах» при відіграванні, а також металево-скляний звук у віртуозних творах зі швидким темпом і дрібною технікою.
Харківська арфова школа бере свій початок від виконавської школи А. Цабеля. В 1935 році відкривається клас арфи в Харківській консерваторії. З дня його заснування і до 1960 року тут викладала Ганна Яківна Гельрот (1895-1973). Спочатку вона вчилася у А. І. Фаллади-Шквор (Київ), а з 1909 року – в Петербурзькій консерваторії, яку закінчила в 1916 році по класу арфи у К. А. Вальтер-Кюне.
Її становлення і розвиток пов’язані з іменем Г. Гельрот, а також із педагогічною діяльністю Н. Кінєвської (учениці Г. Гельрот) та Л. Клєвцової (учениці Н. Кінєвської). Від Г. Я. Гельрот естафету перейняла її талановита учениця Кіра Андріївна Дяченко, яка з 1960 року керувала класом арфи в Харківському інституті мистецтв. Понад двадцять п’ять років була вона солісткою симфонічного оркестру Харківської філармонії. Деякий час (1945-1946рр.) К. А. Дяченко навчалась у відомого арфіста професора Макса Зааля (НДР). Сьогодні педагогічну роботу продовжує Ірина Дашкеєва.
В спеціалізованій музичній школі Харкова клас арфи був відкритий 1 вересня 1946 року. Першим педагогом була Г. Я. Гельрот. Вона пропрацювала в школі 24 роки до 26 серпня 1969 року. З 14 травня 1954 року до 26 серпня 1957 разом Г. Я. Гельрот вела клас арфи артистка оркестру Харківського оперного театру Сіма Ханоновна Глезер. Після виходу Г. Я. Гельрот на пенсію клас арфи перейшов у руки її учениці Наталії Григорівни Кінєвської, яка працювала у школі до 27 серпня 1990 року. Зараз клас арфи веде солістка оркестру оперного театру Харкова Лариса Клевцова.
Особливості методико-педагогічної бази харківської школи становлять: обов’язкове урахування фізіології кожного окремого виконавця при постановці рук на струни, виховання такої постановки кисті, згідно з якою пальці є вільними і не залежать один від одного. Для художньо-інтерпретаційного аспекту харківської педагогічної школи притаманне цілеспрямоване формування в учнів уже на початковому етапі навчання глибокого кантиленного звуку.
Процес виконавської підготовки арфістів спрямовувався на рівномірний розвиток як ансамблевих, так і сольних якостей. Загалом виконавці-солісти харківської школи відрізняються сценічним блиском, витримкою та концертною подачею твору, оркестрові арфісти – технічністю та віртуозністю виконання найскладніших партій. Одним із чинників, який забезпечує і донині високий професійний рівень харківської арфової школи є чисельність арфістів у навчальних закладах міста, особливо у середній спеціалізованій музичній школі-інтернаті. Це завжди стимулювало конкурентний виконавський ріст і до випускних класів доходили найбільш здібні і талановиті учні.
Перший в Україні клас арфи в середньому учбовому закладі було створено в найстарішому в Україні Дніпропетровському музичному училищі (засноване в 1898 році). Викладачем у ньому була спочатку учениця О. І. Слєпушкіна Олександра Віттівна Рубанова. З перших днів після визволення Дніпропетровська від німецько-фашистських загарбників відновлюється діяльність Дніпропетровського музичного училища. Викладачем класу арфи у ньому стає учениця О. В. Рубанової С.А.Талісман, яка працює там до 1949 року. З 1952 року арфу в музичному училищі викладала солістка Дніпропетровського симфонічного оркестру, випускниця Львівської консерваторії Марія Михайлівна Матанцева. Після двадцятирічної перерви клас арфи було відновлено у 2014 році викладачем Олександрою Гумен.
Повоєнну арфову виконавсько-педагогічну школу у Львові започаткувала й очолювала понад тридцять років випускниця К. Ерделі В. Полтарєва, справу якої сьогодні продовжує її учениця, доцент Львівської національної музичної академії О. Олійник [3].
У Львові велику науково-дослідницьку і викладацьку діяльність впродовж 38 років вела доцент консерваторії по класу арфи, кандидат мистецтвознавства В. Полтарева (випускниця Московської консерваторії по класу К. Ерделі). Вікторія Петрівна Полтарева (1919-1991) стала першим викладачем класу арфи у Львівській консерваторії і спеціалізованій школі-десятирічці.
Нині продовжувачем її справи стала її випускниця, доцент кафедри струнно-смичкових інструментів Ольга Григорівна Олійник (нар. 1954), яка з 1982 року очолює клас арфи у Львівській музичній академії ім. М. Лисенка. Також у Львові впродовж багатьох років, з 1970 року у Музичному училищі ім. С. Людкевича працює Ірина Григорівна Пєсковська, випускниця школи-десятирічки ім. С. Крушельницької у В. П. Полтаревої та Московської консерваторії по класу К. О. Ерделі.
Львівська арфова школа, так само як і харківська, базується на засадах пітерської арфової традиції, які однак були впроваджені вже у творчо переосмисленій виконавсько-педагогічній версії К. Ерделі. Специфіку львівської арфової школи великою мірою визначив ментальний зв’язок двох видатних арфісток з українською музичною культурою. Зокрема, характерними прикметами виконавського мистецтва арфістів львівської школи є особлива якість звуку – наспівного, вдумливого і кантиленного – внутрішньо спорідненого з українським ліричним мелосом.
При формуванні виконавсько-інтерпретаційних навичок учнів велика увага приділяється дотриманню авторських вказівок щодо штрихів, тембрових (гра у деки, staccato, етуффе та ін.) та динамічних нюансів як засобу передачі художнього задуму композитора. При підготовці арфіста-виконавця перевага надається вихованню навичок ансамблевої та оркестрової гри і лише потім – сольного виконавства.
Тісна співпраця К. Ерделі та В. Полтаревої з українськими митцями сприяла особливому ставленню і любові до українських творів і національного мелосу у їхніх наступників. Твори українських композиторів стали обов’язковими у репертуарі арфістів львівської виконавської школи.
Наступним після Одеси українським навчальним закладом, в якому почали викладати гру на арфі, стала Київська консерваторія. З 1911 року у Київському музичному училищі РМТ існував клас арфи, а з 1913 по 1919 у Київській консерваторії викладала солістка Київського оперного театру Агнеса Іванівна Фалада-Шквор.
Клас арфи у ній було поновлено після перерви у 1919–1920 рр. завдяки зусиллям Наталії Борисівни Ренгартен, учениці К. А. Вальтер-Кюне, О. Серпкова та В. Аттла. На той час вона виїхала з Одеси і була єдиною арфісткою в Києві. Однак, у 1921 р. Н. Б. Ренгартен запросили до оркестру Київського державного театру опери та балету і клас арфи в Київській консерваторії припинив існування. Відмовившись від роботи в консерваторії, Н. Б. Ренгартен усе ж проводила педагогічну діяльність. Саме вона стала першим педагогом у майбутньому відомої української арфістки Дагмари Зеднік. Понад десять років Н. Б. Ренгартен працювала в оркестрі Київського державного театру опери та балету, а від 1934 р. і до виходу на пенсію у 1956 р. – в Одеському державному театрі опери та балету і симфонічному оркестрі Одеської державної філармонії.
У 1932 р., після п’ятнадцятирічної перерви, клас арфи в Київській консерваторії відновив свою роботу під керівництвом Є. Є. Гільденберга. Через два роки його очолив випускник Одеської консерваторії, учень В. Аттла Георгій Германович Гаазе (1906–1971). З 1932 р. Г. Г. Гаазе працював солістом оркестру Київського державного театру опери та балету та симфонічного оркестру Київської філармонії. Виховав блискучу плеяду арфістів, серед яких Д. Зеднік, Е. Манзій, Л. Брамінська (артистка оркестру Київської державної філармонії) та ін.
Саме Елеонора Володимирівна Манзій тридцять років (з 1953 по 1983 р.) вела клас арфи у Київській консерваторії. Після тривалої перерви відновила роботу класу арфи у консерваторії і започаткувала навчання на арфі у спеціалізованій музичній школі ім. М. В. Лисенка. Е. Манзій виховала нове покоління українських арфістів – виконавців і педагогів, серед них Н. Малій (солістка естрадно-симфонічного оркестру України), Н. Главацька (солістка оркестру Київського театру оперети), Д. Корчинська (артистка Національного симфонічного оркестру України), Т. Руденко (солістка Запорізького симфонічного оркестру, виїхала в Німеччину), В. Колесник (працює в м. Бишкек), О. Ситнік (Захарченко) (солістка оркестру Київської філармонії), Л. Жиліна (артистка оркестру Київського муніципального академічного театру опери та балету для дітей та юнацтва), Фіонг Нгуен та Хоа Чи-су (В’єтнам, солісти симфонічного оркестру) та ін.
Наступний етап у функціонуванні арфового класу в Київській консерваторії пов’язаний з іменем Наталії Василівни Ізмайлової. У нинішньому українському інструментальному виконавстві Н. В. Ізмайлова є ключовою постаттю українських арфістів. [2] Наталія Ізмайлова є представником арфової школи, яку сформували у Росії А. Цабель та його учні. Її першим і єдиним вчителем була мати – Лідія Олександрівна Гордзевич, учениця М. Амосова, наставником якого в свою чергу був А. Цабель.
Багато зусиль віддала Н. Ізмайлова педагогічній праці. З 1977 по 1991 рр. вона працювала викладачем класу арфи в спеціалізованій школі-інтернаті імені М. В. Лисенка. Одночасно від 1983 по 1989 рік вона вела клас арфи в Київській державній консерваторії. Серед її випускниць Х. Мюллерова (Чехія, солістка симфонічного оркестру), В. Голікова, Т. Заріцька (ДМШ). У неї розпочинали свій шлях арфіста такі музиканти, як Р. Нагаївська, О. Серенко, О. Акімова, А. Ізмайлов.
Особисті контакти та тісна співпраця виконавиці з плеядою видатних сучасних композиторів породили ряд яскравих творів, написаних Г. Ляшенком, Ю. Іщенком, В. Загорцевим, В. Губою та ін. Н. Ізмайлова активно бралася за виконання нових творів незалежно від їх складності. У 1979 р. Н. Ізмайловій присвоєне почесне звання заслуженої артистки УРСР, а в 2008 р. – народної артистки України. У 2010 р. вона очолила Асоціацію арфістів України і нині продовжує плідно працювати.
З 1989 р. естафету викладання гри на арфі в Київській консерваторії перейняла випускниця Львівської консерваторії (клас В. П. Полтарєвої), лауреат першого Республіканського конкурсу арфістів, солістка оркестру оперної студії Київської консерваторії з 1974 р. Наталія Іванівна Кметь. Такі музиканти, як Р. Нагаївська, О. Серенко, О. Акімова, які починали навчання у Н. Ізмайлової, продовжили його вже в неї. Н. Кметь отримала початкову професійну освіту в Москві, навчаючись в учениці В. Г. Дулової В. І. Савіної.
Серед учнів Н. Кметь можна назвати таких відомих в Україні арфістів, як Н. Євона (Дідковська) (солістка Президентського оркестру, а також викладач Київської спеціалізованої музичної школи з 2006 р.), А. Ізмайлов (соліст симфонічного оркестру Санкт-Петербурга, Росія), С. Незлі (Алжир), Н. Бобкова (солістка оркестру Київського театру оперети), С. Котова (Новак) (солістка оркестру Київського муніципального академічного театру опери та балету для дітей), В. Тихонова, Н. Сміщенко, С. Богинська (Сніжко), Є. Герасінв та інші.
Провідна роль у становленні київської арфової школи належить учениці В. Дулової Галині Дмитрівні Верейкіній. Саме вона вела класи арфи у середніх навчальних музичних закладах Києва: у Київському музичному училищі імені Р. М. Глієра з 1958 р. та у середній спеціалізованій музичній школі імені М. В. Лисенка з 1961 р. Її педагогічний і творчий доробок – це плідна співпраця з музикантами, викладачами, композиторами та диригентами, що уможливило здійснення багатьох творчих проектів, дало поштовх для подальшого зацікавлення інструментом та продовження навчання учнів та студентів класу арфи в усій Україні.
Без перебільшення Г. Д. Верейкіну можна назвати фундатором сучасної київської арфової школи. Її учні нині викладають у музичних школах та вищих навчальних закладах, грають в оркестрах, камерних ансамблях, театрах, дають сольні концерти в Україні та інших країнах світу. Серед випускниць Г. Верейкіної: Л. Фролова (Москва), І. Когановська (Ізраїль), О. Яковенко (Київський державний театр опери та балету), Л. Гульчак, Н. Вохрестенко (Радіолло) (Одеса), Н. Стаднюк, В. Трофименко, О. Кузнєцова (випускниця Львівської консерваторії) та інші. Г. Д. Верейкіну можна сміливо назвати фундатором київської арфової школи.
Одним із яскравих представників київської арфової школи є Діана Степанівна Корчинська. Закінчивши Київську середню спеціалізовану музичну школу імені М. В. Лисенка по класу Г. Д. Верейкіної та Київську консерваторію по класу Е. В. Манзій, Д. С. Корчинська тривалий час працювала викладачем класу арфи у Київській спеціалізованій музичній школі імені М. В. Лисенка та київських дитячих музичних школах. Паралельно працюючи в Національному академічному симфонічному оркестрі (з 1984 р.).
Вочевидь саме педагогічна праця є головним стрижнем життя Д. С. Корчинської. Упродовж багатьох років вона очолює секцію арфи Київського міського методичного об’єднання викладачів класу арфи; та працює викладачем класу арфи у Київському музичному коледжі імені Р. М. Глієра. Її учні продовжують навчання та працюють у Львові, Києві, Івано-Франківську, Чернівцях, Москві. Кропітка і титанічна робота Д. С. Корчинської як особиста, так і у співпраці з Н. І. Кметь, простежується у роботі Конкурсу молодих арфістів «Чарівні звуки арфи». Започаткований більше двадцяти років тому (у 1980-х роках), конкурс давав можливість творчої та професійної реалізації викладачам та учням дитячих музичних шкіл та шкіл естетичного виховання.
На відміну від одеської, харківської та львівської, київська арфова школа характеризується симбіозом різних виконавсько-педагогічних традицій – чеської в адаптованому варіанті викладачів одеської школи (Н. Ренгартен, Г. Гаазі, Е. Манзій, Д. Корчинська), пітерської (Н. Ізмайлова), московської школи В. Дулової (Г. Верейкіна), львівської (Н. Кметь).
Можна впевнено сказати, що Д. С. Корчинська та Н. І. Кметь є корифеями Київської арфової школи, продовжувачами викладацької справи В. Дулової та Г. Д. Верейкіної. На сьогоднішній день арфа у Києві викладається у більш ніж десяти школах, у спеціалізованій музичній школі ім. М. В. Лисенка, в Київському інституті музики ім. Р. М. Гліера та в Національній музичній академії ім. П. І.Чайковського.
Загалом у розвитку київської арфової школи можна виділити кілька виконавсько-педагогічних тенденцій. Так, наявним є поєднання засад школи О. Слєпушкіна, які закладаються в початкових навчальних закладах (Г. Верейкіна, О. Кузнєцова), з принципами сольного салонного виконавства чеської школи у середніх та вищих навчальних закладах (Е. Манзій, Д. Корчинська). Вихованці Н. Ізмайлової представляють академічну виконавську традицію А. Цабеля, однак уже в індивідуальній версії свого викладача (з урахуванням розвитку читання нотного тексту, вивчення оркестрових партій, роботи над педалізацією у контексті тонального плану твору).
Ще одна тенденція пов’язана з педагогічною діяльністю Н. Кметь, яка впроваджує у практику традиції московської та львівської арфових шкіл із орієнтацією на виховання оркестрового музиканта. Загалом щодо Києва можна говорити про виконавські напрями кожного окремого викладача: Г. Верейкіної, Н. Ізмайлової, Н. Кметь, Д. Корчинської, О. Кузнєцової, Е. Манзій.
Українська виконавська школа має своє глибоке коріння, традиції та пріоритети, своїх славних нащадків і талановитих продовжувачів.
Справжній ренесанс українського арфового мистецтва припадає на роки національної незалежності, коли за неповних 25 років було створено десятки нових творів різних форм, жанрів, стильових орієнтацій. Попри хвилеподібний розвиток арфового виконавства в Україні наприкінці ХХ ст., треба зазначити що співпраця виконавців і композиторів щодо арфової музики лишила помітний внесок у культурному просторі.
На сьогодні арфісти-виконавці обмежені у можливості виконувати сучасну музику на концертній естраді, що пов’язано з браком якісних, сучасних інструментів. Малокомплектні класи арфи у початкових закладах музичної освіти, їхня відсутність у багатьох містах, недостатність пропаганди інструменту серед молоді призводять до відсутності конкурсного відбору при вступі у професійні заклади. Українські виконавці майже не беруть участі у міжнародних конкурсах в інших державах.
На зламі тисячоліть арфа все більше привертає до себе увагу, як особливий, майже забутий інструмент. За ініціативою новоствореної громадської організації — Асоціації арфістів України, яку очолила Заслужена артистка України Наталія Ізмайлова у 2010 році в Києві пройшли дві міжнародні науково-практичні конференції “З арфою крізь час” та серія концертів пам’яті корифеїв арфового мистецтва України. В цих концертах взяли участь арфісти-виконавці з різних міст України та з закордону (Росії, Франції, Великобританії, Португалії). Поряд із творами європейських класиків на концертах прозвучали й твори українських композиторів.
Не менш важливою проблемою розвитку українського арфового мистецтва є занадто звужена географія центрів підготовки відповідних кадрів. Професійне навчання гри на арфі вичерпується центральними містами України. Серед вищих навальних закладів, де функціонує клас арфи, назвемо Національну музичну академію України ім. П. Чайковського (викл. Наталія Кметь), Київський інститут музики ім. Р. Глієра (викл. Діана Корчинська), Львівську національну музичну академію ім. М. Лисенка (викл. Ольга Олійник), Львівське державне музичне училище ім. С. Людкевича (викл. Ірина Пєсковська), Харківський національний університет мистецтв ім. І. Котляревського (викл. Ірина Дашкєєва), Одеську національну музичну академію ім. А. Нєжданової (викл. Ніна Радіоло), Донецьку державну музичну академію ім. С. Прокоф’єва (викл. Ірина Іванова-Ромасенко), Дніпровську академію музики ім. М. Глинки (викл. Олександра Гумен). Тривожною є не лише обмежена кількість локацій, а й сама чисельність студентів, бажаючих освоїти арфу.
Більш стабільною є ситуація у спеціалізованих школах-інтернатах. Чисельний клас арфістів існує у Харківській середній спеціалізованій музичній школі, де викладає Лариса Клєвцова. Останні десять років набирає сили клас арфи Антоніни Колупаєвої у Львівській середній спеціалізованій музичній школі-інтернаті ім. С. Крушельницької. Однак малочисельними залишаються класи арфи у спеціалізованих школах Києва (викл. Наталія Євона) й Одеси (викл. Ніна Радіоло).
Стосовно початкових спеціалізованих мистецьких навчальних закладів – музичних шкіл та шкіл мистецтва – навчання гри на арфі обмежене тільки столицею України. На сьогодні у Києві клас арфи функціонують тільки в близько десятка школах (із сорока існуючих!). Упродовж багатьох років існував клас арфи у Ялті. Від 2014 року гри на арфі почали навчати у Рівне.
Очевидно, що така незначна, у порівнянні з фортепіанним чи скрипковим класами і факультетами, кількість учнів і студентів-арфістів навчальних закладів, що мають клас арфи також має свої пояснення і не можуть сприяти розвою арфового мистецтва в Україні. Ситуація в цілому ускладнюється особливо байдужим ставленням суспільства до арфи, як інструменту винятково «аристократичного», що не має попиту серед широких верств населення. Проблемою залишається питання працевлаштування: в оркестрах де грають один-два арфісти. Розвитку арфової культури в Україні перешкоджає й позиція багатьох оркестрових арфістів, які, маючи стабільне місце роботи, не переймаються питанням передачі свого досвіду, збереженню й розвитку вітчизняних виконавських традицій.
Ці та інші, озвучені під час роботи Першої міжнародної науково-практичної конференції «З арфою крізь час» у 2010 році, проблеми спонукали до закономірного заходу: одностайним рішенням усіх її учасників було створено громадську організацію «Асоціація арфістів України», яку очолила народна артистка України, солістка Національного заслуженого академічного симфонічного оркестру України Наталія Ізмайлова. Мета новоствореної Асоціації полягала у розвитку і популяризації арфового мистецтва в Україні. Вирішення цього надзавдання було неможливим без допомоги досвіду арфістів зарубіжжя, що, зазвичай накопичується під час проведення конкурсів і фестивалів.
Тож першим заходом Асоціації арфістів України стало започаткування і проведення у 2012 році Першого міжнародного конкурсу-фестивалю арфового мистецтва пам’яті Вікторії Полтарєвої «Арфами, арфами… йде весна». Взяті за епіграф до турніру рядки поезії Павла Тичини виявляють його ідею, яка полягає у розвитку й поширенні арфового мистецтва в Україні. У 2015 Першого всеукраїнського конкурсу арфістів памяті Г. Гаазе «Арфи акорди єднання». За підтримки асоціації арфістів упродовж 2014–2015 років арфістка з Великобританії Аліна Бжежинська-Лазоркіна провела у Києві та Харкові три майстер-класи з джазового виконавства на арфі, а також виступила у Києві з відомою англійською джазовою вокалісткою Нікі Кінг.
Вже у 2016 році пройшов Другий міжнародний конкурсу-фестивалю арфового мистецтва ім. Вікторії Полтарєвої (назва конкурсу у 2016 році було змінено). Цього разу змагання арфістів відбулося у Львові, місті професійної діяльності Вікторії Полтарєвої. Протягом трьох днів усі учасники змагання грали на нових сучасних музичних інструментах, які спеціально для проведення конкурсу-фестивалю надала італійська фірма «Salvi Harps».
Конкурс став у Львові резонансною подією. Участь у ньому взяли понад 50 солістів і 20 ансамблістів з України, Білорусі, Польщі і Росії. Члени журі конкурсу засвідчили високий рівень виконавської майстерності учасників в усіх вікових групах. Відкриттям змагання стала номінація ансамблів з арфою у складі, де польські учасники представили арфу з саксофоном, арфу з флейтою, з віолончеллю, зі скрипкою, а українці – квартет з арфою у складі та арфові дуети.
Польське арфове товариство запросило українських виконавців до участі у конкурсі дуетів у Польші, і у квітні 2017 році українські учасники вибороли 1 та 3 місце. Від 2012 року усі заходи Асоціації арфістів України висвітлюються в соціальних мережах Інтернету (http://kyiv.harp.dp.ua/, http://konkurs.harp.dp.ua ).
Таким чином, розглянувши майже столітній шлях формування Української арфової виконавської — педагогічної школи можна впевнено стверджувати, що Школа гри на арфі існує і в Україні, має своє глибоке коріння, свої традиції і пріоритети, своїх нащадків і продовжувачів цієї справи.
Сукупність знань і досвіду поколінь, злиття виконавських навичок різних країн – чеської та німецької, пізніше – московської, санкт-петербурзької та української, різних виконавських шкіл сформували в ХХ столітті професійну Українську школу арфового виконавства.
В останні роки в Україні намітилися позитивні тенденції в розвитку арфового мистецтва: збагатився новими творами вітчизняних композиторів репертуар, нотні бібліотеки музичних шкіл поповнилися новими композиціями дидактичного спрямування, розрахованими на технічні можливості та особливості психології дітей. З’явилася можливість придбати для початківців маленькі арфи. Все це сприятиме залученню талановитих дітей до прекрасного, шляхетно-витонченого мистецтва королеви інструментів ? арфи.
ЛІТЕРАТУРА
1. Гумен О. Арфова освіта у Львові: творчо-виконавський діалог / О. Гумен // Проблеми удосконалення професійної підготовки фахівців мистецьких дисциплін: Зб. матеріалів Всеукраїнської відкритої науково-практичної конференції, присвяченої пам’яті А. Ф. Кречківського : тези доп. – Суми : Вінниченко М. Д., 2011. – С. 50–52.
2. Гумен О. Значення постаті Н. В. Ізмайлової в становленні української арфової виконавсько-педагогічної школи (до ювілею видатної арфістки) / О. Гумен // Науковий вісник Національної музичної академії України імені П. І. Чайковського. Музичне виконавство і педагогіка: історія, теорія,
3. Гумен О. Сторінки історії арфи в Україні. Пам’яті В. Полтарєвої (до 90-річчя від дня народження) / О. Гумен // Мистецтвознавчі записки : [ зб. наук. праць]. – К. : Міленіум, 2009. – Вип. 15. – С. 239–244.
4. Гумен О. Українське арфове виконавство у міжнародному контексті. / О. Гумен // Мистецтвознавчі записки: [зб. наук, праць]. — К. : Міленіум, 2009. – Вип. 16. – С. 50–56.
5. Дулова В. Искусство игры на арфе / В. Дулова. – М. : Советский композитор, 1975. – 230 с.
6. Інтерпретаційні аспекти композиторської творчості. К.: НМАУ ім. П. І. Чайковського, 2011. – Вип. 96. – С. 74–81.
7. Інф. «УМГ». Арфа об’єднала міста. В Україні відбувся конкурс арфістів // Українська музична газета. ? №1 (95), січень-березень 2015. – С. 4.
8. Кулик В. Арфами, арфами…йде весна. / В. Кулик // Українська музична газета. ? №2 (100), квітень-травень 2016. – С. 11.
Автор Гумен Олександра Ігорівна