Вважається, що термін «Катарсис» бере своє походження від грецького слова ????????, що означає «очищення». Спочатку значень у цього слова було два: звільнення від провини при проходженні через особливу церемонію люстрації та медичне полегшення в результаті спорожнення шлунка або кишечника. Латинським синонімом катарсису є термін «абреакція». Даний термін переважно використовується в медичному аспекті трактування суті катарсичні реакції. З часом термін «абреакція» знайшло негативне значення як опис негативної емоційної реакції при психотерапевтичному процесі. Термін же «катарсис» більш вживаним у соціально-культурному аспекті.
У психології та психотерапії під катарсисом розуміють сильну емоційну реакцію, викликану повним або частковим контактом свідомості із які мають несвідомої сфери витісненим болючим переживанням. Така сильна емоційна реакція провокується контактом із зовнішнім, доступним свідомості символом цього болючого переживання. Вважається, що катарсис супроводжується швидкоплинним запуском трансформації особистості і не веде до дисоціації психічної сфери людини.
Американська психіатрична асоціація визначає абреакція в DSM-III як «Вивільнення емоцій, або емоційна розрядка, наступна за спогадом хворобливого переживання, колись витісненого через те, що його усвідомлення було нестерпно. Терапевтичний ефект іноді досягається через часткову розрядку або десенсітізацію хворобливих емоцій і розвиток інсайту. »
За твердженням філософа і філолога А.Ф. Лосєва (1883 — 1988) з посиланням на роботу Тедді Бруніуса «Натхнення і катарсис» поняття катарсис сходить до стародавньої релігійної та містеріальним практиці, починаючи з оргій Діонісія. Тексти про катарсис зустрічаються у Гіппократа, Цицерона, Марка Аврелія, Гомера, Гесіода та інших.
У вченні Піфагора (570-490 рр.. До н. Е.) вважалося, що тільки «чиста» душа здатна знайти істинне знання. Тому піфагорійцями були розроблені кілька систем катарсису — очищення душі, в тому числі безмовність і входження в змінений стан свідомості під впливом музики.
За свідченням філософа Ямвлиха (IV в. До н.е.), «Піфагор встановив в якості першого — виховання за допомогою музики, тих чи інших мелодій і ритмів, звідки походить загоїтись людських вдач і пристрастей і відновлюється гармонія душевних здібностей … Він ще вважав , що музика багато чому сприяє в сенсі здоров’я, якщо хто користується нею належним чином. І, дійсно, у нього було звичку користуватися подібним очищення не мимохідь. Цим найменуванням він, очевидно, і називав музичне лікування. … Користувався він і танцями. … Користувався він і віршами Гомера і Гесіода, вимовними для виправлення душі ».
Однак, як це часто буває, після смерті Піфагора, його вчення було витіснене вченням Платона (428 або 427 до н. Е.. — 348 або 347 до н. Е..). Платон був дещо іншої думки про мистецтво та його можливості. За його уявленнями, так як мистецтво представляло в його розумінні лише копіюванні зовнішніх форм великих передвічних первообразов, тобто лише імітацією. Тому, на його думку, мистецтво ні за яких умов не могло бути вище того, що воно відображало.
Поняття Платона про катарсис було ближче до сучасних уявлень трансперсональної психології про такі феномени як осяяння, інсайт або просвітлення (що не дивно, бо за деякими уявленнями діалоги Платона засновані на герметичних навчаннях «долунних богів» — атлантів). У діалозі «Федон» Платон говорить про філософському катарсис, який відкриває філософствує новий вимір реальності. Такий катарсис дозволить осягати справжню сутність речей, для чого необхідно розглядати речі тільки за допомогою душі. Перешкодою такому духовному зору є сили чуттєвого пізнання і все тілесне.
«- А очищення — не в тому чи воно складається (як говорилося раніше), щоб якомога ретельніше отрешать душу від тіла, привчати її збиратися з усіх його частин, зосереджуватися самої по собі і жити, наскільки можливо, — і зараз і в майбутньому — наодинці з собою, звільнившись від тіла, як від кайданів? »
Тому душа повинна прагнути відокремитися від тіла, як від кайданів:
«… Душа туго пов’язана в тілі і приліплена до нього, вона змушена розглядати і осягати суще не сама по собі, але через тіло, немов би через грати в’язниці, і грузне в глибокому невігластві. Бачить філософія і всю грізну силу цієї в’язниці: підкоряючись пристрастям, в’язень сам міцніша будь-якого охоронця чатує власну темницю .. »,
і тим самим досягти справжнього знання — розуміння:
— Ні, існує лише одна правильна монета — розуміння, і лише в обмін на неї має все віддавати; лише в цьому випадку будуть непідробні і мужність, і розсудливість, і справедливість — одним словом, справжня чеснота: вона пов’язана з розумінням, все одно, супроводжують чи їй задоволення, страхи і всі інше тощо або супроводжують … Тим часом, істинне — це дійсно очищення від всіх [пристрастей], а розсудливість, справедливість, мужність і саме розуміння — засіб такого очищення. І, може, ті, кому ми зобов’язані установою таїнств [містерій], були не так вже прості, але насправді ще в давнину привідкрили в натяку, що зійшов в Аїд непосвяченим буде лежати в бруді, а що очистилися і прийняли посвяту, відійшовши в Аїд, оселяться серед богів.
В «Софісті» (230 а-е) Платон говорить про очищення душі від «думок, що перешкоджають знань душі» через рід катарсису нагадує «сноподобное стан» (narc?n) (Лосєв перекладає цей термін як «заціпеніння», що надає словам Платона дещо інший сенс) як в результаті чого душа долучається до істинного знання (mathеmata). Лосєв також вказує на діалог «Філеб», де Платон говорить, що помилковими можуть бути не тільки думки, а й почуття (страх, лють і їм подібні), як засновані на помилкових уявленнях: «.. душевні задоволення і страждання передують тілесні, так що ми заздалегідь радіємо і заздалегідь сумуємо про те, що має статися в майбутньому ». Тому очищення від помилкових думок дозволить і очиститися від помилкових емоцій.
Учень Платона Аристотель (384 до н. Е.. — 322 до н. Е..) Побіжно, наче знехотя, в тексті «Поетики» визначив катарсис як те, завдяки чому антична трагедія «за допомогою співчуття і страху» виробляє очищення душі глядача від подібних переставляли на сцені афектів, тобто сильних емоційно забарвлених станів людини.
Однак, Аристотель підкреслював, що мистецтво дає звільнення душі від вимагають розрядки переживань лише на час. Це спостереження Аристотеля узгоджується з висновками психоаналітиків про те, що простий катарсис, без усвідомлення та опрацювання глибинної психологічної проблеми, не позбавляє від хворобливого стану, а дає лише тимчасове полегшення. Це ж спостереження узгоджується з церковною практикою сповіді. Саме тому церква вимагає від людини сповідатися постійно — інакше не буде спостерігатися бажаної трансформації особистості исповедующегося.
Це твердження підтверджується і аналізом тексту Аристотеля в «Політиці» зробленим класиком давньогрецької філології Оленою Григорівною Рабинович, яка підкреслила, що Аристотель використовує терміни «лікування» і «катарсис» в оповіданні поруч, що визначає їх «несіномічность». На це ж факт звертає увагу і Олексій Федорович Лосєв. Лосєв вважає, що коли Аристотель пише: «.. ентузіастіческой збудженню схильні деякі особи, що впадають в нього під впливом релігійних піснеспівів, коли ці піснеспіви діють збудливим чином на психіку і приносять як би зцілення і очищення …», то цим підкреслюється єдиний контекст «зцілення» і «очищення», і отже привносить в поняття катарсис лікувальний аспект його впливу.
Олена Рабинович підкреслює, що Аристотель поділяв катарсис музичний і трагічний за родом і силі їх впливу на людину. Досліджуючи і зіставляючи тексти Аристотеля грецькою мовою, Олена Рабинович приходить до висновку, що можливо більш адекватним перекладом грецького слова «катарсис» ?? ?????? є термін «прояснення». Таким чином, суть катарсису Аристотеля постає перед нами вже в дещо іншому, більш аналітичному світлі: «Трагедія є відтворення звершення важливого і закінченого, довгістю певного, услащенной промовою по-різному в різних частинах, дією і не розповіддю, що досягає через жалість і страх прояснення таких переживань ». Катарсис по Рабинович є розв’язкою трагедії — як раптово наступила прояснення, як пізнана істина, яка змінює все.
Після Аристотеля трактування терміна катарсис розвивалася в кількох напрямках — етичному, естетичному, містично-теологічному і ще багатьох інших. Лосєв пише, що на початок 1930-х років було відомо 1425 різних тлумачення катарсису.
Першою публікацією про медичне ефекті катарсису була робота Хенріха Вейля, опублікована в 1848 році матеріалах десятого наради німецьких філологів в Базелі. Але нове слово про медичне ефекті катарсису і поясненні грецьких трагедій через призму медичного катарсису сказав Якоб Бернайс (1824-1881), великий німецький класичний філолог. Він, спираючись на слова Аристотеля в «Політиці» і «Поетиці», який, як відомо, мав медичну освіту, зробив висновки про медичне ефекті мистецтва, ототожнити катарсис з тілесним полегшенням від афектів — «куфісісом». На думку багатьох дослідників (Лосєв А.Ф, Момігліано А.Д.), «Поетика» Аристотеля дійшла до нас у неповному вигляді — з неї була втрачена друга книга. Це стало відомо тому, що в інших своїх роботах Арістотель посилався на докладний опис катарсису в Поетиці. У 1857 році Бернайс опублікував статтю «Основні загублені частини трактату Арістотеля про Трагедії». У 1863 році він опублікував книгу, присвячену загубленим частинам робіт Аристотеля.
Почав Бернайс з твердження, що катарсис є чисто медичним терміном, що означає очищення організму під впливом проносних або блювотних засобів, і зовсім не означає етичного морального очищення людини, як вважав раніше німецький поет і теоретик мистецтва Готхолд Лессінг (1729 -1781). Бернайс соотнес катарсис грецьких трагедій з екстатичним практиками Діонісейскіх оргій. При спогляданні трагедії емоції горя і страху глядача переповнюють його і досягнувши свого піку, звільняють його душу, подібно як кишечник (шлунок) звільняється від свого вмісту.
Основи сучасної катарсичні психотерапії були закладені австрійським психіатром Йозефом Брейером (1842-1925), який став наставником Зигмунда Фрейда. Брейер користувався техніками «месмеризму» або «тваринного магнетізмома», які вдало були перейменовані в 1842 році шотландським лікарем Джеймсом Брейді в «гіпноз», щоб мати можливість користуватися дискредитованим шарлатанами в очах громадськості «месмеризму». Брейер зауважив, що прояв невротичного симптому зникає, якщо пацієнту вдавалося згадувати подію, що спровокувало його появу.
Переклад змісту події в словесну форму пацієнтом — вербалізація — призводить до звільнення від симптому. Брейер спочатку приділяв більшу увагу імен вербалізації, а не емоційному отреагированию афектів. Спостереження Брейера і Фрейда були підсумовані в роботі «Дослідження істерії» (1895 р.) Фрейд писав: «Симптоми істеричних пацієнтів залежать від потрясли їх, але забутих моментів життя. Терапія грунтувалася на тому, щоб змусити пацієнтів згадати й відтворити ці переживання під гіпнозом ». У термінології Фрейда це звучить як те, що переклад несвідомого вистави «Воно» в усвідомлене «Я» усуває симптом.
Брейер вважав за краще активну психомоторну розрядку афекту в гіпнотичному стані — абреакція. Не володіючи гіпнозом так само абсолютно, як і Брейер, Фрейд шукав нові шляхи до вивільнення травматичного несвідомого змісту і в тому ж році (1895) став використовувати інший катарсичний метод: сповідь у формі вільного потоку асоціацій. (З приводу цієї методики Юнг зауважив, що без «усвідомлення проблеми серцем» така проста вербалізація приносить тільки короткочасне полегшення). Також, при усвідомленні витісненої в несвідоме проблеми, можуть зникати і соматичні (тілесні) прояви хвороби.
У 1896 році Фрейд вперше використав термін «психоаналіз» для опису своєї методики. Однак, на момент написання «Дослідження істерії» Брейер і Фрейд не використали термін «катарсис». Вважається, що вони перенесли його в медичну сферу з естетичної категорії лише в 1909 році. Однак, Фрейд згадує термін «абреакція» у листі до свого друга і воспріємник ідей берлінському отоларинголога Вільгельм Фліс від 28 червня 1892, повідомляючи, що Брейер погодився опублікувати з ним свою «детальну теорію абреакція (в англомовному першоджерелі використаний цей термін), та інші наші спільні начерки по істерії.
У роботі «Дослідження істерії» Брейер і Фрейд запропонували дві моделі, які пояснюють катарсичний лікувальний ефект. Перша модель була сформульована в термінах особистісної дисоціації та реінтеграції і являла собою спадщина від француского психіатра П’єра Жане (1859-1947). Жане у своїй практиці також використовував катарсичні істеричні кризи. Відомий приклад катарсического кризу описаний в 1886 році — до повідомлень Брейера і Фрейда. За Жане хворобливі травматичні переживання знижують синтетичну активність особистості, і внаслідок цього деякі переживання залишаються неінтегрований, утворюючи окремі центри — фіксовані ідеї (термін запозичений у французького псіхонеролога Жана Шарко).
Він писав: «Часткова система думок емансіпіруется, робиться незалежної і розвивається сама собою, за свій власний рахунок. У результаті цього така система розвивається надто пишно, а з іншого боку в загальній свідомості виходить пробіл, амнезія або несвідомість по відношенню до цієї ідеї ».
Користуючись цією диссоциативной моделлю Фрейд (1893) описував механізм невротичного і гіпноідального стану: «Розщеплення свідомості, яке так гостро проявляється у відомих класичних випадках у формі» подвійного свідомості «присутній у рудиментарний мірі в кожному випадку істерії, яка має тенденцією до такого прояву дисоціації, і разом з ними появи аномальних станів свідомості (яке ми будемо об’єднати під терміном «гіпноідальний») є основним проявом цього неврозу. У цій думці ми згодні з Біном і двома Жане. »У відповідність з цією моделлю, лікування полягало в пошуку фіксованих ідей та їх інтеграції з іншою частиною особистості.
Друга модель використовувала поняття про сталість психічної енергії, яке порушується при неврозі і повертається до нормального рівня завдяки «розряду» збудження: «Нервова система прагне підтримувати константу у своєму функціональному стані, що може бути описано як» сума збуджень «. Вона спрямована на підтримку цього необхідного предустанвленного здорового рівня, займаючись кожна розумна займаючись або збільшенням збудження по асоціативним шляхом або шляхом розрядки через рухову активність … ».
Сильні «стенические» афекти гніву знаходять свою розрядку через підвищену психомоторну активність. А «мляві» астенічні афекти тривоги не можуть знайти розрядки таким чином, тому що сковують і моторну і асоціативну активність. Для лікування відповідно до цієї моделі катарсичні методи, що дають розрядку афектам, підходили як не можна краще. А реінтеграція, заснована на диссоциативной теорії була незабаром Фрейдом відставлена убік.
На основі катарсического методу Брейера і Фрейда були розроблені численні варіації. У 1917 році Сойєр повідомив про модифікації методу абреакція в гіпнотіческм стані Брейера, який він назвав «псіхокатарсіс». TS У 1918 році Сіммель назвав свій аналогічний метод «симптом-орієнтованої гіпнотерапією». У стані гіпнозу він повертав пацієнта до травматичної ситуації, що дозволяло пережити травму ще раз разом з усіма асоціативними деталями, які були втрачені в свідомої пам’яті і викликали хворобливі симптоми. Пізніше в 1944 році Сіммель використовував цей метод для лікування бойової психологічної травми. Він з’ясував, що значна частина симптомів в різноманітному прояві бойової психологічною травмою або військового неврозу (у DSM-IV — посттравматичні стресові розлади або ПТСР) обумовлені витісненої агресією.