Неможливо абсолютно точно розмежувати культури XVI і XVII століття. В XVI ст. в науці італійських натурфілософів зароджуються нові бачення, уявлення про світ. Але конкретний перелом у вченні про всесвіт знаходиться на зіткненні XVI і XVII століть, коли Галілео Галілей, Джордано Бруно і Кеплер, прогресуючи теорію Коперника, роблять висновок про багатогранність світів, про безсмертність всесвіту, в якій земля не знаходиться в центрі, а є маленькою часткою , коли відкриття мікроскопа і телескопа показало людині існування нескінченно малого і нескінченно далекого.
Розуміння людини, її місце у світі, відношення між суспільством та особистістю в XVII столітті змінилося. Особистість — епохи Відродження — показує себе у гармонії з природою, яка представляє собою добру силу. Сила особистості, а також фортуна, визначають її життєву дорогу.
Мистецтво XVII століття так, як і мистецтво Відродження має властивий культ героя. Проте це герой, якого показують не дії, а переживання, почуття.
Декарт розглядає науку про пристрасті. Спіноза — людські бажання, хотіння.
Бароко та класицизм, мавши своє класичне обгрунтування відповідно у Франції і в Італії , розповсюджувалися майже у всіх країнах Європи та були панівними течіями в художній культурі XVII століття.
Естетичні принципи бароко
Бароко, як стиль, з’являється в країні, що роздроблена на маленькі держави — в Італії, в країні, де заможні городяни змінилися на земельну аристократію, де яскравим цвітом розквітли практика і теорія маньєризму, в країні, що зазнала найсильнішу феодальну реакцію і контрреформацію, і де у всій кольоровості збереглися величезні традиції художньої культури Відродження. Бароко запозичив в маньєризму його суб’єктивність, зачарованість свідомої дійсності — в Ренесансу. І хоча пережитки маньєризму продовжують показуватись і в першому і в другому десятилітті XVII століття, по суті, витіснення маньєризму в Італії можна вважатися закінченим до 1600 року.
«Искусство — это продукт воображения, и его конечная цель — научить развивать воображение, без которой невозможно спасение» [Арган Дж. К. История итальянского искусства, с. 130].
Одних з питань, властивих для естетики бароко, є питання здатності переконання, що починається в риториці. Основним твердженням естетики бароко є можливість переконання. Воно усвідомлюється як вміння впливати на слухача за допомогою специфічного інструменту переконання, яким є твір мистецтва. Риторику доповнює мова, надає поняттями і предметами форми — тому більш легко сприймаються. Риторика тісно пов’язана з поезією і літературою, яка часто уподібнює себе з риторикою. Здатність впливу повинна здивувати, переконати, торкнутися, того, кому призначено. Тому автор до дрібниці повинен знати, кому призначений його витвір мистецтва, повинен, створюючи ці твори, ознайомлюватися з ними і керуватися цим знанням.
Раціоналізм і норматівізм естетики класицизму
Класицизм — є одним з найвагоміших течій мистецтва. Показавши себе в ділі і мистецтві чимало поколінь, висунувши блискучу плеяду письменників і поетів, музикантів і живописців, акторів і скульпторів, зодчих, класицизм зоставив такі віхи на дорозі художнього прогресу людства, як трагедії Расіна, Корнеля, Мільтона, комедії Мольєра, поезія Лафонтена, музика Люллі, архітектурний і парковий ансамбль Версаля, картини Пуссена.
Класицизм розпочинає підрахунок свого існуванняз XVI століття, процвітає в XVII, наполегливо і владно показує себе в XVIII і на початку XIX століття. Сама історія підтверджує живучість звичок класицистичної художньої системи і надбання лежить в її основі концепцій світу і особистості, перш за все морального імперативу, власивого для класицизму.
«Классицизм добывал гармоничное начало не из недр самой человеческой натуры, а по той общественной сферы, в которой герой действовал» [Арган Дж. К. История итальянского искусства, с. 224]
Слово «класицизм» надавало стійке орієнтування молодого мистецтва на античний «зразок». Однак довіра духу античності значила для класицистів ні простого копіювання античних теорій, ні прямого повторення цих античних зразків. Класицизм є відображенням періоду абсолютної монархії і дворянсько-чиновницького порядку, на якому була започаткована монархія. Звертання до мистецтва Риму та Греції, що було також характерною рисою періоду Ренесансу,ще не може бути класицизмом, хоча вже мало в собі чимало ознак цієї течії.
В історії Франції абсолютна монархія грала подвійну роль. Тієї ж двоїстістю мала відмінність культурна політика абсолютної монархії і класицизм — її естетична доктрина. Для монархічних дворів характерним було прагнення організувати всі художні сили центральної організації. Кардинал Рішельє започаткував офіційний центр в сфері мови та літератури — Французьку академію. За Людовіка XIV було створено Академію мистецтв.
У поезії класицизм на перший план висував раціональну розробку теми згідно знаними нормами. Найбільш кольоровим зразком цього є Буало «Поетичне мистецтво» — це трактат, викладений у чарівних віршах і має в собі чимало творчих ідей.
Естетика європейського Просвітництва
Естетичні переконання періоду Просвітництва сформувалися в час молодих буржуазних революцій XVII-XVIII сторіч і є часткою культури та ідеології свого часу. Просвітителі стверджували, що перебудова старої суспільної системи має бути здійснена шляхом розповсюдження передових задумів, за допомогою боротьби з релігійним дурманом, невіглаством, середньовічною схоластикою і антигуманною феодальною мораллю, з естетикою і мистецтвом, що відповідали запитам верхівкових верств феодально-абсолютистського держави.
При всьому стрімкому розвитку просвітителі не мали змоги вийти за межі свого періоду. У підступах ідеального суспільства просвітителі опиралися на так званого «громадянина», на його моральну та політичну свідомість, і зовсім не на ту реальну людину, яка насправді формувалася при капіталізмі.
Просвітителі шляхом естетичного та морально-політичного виховання старалися досягти прогресування суспільства на принципах справедливості і рівності. Вони досить чітко розуміли той факт, що існують протиріччя між суспільними і приватними інтересами, між обов’язком та особистими прагненнями. Вирішити ці протиріччя вони надіялися в завдяки естетичному вихованню. У них виникла думка, що естетичний початок здатний пом’якшити природжений егоїзм людей, змінити людину на індивіда.
«Все человеческие способности: чувства, намерения, принципы, взгляды — все, что у них пр рекрасне и благородное, — следствие восприятия, ума, знаний и воли» [Арган Дж. К. История итальянского искусства, с. 128]
З погляду виховання «громадянина», нової людини просвітителі переглядали основні поняття: гармонія, прекрасне, піднесене, смак, грація.
Про співвідношення морального і прекрасного міркував Шефтсбері
.
Теоретичне оформлення предмета естетики
Започатковувачем німецької естетики Просвітництва був Баумгартен. Його гносеологічна система розпадалася на дві течії: логіку і естетику. Перша явлала собою як «інтелектуальна» — теорія вищого, а друга ж — «чуттєве пізнання» — теорія нижчого. Трактування про відчуття, пізнання і почуття він назвав «естетикою». Виходячи з цього «логіка» — це наука про інтелектуальні пізнання, тобто форми мислення і закони, а «естетика» — вчення про чуттєве пізнання. Відповідно до цього існує дві течіїсуджень: «сенситивні» (чуттєві) і «логічні». Логічні мають основу на виразних уявленнях, чуттєві — на неясних.
Суть і суспільне призначення мистецтва в епоху Просвітництва
Суть творчості розглядав німецький просвітитель Вінкельман. Наслідування прекрасного в світі може бути або спрямовано на який-небудь одиничний предмет, або збирає разом спостереження над цілою низкою одиничних о’єктів. У першому випадку виходить схожий портрет, копія, у другому — зображення, яке є ідеальним. Другу дорогу Вінкельман вважає більш плідною. Тут творець виступає не в ролі копіїста, а справжнього художника-творця, бо перш, ніж формувати образ, він становить загальне поняття про прекрасне і потім слід її прообразу. Ідеальна краса перевершує прості форми матерії, долає їх обмеженість.
Висновок
Для Канта предмет естетики — це краса у мистецтві і т.д.. Предметом сучасної естетики є весь світ у його естетичних цінностях, що представлений з точки зору загальнолюдської значущості його явищ, спрощує світовий художній досвід.
Наступні часи багато сприйняли і зберегли з античної естетичної спадщини. Вони засвоїли її проблеми, всю основну проблематику прекрасного і значну частину проблематики мистецтва. У більшій своїй частині був збережений і понятійний апарат. Збереглися і так великі античні естетичні теорії, як теорія єдності твору або теорія наслідування дійсності за допомогою мистецтва. Вони не тільки збереглися, але й не втратили своєї актуальності аж до наших днів. Недарма говорять про те, що античне спадщина використовується недостатньо всебічно.
Нерівномірність розвитку суспільства і визрівання його протиріч приводили до того, що культура сприймалася як часткове явище, що охоплює якусь одну сторону, частину або сферу свідомості, або форму свідомості — моральність, релігійність, мистецтво та ін Тільки в ХХ столітті з’являються спроби представити культуру як цілісне явище, що охоплює і людину, і суспільство.